«Острозький клуб» i студентський рух за нацiональну єднiсть

«Національна ідея для українців ХХI століття полягає в глобалізваному світі, щоб подолати синдром відсталості і не втратити свою індивідуальність», — так відповіла головний редактор газети «День» Лариса Івшина на запитання, традиційне для всіх студентських аудиторій України, під час зустрічі зі студентами в Одеському національному університеті ім. І. І. Мечникова. Круглий стіл на тему «Національна єдність та цивілізаційний вибір України», що проходив там, був приурочений до дванадцятиріччя Інституту соціальних наук Одеського національного університету, проте став вагомою подією не лише для одеських студентів. Обговорити теми національної ідентифікації, зовнішньої інтеграції України та внутрішньої інтеграції українців були запрошені, окрім, власне, одеситів, студенти-політологи Національного університету «Острозька академія», Національного університету «Києво-Могилянська академія» та Харківського національного університету ім. В. Н. Каразіна.

Загалом, це вже друга зустріч студентів iз Острога, Одеси та Києва. Перша відбулася на початку червня цього року в Острозькій академії. Тоді студенти, запрошені до Острога Ларисою Івшиною для обговорення питання національної ідеї, зрозуміли, що, хоч проблема роз’єднання України штучна і нав’язана суспільству, вона все ж таки тривожить молодь і потребує бговорення. На думку Лариси Івшиної, подолати штучно створені кордони можна лише спілкуванням та пізнанням одне одного, що і було доведено під час зустрічі в Острозі. Саме з такою метою було ініційоване створення Острозького клубу вільного неформального спілкування молоді, в рамках якого студенти різних регіонів країни могли б час від часу проводити зустрічі та обговорювати гострі суспільно-політичні проблеми. Тож одеський круглий стіл став логічним продовженням розпочатого в Острозькій академії студентського руху за національну єдність.

Зібравши в Одесі студентів зі сходу, заходу, центру та півдня України, одесити мали на меті обговорити питання зовнішньої та внутрішньої інтеграції нашої держави. І хоч більшість учасників розуміли, що дійти консенсусу на першій зустрічі їм буде вкрай важко, всі сподівалися, принаймні, на розуміння власної позиції іншою стороною. Проте нав’язувані нам десятиліттями стереотипи про загальноукраїнську розрізненість та гіпертрофоване уявлення необхідності негайної інтеграції «куди-небудь», стерли нашу основну ментальну рису, яка, до певної міри, і зробила можливим збереження української нації: ми перестали чути думки, відмінні від власних, ми перестали бачити погляди, якщо вони спрямовані в інший бік. Емоційна дискусія, що часом мало не переростала у відверту сварку, не просто не дала ніякого результату, а завела учасників у глухий кут: невже небажання і неспроможність політиків вирішити питання національної єдності зробили і суспільство нездатним до самоінтеграції?

До Одеського українського музично-драматичного театру — наступного пункту програми, складеної ініціативними одеситами, — студенти, що приїхали сюди з надією знайти однодумців, ішли з відчуттям внутрішньої спустошеностi, невизначеності й втрати чогось дуже важливого. «Наївно було б думати, що ви відразу дійдете спільної думки, — говорить Лариса Івшина. — Це, знаєте, як після реабілітації: перші кроки дуже болючі, але не зробивши їх, людина ніколи не зможе ходити».

Проте, очевидно, бажання «швидше ходити» в українських студентів настільки сильне, що вони просто не могли не зробити перший крок. Вже ввечері, сидячи в кафе, вони говорили спільною мовою. Чи, точніше, спільно слухали один одного, часто погоджуючись iз думками ровесників з іншої частини держави. До пізньої ночі обговорюючи теми, що однаковою мірою хвилюють все українське студентство, учасники одеського круглого столу довели собі аксіому, що вже давно була висловлена Ларисою Івшиною та, в принципі, доведення не потребує: просте спілкування стирає кордони. В наступні дні спільне проживання в гуртожитку, шестигодинна екскурсія Одесою, концерт до дванадцятої річниці Інституту соціальних наук, дискотека, прогулянки берегом моря не лише стерли останні сліди бар’єрів, таких міцних ще два дні тому, а й наповнили зустріч дружньою теплотою і щирістю. Навряд чи тепер учасники Острозького клубу колись дозволять собі ігнорувати погляди українців з будь-якого регіону країни, адже думки друзів, незалежно від того, погоджуєшся ти з ними чи ні, завжди близькі й важливі...

Наступну зустріч Острозького клубу було вирішено провести на День соборності — Злуки 22 січня в Національному університеті «Острозька академія». До участі будуть запрошені представники ще декількох університетів з тим, щоб поступово розширювати географію учасників. Також буде створено сайт клубу для того, щоб інформувати суспільство про його діяльність. Долучити якомога більше представників і консолідувати молодь — ось мета діяльності Острозького клубу. З упевненістю можна сказати, що за дві проведених зустрічі він зі своїм завданням справляється. Прощаючись на вокзалі, студенти вирішили рано чи пізно об’їхати всю Україну, очевидно, щоб переконати українців: спілкування стирає кордони.

Іван КАПСАМУН, студент Інституту соціальних наук Одеського національного університету ім. І.І. Мечникова:

— 24 листопада 2006 р. Інститут соціальних наук відзначав свою дванадцяту річницю — це велике свято нашого інституту, яке не залишає байдужим ні студентів, ні викладачів. Кожного року святковий концерт, присвячений цьому дню, проходить із великим аншлагом. Талановиті студенти за допомогою професійних режисерів можуть проявити себе на сцені, а цікаві глядачі, серед яких не лише студенти, їхнi батьки й просто бажаючі, але й високі гості нашого університету, можуть подивитися на них. Я вирішив поєднати приємне з корисним і запропонував директору ІСН провести круглий стіл за день до концерту, тим самим посиливши наше свято інтелектуальним заходом. Керівництво мене підтримало й завдяки спільним зусиллям моїх однокурсників і друзів, без яких круглого стола не було б, це стало реальністю. Гостями круглого стола стали студенти-політологи Національного університету «Острозька академія», Харківського національного університету ім. В. Каразіна, Національного університету «Києво-Могилянська академія», а також головний наш гість — це головний редактор щоденної всеукраїнської газети «День» Лариса Івшина.

Зустріч у такому складі не була першою, якщо не враховувати молоді, яку ми вперше запросили з Харкова як представників східної України. Iз Ларисою Олексіївною я познайомився на презентації її книги «Україна Incognita» в Одеській державній науковій бібліотеці ім. М. Горького. Тут я поставив запитання, пов’язане з національною ідеєю України, на яке мені Лариса Олексіївна відповіла, що національна ідея формується хоча б тоді, коли люди краще пізнають одне одного, й запропонувала мені й моїм друзям відвідати Острозьку академію, де й відбулася перша зустріч зі студентами з Острогу й Києва. Зустріч в Одесі під час круглого столу так само частково була присвячена національній ідеї: «Національна ідея й цивілізаційний вибір України». Але я хочу сказати, що головне в таких зустрічах це те, що, дійсно, наше молоде покоління краще пізнає один одного й у кожного формується власна думка про інших, а не те, що нам нав’язують «зверху». Приїзд Лариси Олексіївни лише більшою мірою посилює й додає впевненостi нам — студентам. Ще для мене дуже важливим є те, що людина має дотримуватися свого слова, й Лариса Олексіївна довела це, коли запросила нас в Острог, це, сподіваюся, довів і я, коли запросив молодь і Ларису Олексіївну до Одеси. Адже робити хороші вчинки — це не легко, але дуже потрібно, особливо для нашої країни.

Загалом же хочу висловити велику вдячність усім студентам, які відвідали наш університет і особливо Ларисі Івшиній як автору й натхненнику наших зустрічей. Сподіваюся, що коло наших друзів розширятиметься за рахунок інших університетів і наші зустрічі щодо «внутрішньоукраїнської інтеграції» стануть традицією.

Марина ПАШКОВСЬКА, студентка Національного університету «Острозька академія»:

— Досить часто в ЗМІ ми чуємо повідомлення про проведення круглих столів, семінарів, наукових конференцій, присвячених актуальним проблемам внутрішньої чи зовнішньої політики України. Зазвичай такі заходи закінчуються багатогодинними дискусіями між учасниками, не даючи ніяких конкретних результатів.

Круглий стіл, який проводився в Одесі, мав абсолютного інший формат. Адже, крім офіційно спілкування, учасники мали нагоду поспілкуватися в неформальній обстановці і з’ясувати: чи насправді ми (представники різних регіонів України) такі різні і що саме нас може об’єднати.

Думаю, що кожен iз присутніх там знайшов відповідь на ці запитання. Свідченням тому є дружня атмосфера, повне взаєморозуміння, які панували між нами, та сльози на очах, коли ми прощалися.

Хочу сказати, що це був один iз найцінніших уроків в моєму житті. Особисто я усвідомила: мало сидіти в аудиторіях і шукати причини таких суперечливих поглядів щодо майбутнього України, досить робити когось винним, просто кожному з нас потрібно зробити хоча б що-небудь для об’єднання українців сходу і заходу, півночі і півдня.

Намагатися слухати і прислухатися до своїх опонентів, робити висновки і конкретними діями відстоювати свою позицію. А головне — пам’ятати: порожніми балачками нічого не досягнеш. Я горда з того, що стала частинкою нового грандіозного проекту під назвою «Об’єднання всіх українців». Впевнена, такі зустрічі стануть першим кроком до остаточного формування української нації. Бо зі сльозами на очах та гордістю в серці я з упевненістю можу сказати: МИ — УКРАЇНЦІ, незалежно від місця проживання, віросповідання, мови спілкування — і ніщо не зможе цю істину здолати!

Ольга ТАРАСОВА, студентка Національного університету «Києво-Могилянська академія»:

— Конференція студентів-політологів в Одесі була сповнена контрастами. У гостей з Харкова, Острога, Києва й господарів-одеситів знайшлося багато спільних тем, і в особистому спілкуванні панувала гармонія. Але от думки про долю нашої країни виявилися досить різними, дискусії іноді навіть перетворювалися на відверті суперечки. Ми зіткнулися з суворою реальністю: наше суспільство настільки заідеологізоване, що навіть нам, студентам, — людям зі схожими інтересами й однаковим способом життя, — важко прийти до консенсусу. Круглий стіл нагадував поле битви: їдкі питання, відповіді, під час яких зривалися на крик, абсолютне неприйняття позиції опонента. Через 15 хвилин такої «дискусії» нам стало ніяково: не такого спілкування чекав кожний. Іноді репліку одного учасника інші сприймали прямо протилежно й робили, відповідно, абсолютно неадекватні висновки. Нашою головною проблемою виявилося банальне невміння почути один одного. На тлі прекрасних особистих взаємовідносин, які встановилися між учасниками до кінця конференції, таке відкриття виглядало просто по- блюзнірському. Неначе жорстокий у зв’язку зі своєю професією лікар розрізав жахливу пухлину, про яку всі вважали б за краще забути. Але про пухлини не можна забувати — їх потрібно лікувати, інакше вони збільшуватимуться й, зрештою, поглинуть увесь організм. Організм нашого суспільства заражений жахливою хворобою — ми страждаємо нетерпимістю й крайнім індивідуалізмом. Немов атоми, ми несемося в просторі без мети, а натикаючись на інших, розштовхуємо їх у боки. Одеська конференція поставила нам цей жахливий діагноз. Але, що набагато важливіше, завдяки їй у нас з’явилася рішучість боротися з цією хворобою: вчитися розуміти один одного, шукати консенсус, поважати й цінити думку інших, навіть якщо вона кардинально відрізняється від нашої. Сподіваюся, що в майбутньому, на наступних зустрічах, студенти, нехай навіть із різних міст і регіонів України навчаться розуміти один одного.

Ольга БУРЛАКА, студентка Інституту соціальних наук Одеського національного університету ім. І.І. Мечникова:

— Ідея створення круглого столу з’явилася в студентському середовищі й була втілена в життя лише завдяки старанням і наполегливості самих учнів. Вважаю, керівництво інституту й увесь викладацький склад по достоїнству оцінили задумку й надавали всіляку підтримку для її реалізації. Адже, по суті, круглий стіл як можливість для студентів різних регіонів країни обговорити проблеми, які їх цікавлять — це акт громадянської ініціативи, основи, як ми знаємо, будь-якого громадянського суспільства. А суперечки, дискусії між представниками суспільствознавчих наук можуть будь-кому довести, що громадянське суспільство в Україні вже давно не спить, воно всіма силами намагається об’єднатися, консолідуватися для вирішення нагальних проблем.

Тому хочу подякувати студентам-політологам, які приїхали в рідну Одесу, з ними ми зробили ще один крок до консолідації української інтелігенції та нації.

Наталія ЯКИМЧУК, студентка Національного університету «Києво-Могилянська академія»:

— Хотіла подякувати за дану зустріч і сказати, що на відміну від усіх обіцянок і старань наших шановних урядовців, від яких можна почути лише «порожні балачки, пафосні розмови», подібні конференції дають більший результат, тому що залишають відчуття небайдужості в душі і бажання щось робити, а не лише говорити. Проаналізувавши виступи учасників конференції, слід сказати, що майже усі зійшлися на одному — негайному пошуку національної ідеї. Як на мене, до сьогоднішньої ситуації в Україні варто було б застосувати теорію Хангтінгтона, особливо наступний момент: щоб зрозуміти, ким ми є, треба переконатися, ким ми точно не є, і щоб зрозуміти, чого ми прагнемо, треба, насамперед, усвідомити, чого ми точно не хочемо. Були дискусії щодо зовнішньої інтеграції України, але насамперед потрібна внутрішня інтеграція. Щодо зовнішньої інтеграції, то я вважаю, що треба ризикнути і все-таки зробити якийсь вибір. Досвід радянської держави ми уже мали, тому, може, нам слід спробувати побудувати новий курс розвитку, спрямувати його в інший бік, враховуючи спільні цінності. Але перш за все потрібно віднайти ту єдину національну ідею, бо ж вона не може бути в західних областях одна, в східних інша, а на півдні України — третя. Національна ідея є національною тому, що об’єднує інтереси, бажання, ідеї всієї нації. Тож потрібно, насамперед, відчути цей єдиний національний дух, усвідомити свою українськість, приналежність до однієї держави і вищість державних інтересів на противагу регіональним. Вважаю, що конференція пройшла вдало хоча б з тієї причини, що інтегрувала студентів з різних ВНЗ України. І зовсім невимушено на пероні перед від’їздом представників Острозької академії студентська конференція закінчилась виконанням Державного Гімну України. Висновок один: слід залучати на подібні студентські конференції представників iз багатьох інших вищих навчальних закладів.

Віталій ЛЕБЕДЮК, студент Національного університету «Острозька академія»:

— З проголошенням незалежності України процес державотворення все більше залежить від факторів внутрішньої політики, ключовими питаннями якої є відносини центру і території. Це свідчить, насамперед, що внутрішні відносини в нашій країні є індикатором демократичних перетворень у суспільстві. Вирішенню даної проблеми сприяв круглий стіл «Національна єдність та цивілізаційний вибір України», участь у якому взяли студенти-політологи з різних регіонів нашої держави.

Прийнято вважати, що в Україні змагаються два цивілізаційнi вибори — між Європою і Росією — однак вибір насправді існує між домінуючою національною культурною та російською цивілізаційною платформами. Коли ми говоримо про європейський вибір, то це, швидше, не цивілізаційний вибір — це просто гасла і слова. Але нерозуміння цього є головною кризою національного проекту. Слід зазначити, що в нас ще не склалося громадянське суспільство в його традиційному розумінні: тобто таке, де більшість співгромадян поділяють єдину систему загальних цінностей, моральних підвалин, ідеалів. Але громадянське суспільство може так і не скластися, якщо всередині суспільства будуть існувати різні вектори зацікавленості.

Тому пошук єдності країни — найважливіше наукове і практичне політичне завдання. Лариса Івшина, не наслідуючи словоблуддя нашої владної еліти, стала ініціатором національного об’єднавчого процесу серед молодої генерації. Острозька академія започаткувала так званий Острозький клуб, а політологи з Одеського національного університету ім. І.І. Мечникова зробили цей проект життєздатним. Формальне святкування 12-річчя Інституту соціальних наук, черговий раз змiцнило неформальні зв’язки студентів, які живуть майбутнім Батьківщини. Як зараз згадую — белісімо! Це ще раз засвідчує, що внутрідержавна єдність є запорукою процвітання будь-якої держави. Не слід забувати, що європейська держава може відбутися лише на локальному рівні. Хоча ми навчаємося за сотні кілометрів один від одного, але живемо теплими почуттями від зустрічі до зустрічі. Одним словом — Україно вперед!

Дар’я ВОРОБЙОВА, студентка Харківського національного університету ім. В. Н. Каразіна:

— Цими днями, а саме 23, 24 та 25 листопада відбулася значна подія для студенства півночі, заходу та сходу. Ми нарешті зустрілися та змогли поспілкуватися один з одним. Це відбулося в Одесі, куди приїхали для участі у круглому столі. Ми провели разом три дні і, відверто кажучи, я в захваті. Жодного разу на жодній з конференцій я не відчула такої єдності в колективі та бажання дізнатися більше один про одного. Ми багато спілкувалися на болючі для країни теми і, що найцікавіше, змогли дійти до спільного знаменника, чого часто не вдається зробити нашим політикам. Ми не відчували різниці між заходом та сходом, ми не були представниками різних народів, ми всі там були єдині — українці. Незважаючи на те, що у нас було всього три дні для спілкування, ми дуже здружилися і навіть дали назву цьому процесу — «внутрішня інтеграція», тобто об’єднання всіх у єдиний колектив. Цим ми показали на практиці наше бачення: майбутнє країни — у внутрішньоукраїнській інтеграції. Хотілося б, щоб ця зустріч була не останнім кроком у цьому напрямку.

Юлія ДОВГАНЬ, студентка Інституту соціальних наук Одеського національного університету ім. І. І. Мечникова:

— 24 листопада в Одесі було проведено всеукраїнський круглий стіл: «Національна єдність та цивілізаційний вибір України», в якому взяли участь студенти, які представляли різні регіони України: західний, центральний, східний та південний.

Після багатьох розмов та дискусій ми все одно ще довго будемо ставити такі запитання, як «Що для України є національною ідеєю?», «Куди інтегруватись?» — це є питаннями не одного дня чи навіть року, це питання довгого та важкого пошуку. А ось питання: «Що турбує сучасного українця?» є легшим, бо кожен бажає жити у злагоді, мирі та достатку. Може, саме з цього і потрібно починати розмову про національну єдність та цивілізаційний вибір України.

Усі питання, поставлені на круглому столі, залишаються відкритими...

А щодо самої зустрічі та спілкування, можу сказати, що залишився присмак точнісінько такий, коли з’їдаєш дуже смачний та корисний фрукт, коли він наповнює твій організм вітамінами, тобі подобається і ти бажаєш ще!

Денис ПОД’ЯЧЕВ, студент Харківського національного університету ім. В. Н. Каразіна:

— У першу чергу, повинен віддати належне приймаючій стороні. Все те, що залежало від дій хлопців та дівчат, студентів-політологів з Інституту соціальних наук, відповідальних за прийом нас, а також делегацій з Острога та Києва, було зроблено на дуже високому рівні. В усякому разі, нудьгувати не довелося. Навпаки, шкодую, що три дні, відведені під заходи з нагоди дванадцятої річниці ІСН, пролетіли, як один (на плинність часу, на жаль, не в змозі вплинути й винахідливі одесити). З іншого боку, свято, яке ніколи не закінчується, перестає вважатися святом.

До речі, про свято... Відверто кажучи, я лише після прибуття до Одеси дізнався, що ті, хто нас запросив, у ці ж самі дні відзначають день народження свого iнституту — закладу, який більш ніж десятиріччя є невід’ємною складовою Одеського національного університету ім. Мечникова. Не менш відверто скажу, що тепер я цю дату добре запам’ятав (знов- таки у доброму значенні цих слів).

Хоча одесити дуже шкодували з приводу того, що ми не приїхали до них влітку, бо саме в цей час їхнє місто стає привабливим, як ніколи, я в цьому з ними незгодний. Хоча я в Одесі далеко не вперше, мушу визнати, що, приїжджаючи до південної столиці влітку, в останню чергу думаєш про її історичні пам’ятки. А так... можна вважати, що ми сповна скористалися календарними умовами й достатньо роздивилися історичний центр міста — головні вулиці та установи, що складають культурне серце Одеси. З особливих вражень — відвідання тетральної вистави, де режисеру виявилася непотрібною зала й усі глядачі були розміщенні прямо на сцені, а також наукової бібліотеки при університеті, де у відділі старовинних книжок дуже добре збереглися книжки-сучасниці Іоганна Гутенберга. Думаю, колегам з Острозької академії візит до бібліотеки також запам’ятався у зв’язку із експонуванням там однієї з Острозьких Біблій Івана Федорова.

Настільки ж вдало, як і «обов’язкова програма», одеситам вдалася й «необов’язкова». Мабуть, щоб усвідомлення атмосфери свята вже остаточно прийшло до нас (принаймні до мене), студенти iнституту повели нас в університетський клуб. І все знов- таки вийшло дуже вдало. Оскільки, як на мене, на цей час жодних проблем із комунікацією вже не існувало (хто там ще й досі говорить про «цивілізаційний поділ» України?!???), не існувало проблем і з розвагами. Особисто в мене виникло враження, що я знаходжуся у одному з розважальних закладів Харкова чи то Маріуполя (з якого я, власне, й приїхав у Харків на навчання).

Взагалі, коли тепер згадую поїздку до Одеси, спадає на думку лише одне слово-асоціація — «оригінальність». Бо в Одесі оригінальними є все й усі — жінка-водій маршрутного таксі, що краще гіда розповідає про місцеві краєвиди, кухар студентської їдальні, що пропонує м’ясо «по- бургундськи», пам’ятник, у якому місто із 200-річною біографією немовби дає зрозуміти, що замість того, щоб кидати виклик найдревнішим з міст, краще пишатися своєю молодістю, ба навіть сусід у гуртожитку, хоч він i не одесит (розвивати цю тему не буду, бо це окрема історія).

Логічним завершенням виглядала атмосфера прощання, яка, не побоюся цих слів, була сповнена щиростi та сердечностi. Ніби невипадково усі три потяги вирушали з Одеси майже одночасно (може, й тут одесити домовилися?). Навіть у цей час ми не нудьгували. Тож не дивно, що ми на наш поїзд ледве не спізнилися, хоч і знаходились на вокзалі. Свідком та навіть учасником такого прощання я, здається, ще ніколи не був. Може тому, що наш поїзд відходив останнім, а може...

Дуже хотів би розписати цей момент у подробицях, але в мене просто не вистачає слів. Сподіваюся, що їх вистачить у інших учасників.

Одним словом, прийом, який нам влаштували в Одесі, — це своєрідний виклик гостинності, на який не одразу зможеш відповісти достойно... Але ми, у Харкові, будемо прагнути.