«Планета» Богдан Ступка

Формальним приводом для запрошення Богдана Ступки до редакції було закінчення театрального сезону — 12 червня очолюваний ним Театр ім. І. Франка закриває свій 86-й сезон виставою «За двома зайцями». Чому б не підбити деякі підсумки, не дізнатися «з перших вуст» про майбутні прем'єри франківців, не розпитати Богдана Сильвестровича про його власні, завжди дуже насичені творчі плани? Утім, оскільки це не перша зустріч із Богданом Ступкою в стінах «Дня», то ми припускали, що навряд ця розмова обмежиться вузькопрофесійними рамками. Адже Ступка — це ціла планета. Геніальний (не побоїмося цього слова) актор, справді світового масштабу. До речі, коли Богдан Сильвестрович жартує, що, мовляв, на доважок до своїх призів не відмовився б від «Оскара», то оточуючі ці слова саме як жарт і не сприймають: цілком адекватний рівень акторських претензій. Ступка — розумний і мудрий чоловік (чого варте лише керівництво таким складним організмом, як театр), але при цьому досить відважний. Інакше — працював би второваним шляхом, експлуатуючи колишні успіхи, а не експериментував і у власних ролях, і в очолюваному ним театрі, ризикуючи здатися незрозумілим. Але — ризикує, і виявляється правим, навіть помиляючись. І нарешті, Богдан Сильвестрович — дуже артистична людина, яка дарує величезне задоволення від спілкування з ним. Однак Ступка ніколи не плутає театр і життя, роль на сцені та призначені нам ролі в цьому світі. І тому розмова наша вийшла не лише про творчість, а й про ті виклики часу, на які кожен із нас шукає сьогодні відповідь.

РІЗНОКОЛЬОРОВЕ ЖИТТЯ

— Останнім часом соцдослідження свідчать: ставлення росіян до України та українців погіршується. Ви, здається, є винятком: багато та успішно співпрацюєте з російськими кінематографістами. Як ви вважаєте: яке російське сприйняття України? Чи вміємо ми транслювати себе в інший простір?

— При мені вони нічого погано про українців та нашу країну ніколи не кажуть. Ви знаєте, чимало негативу виливають російські ЗМІ. Саме вони підбурюють людей. І те «зернятко» неприязні падає у готове підґрунтя, бо у серцях багатьох росіян віками культивувалося імперське ставлення до України. Навіть у мистецькому середовищі можна почути, що про гастролі у Києві вони говорять, як про поїздку до провінції... Хоча деякі російські критики пишуть, що «Ступка наш актор». До речі, після прем'єри «Вогнем і мечем», коли я у картині Єжі Гофмана зіграв Богдана Хмельницького, поляки теж говорили, що я їхнiй актор. Ні, я український актор, який знімається у російських і польських фільмах і цим пишаюсь! Коли у Лос-Анджелесі презентував фільми «Свої» та «Водій для Віри», там збиралася діаспора (вихідці з колишнього СРСР) і я сказав: «Українська суперкінозірка представляє російські картини»... Нашим продюсерам можна було б повчитися у Стаса Наміна, який організовував «Дні культури Росії у Лос-Анджелесі», як він гарно розгорнув справу, запросивши прийняти участь цілу міжнародну команду артистів. Там були зірки кіно: Міла Йовович, (до речі, киянка за народженням), Олівер Стоун, Ерік Робертс... Ви знаєте, якщо ми хочемо, щоб нас поважали у світі — треба самим себе поважати і підходити до цієї справи державно: через мистецтво презентується країна. На таких заходах відбувається чимало цікавих знайомств, пропозицій про подальшу спільну працю. Треба нам зробити свою кінематографію, вкласти гроші, залучити різних людей. Ми можемо провести «Дні України в Америці» ще краще ніж росіяни, запросивши українців, що нині живуть та працюють по різних країнах.

Пригадую, як 11 грудня 2004 року я був у Барселоні на заходах по врученню премії «Фелікс» (цю нагороду вручає Європейська академія кіномистецтв). Номінувався за фільм «Свої». Нас було шість акторів з Європи. Коли я проходив по залу — всі присутні встали й кричали: «Віва, Україна»! Мені було надзвичайно приємно те слухати про мою Батьківщину. Я на смокінг накинув помаранчевий шарф, а Микита Михалков стояв поруч у білому шарфі. Він мене питає: «Це ви спеціально такий шарф наділи»? «Ні, у мене він вже багато років, — кажу, — хочете, щоб вам подарував»? Хоча чесно признаюся, багато хто у залі не знав де та Україна на карті знаходиться. Помаранчеві події прикували увагу до нас усього світу. Та мені здається, що ми той момент не зуміли реалізувати, як належить...

Ви знаєте, вже через рік після тих подій до мене стали приносити п'єси про помаранчеву революцію. Драматурги говорять: «Давайте поставимо до річниці подій на Майдані». Але серед усіх запропонованих п'єс не було а ні жодної, яка б була дійсно витвором мистецтва. Навіщо ставити погану п'єсу, єдиний козир якої — актуальність? У нас же не старі, радянські часи, коли треба було обов'язково ставити до дати виставу. Я вважаю, що повинен пройти час, проаналізувати події, найти цікаві художні форми, як передати ті революційні дні на сцені, і тільки тоді братися за «помаранчеву» тему, бо інакше у нас вийде вистава на один день, і помре, як метелик...

Коли почалася революція ми з театром були на гастролях у Білорусі. Коли о десятій ранку кияни почали виходити на Майдан, ми з франківцями о 17.00 сіли у потяг «Київ— Мінськ». Наші гастролі були заплановані у рамках «Днів культури» ще за рік до всіх подій. Правда був сумнів:їхати чи ні? Але все ж вирішили їхати. Франківці не виступали у Мінську більше 20 років. У нас була величезна місія — презентація українського театру. Нас дуже тепло зустрічали мінчани. Ми показали: «За двома зайцями», «Тев'є- Тевель», «Ревізор» і «Зачаровану Десну». Після кожної вистави на сцену летіли помаранчеві літачки з паперу. Хоча були і такі люди, що дивились на нас перелякано. До речі, коли у «Тев'є-Тевелі» урядник говорив: «У Києві безпорядки» — у залі лунали аплодисменти. Він продовжує: «Ті студенти та жиди народ баламутять» — овації! Мого героя Тев'є запитує: — А Перчик до кого йде?

— До мене!

— Навіщо?

— Як навіщо? Дівчат моїх буде навчати французької мови.

— Для чого?

— Як для чого? А якщо до моїх дочок посватається якійсь багатий чоловік, наприклад, той самий Ротшильд. То на якій мові йому сказати «так» — і зал знову вибухнув аплодисментами...

ТРАДИЦІЇ УКРАЇНСЬКОГО «ШКІЛЬНОГО ТЕАТРУ» ПРОДОВЖУЮТЬСЯ... У МОСКВІ

— Здається у Остапа Вишні є фраза, якщо ти йдеш у літературу — витри ноги, бо перед тобою там були Гоголь, Шевченко, Франко... Як, на ваш погляд, нам повернути високу інтелектуальну планку?

— Рецепт я не знаю, але коли політики стають акторами і заповнюють собою радіо і телеефіри — це біда. З ранку до ночі ми чуємо: той щось сказав, щось не довірив, а все разом схоже на велику «пліткарню». Цього не повинно бути. На ТБ та радіо повинні виступати не політики, а артисти, музиканти, поети, співаки. Наш театр домовився з каналом «1+1», щоб підготувати цикл програм про український театр: про витоки, як все починалося. Я нещодавно повернувся з Москви. Був у Анатолія Васильєва. Спеціально для його театру мерія побудувала приміщення (три сцени, які по архітектурі нагадують храм), усі кабінети зі скла — прозорі. Свій театр він назвав «Шкільний театр». Хоча перший «Шкільний театр» був у Києві і театральне мистецтво з нього почалося в Україні. Васильєв продовжує ті традиції, а ми про це майже забули. У Васильєва державний театр, але він не робить на ньому комерції. Саме за невміння заробляти гроші Анатолія зняли з посади художнього керівника і лишили як головного режисера. У нього працює наш Григорій Гладій. Зараз йдуть репетиції «Моцарта і Сальєрі». Прем'єра вистави відбудеться у Амстердамі. Гладій буде грати Сальєрі. Він розповідав, що репетиції проходять вночі. І ніхто не скаржиться! Васильєв — людина дуже талановита і до театру відноситься, як до храму. Хоча у нього акторам тяжко працювати. Я дивився васильєвську версію «Дон Жуана» (текст Пушкіна, музика — Даргомижського). Він заставляє акторів 30 хвилин не рухатись. Сидять і дивляться в очі. Через 15 хвилин один iз акторів робить невеликий жест рукою і знову тиша. Потім Лаура співає і звучить декламування уривками: «Я-а-а в-а-а-с люблю»! І так ще хвилин 20. Потім у дію вступає хор... (перша дія — вокал та діалог, а друга — балет без музики)... У Москві толерантно відносяться до сценічних пошуків. До речі, учнями Васильєва є наші режисери: Жолдак, Гладій, Кучинський, Ануров.

Ви знаєте, я маю мрію, щоб на франківській сцені грали наші й російські актори. Наприклад, як цікаво може вийти, якщо у «Тев'є-Тевелі» у ролі Менахема вийде Олександр Абдулов (у «Ленкомі» ця п'єса йшла під назвою «Поминальна молитва»). Ми вже говорили з прекрасним актором Олексієм Петренко, щоб провести його бенефіс. Я запропонував йому самому вибрати п'єсу. Він захотів «Соло для годинника з передзвоном» Освальда Заградника, але у нас вже вийшла ця вистава у постановці Олександра Білозуба і тепер Петренко знову в пошуках п'єси. Коли ми знімалися разом із Сергієм Гармашем у фільмі «Свої», ми дуже здружилися. Він мене навіть батьком називав. Сергій родом iз Херсонщини. Зараз є зіркою «Современника», але мову не забув, добре знає твори Шевченка. Ми з ним відводили душу, коли у перерві між зйомками декламували «І мертвим, і живим»... Гармаш сам запропонував зіграти в нашому театрі «Братів Карамазових». Я хочу акторів-українців, які розбіглися по світах, зібрати до купи. До речі, такий досвід співпраці у франківців є. Театрали зі стажем можуть пригадати, як чудово Юрій Яковлєв грав у нашій виставі «Пам'ять серця». Ви знаєте, митці скоріше за політикiв вміють наводити мости. Саме культура об'єднує різні народи.

«ВСІМ НЕ МОЖНА ПОДОБАТИСЬ»

— Скоро закінчується театральний сезон, який для франківців був відзначений великою кількістю експериментів. Та багато критиків мають сумнів, чи повинен академічний колектив розвиватися у цьому напрямку. Куди має йти театр сьогодні? До речі, чому не відбулися заплановані «Марат-Сад», «Людина з Ламанчі», «Тіні забутих предків»?

— Розмови, що франківці не туди кудись йдуть, виникають досить регулярно. За це лаяли Данченка, а зараз і мене. Я — за те, щоб ставилися різні вистави. Комусь подобається «За двома зайцями», а комусь «Соло-Мія». Я вважаю творчими досягненнями нашого колективу вистави «Шякунтала», «Соло- Мія» і «Наталка Полтавка». Всім не можна подобатись. Це «Тев'є-Тевель» може всім глядачам подобатись, бо це «Біблія» (п'єса і вистава поставлені за біблійними канонами, але у реалістичній манері). Робота над «Марат- Сад» i «Людина з Ламанчі» йде, а «Тіні забутих предків» перенесено на наступний сезон, бо Гладій зараз зайнятий своїми театральними проектами за кордоном. Сергій Маслобойщиков почав знімати фільм, і репетиції над «Марат-Сад» ми перенесли на осінь. Зараз В. Петров активно працює над мюзиклом «Людина з Ламанчі». У цій постановці будуть грати провідні наші актори: Богдан Бенюк, Анатолій Хостікоєв, Наталя Сумська. Виставу хочемо зробити експериментальною (у сценографії використовувати багато екранів, транслюючи уривки з фільмів, фотомонтаж, голограми). Цей проект дорогий. Шукаємо гроші. Ми трохи перетасували свій графік, і зараз Володимир Кучинський активно працює з нашими акторами над виставою до 150-річчя Івана Франка. Спеціально для нашого театру драматург Володимир Клім написав п'єсу. Поки робоча назва вистави «Серед раю на Майдані». Я вважаю, що театр не повинен стояти на місті, а постійно рухатися вперед, шукати нові форми, експериментувати.

— Яку естетику чи ідею треба виразити українцям зараз?

— Думаю, що «Марат-Сад» стане дуже цікавим для глядача. П'єса Петера Вайса це не тільки розповідь про конкретну історичну постать Жана Поля Марата — героя Французької революції. Драматург вигадав цікавий хід — сюжет п'єси розвивається у психіатричній лікарні. «Марат-Сад» — актуальний твір, хоча написаний у 1963 році. Я виставу бачив у Белграді — дуже цікаво. А «Таганка» зробила шоу, а не психологічний твір. До речі, коли тільки почали читати п'єсу — у багатьох наших акторів виникали асоціації з нашими недавніми подіями... Я вважаю, що театр повинен бути поза політикою, але розповідати про явища, які хвилюють глядача. Бо поза життям театр не має права бути.

— Найбільша проблема великих колективів — роздута трупа. Якщо актори роками не отримують нові ролі — починаються конфлікти. Як ви вирішуєте цю проблему?

— Вже 18 років будуємо Малу сцену. Це питання аж ніяк не можемо вирішити. У мене таке відчуття, що цей довгобуд ніколи не закінчиться. А тому в нас мало можливостей для маневру, щоб велика трупа (у нас 88 акторів) нормально працювала. У нас є малюсінька сцена — «Театр у фойє», але вона питання зайнятості акторів все ж не вирішує. А на Малій сцені, з глядацькою залою на 200 місць, можна ставити вистави з великою кількістю акторів. Що ж до конфліктів, то у кожному творчому колективі ця проблема існує. Так, у Французькому національному театрі теж бувають конфлікти, але їх керівництву легше — там більше сцен (окрім основної мають ще чотири). Хоча і там лише 30% трупи зайнято у репертуарі, а решта — час від часу. Я за толерантне ставлення між колегами, бо ми всі працюємо для глядача. Тільки сцена є суддею для актора. Регалії, звання — то не суттєве. Кожний раз на виставі ти здаєш іспит перед глядачем... Нещодавно я, перебуваючи в Москві, зайшов у Театр ім. Вахтангова до художнього керівника Михайла Олександровича Ульянова. Під час нашої розмови я запитав у нього: «Як ви вирішуєте проблеми акторської зайнятості»? Ульянов відповів: «Театр — це така субстанція, де ніколи проблеми не вирішуються тому, що у кожному акторі є гординя і заздрість на ролі»...

— Вже кілька років Театр ім. І. Франка працює, запрошуючи різних режисерів на постановки. Чи буде в колективі головний режисер?

— Якщо з'явиться яскрава особистість — от тоді цей майстер стане головним режисером нашого театру. Хоча талановитий режисер — це палка з двома кінцями. Треба бути Някрошюсом, Бруком чи Захаровим — які мають свій театр, але треба пам'ятати, що ці великі творчі одиниці ніколи не пустять кращого за себе режисера. Дві індивідуальності не уживуться у театрі. Тому ми пішли іншим шляхом: запрошуємо режисерів з різними сценічними почерками працювати з нашою трупою. Я вважаю, що театр у кожній виставі повинен рухатись уперед. Актори займаються перевтіленням і співпраця з різними режисерами йде тільки на користь всім.

Коли я запрошую режисера — даю йому повну свободу: твори, вигадуй, став. Втручаюсь лише в крайніх випадках, якщо бачу, що буде провал. А взагалi я толерантний чоловік, мені цікаво, коли режисер має своє особливе бачення майбутньої вистави, що він у пошуку. Експеримент — це не тільки набір форм, трюків. Режисер повинен мати концепцію вистави, а коли він робить це не стандартно, тоді актори теж починають експериментувати над ролями.

«АКТОР — ПРОФЕСІЯ НЕ З КОНВЕЄРУ»

— Сьогодні є цікавість у молоді до акторської професії? Як проходять прослуховування на ваш курс?

— Цікавість дуже велика. Вже прийшли більше сотні бажаючих, які мріють стати акторами. Прослуховування проходить до 5 липня. Якщо абітурієнт його пройшов, то отримує допуск на іспити. Ми вирішили у цьому році набрати спеціальний франківський курс на базі Національного університету театру, кіно і телебачення ім. Карпенка-Карого. Всі професійні предмети студенти-франківці будуть вчити у нашому театрі, а загальноосвітні — в університеті. Перший курс пройде під назвою «фолк» (пісня і танець). База буде українська, але вони вивчатимуть різний фольклор. У кінці першого курсу ми зробимо фолк-виставу, яку будемо показувати на нашій сцені по понеділках. Другий курс — Шекспір. Студенти підготують різні уривки з п'єс класика, а у фіналі випустимо виставу за шекспірівським сюжетом. Третій курс — Чехов й Ібсен (психологічні твори) і теж випускається вистава, а четвертий курс — Карпенко-Карий та Леся Українка (українська комедія і драма). Я вважаю, що коли студенти пройдуть іспити творами Шекспіра, Чехова, Ібсена — тільки тоді можна братися за нашу класику...

До нас молодь їде з усієї України. Поки на прослуховування приходить більше дівчат, ніж хлопців. Чимало дітей з села, але відчувається, що вони міцно стоять на ногах і стати актором для них не примха, а найкраща мрія. Я бачу кілька чоловік, які могли б поступити. Але ще не факт, що всіх, кого ми приймемо на франківський курс, по закінченні вузу потраплять у нашу трупу. Актор — професія не з конвеєру. Тут не можна помилитись у виборі професії.

«НАМ ТРЕБА РЯТУВАТИ УКРАЇНСЬКУ МОВУ»

— У планах франківців гастролі до Харкова. З одного боку, місто, де народилося «Березілля» Леся Курбаса, а з іншого — нині це публіка, що звикла до епатажних постановок Андрія Жолдака. За якими критеріями ви обирали вистави, які покаже харків'янам?

— 80 років минуло, як франківці покинули місто своєї юності, свого творчого становлення. Адже з 1923 по 1926 рр. наш колектив працював у Харкові (до Києва франківці переїхали за розпорядженням тогочасного уряду). Харків для нас завжди був містом духовності, пошуку, театрального експерименту. Лесь Курбас, Вадим Меллєр, Борис Балабан, Амвросій Бучма, Мар'ян Крушельницький, Анатолій Петрицький і багато інших корифеїв зробили незрівнянний внесок, як на кону харків'ян, так і франківців.

Наші гастролі пройдуть з 14 по 23 червня. Будемо грати у Театрі ім. Шевченка. Покажемо вистави: «Украдене щастя», «Наталка Полтавка», «Кін-IV», «Шякунтала», «Соло- Мія», «Тев'є-Тевель», і чотири вистави на Малій сцені: «Зачарована Десна», «Батько», «Каїн» i прем'єру «Дредноути». Як бачите, ми презентуємо різні постановки. Гадаю, що публіка обере, що їй подивитися — на різний смак.

— Харків — місто російськомовне. Що сьогодні реально може зробити культура взагалі і діячі культури зокрема, аби спинити «парад мовних суверенітетів»? А що може і повинна зробити влада?

— Перекладачі нам у Харкові не знадобляться. А те, що в місті надумали ввести другу державну мову, то, на мій погляд, це стане кінцем для української мови. Повірте, я не проти російської мови, дуже її люблю, але сьогодні нам в Україні треба думати про свою мову, бо вона пропаде. Ви помітили, що мовне питання завжди у нас піднімається перед виборами. Вони вже пройшли — давайте не займатися політиканством. У нас хто якою хоче мовою — тою і спілкується, читає пресу, дивиться передачі. Якщо зайнятися статистикою і порахувати, то побачите, що у нас російських видань випускається більше, ніж українських. Я не знаю, що повинна робити влада, я не політик, але вважаю, що нам сьогодні треба рятувати не російську, а українську мову. Якщо ми хочемо будувати самостійну державу, то ніякої «другої» мови у країні не повинно бути. Російська мова у нас дуже популярна. Навіть у Києві, нашій столиці, більшість людей розмовляє російською... Мені дуже боляче, що український кінематограф уже багато років не працює. У нас стільки талановитих акторів, режисерів, художників, а вони не знімають. Ну, хай у держави немає коштів на великі кінопроекти, то давайте піднімати анімацію. Росте нове покоління українців, які виховуються лише на закордонних мультфільмах — і це вже величезна проблема.

— Богдане Сильвестровичу, ви народилися в один день (27 серпня) з «патроном» вашого театру Іваном Франком. Як будете відмічати ювілеї?

— Франкові буде 150, а мені 65. До ювілею Івана Яковича готуємо виставу «Серед раю на Майдані» (режисер Володимир Кучинський), а я хотів би зробити вечір, де б читав твори — від Григорія Сковороди до Ліни Костенко — і назвати «Концерт для Ступки з оркестром». Або почати з поезії Костенко, дійти до Сковороди і закінчити вечір нагірною проповіддю. Я думаю, що ювілей треба робити з жартом, весело, хоча розмовляти про серйозні речі: історію, стосунки між людьми.

«РОСІЯ ЗАПРОСИЛА НА РОЛЬ ТАРАСА БУЛЬБИ СТУПКУ, УКРАЇНА — ДЕПАРД'Є»

— Цей рік можна назвати особисто для вас врожайним на кіно. Коли з'явиться на екранах стрічка Кіри Муратової? Як вам працювалося з цим режисером?

— Я вперше працюю з Муратовою. В її картині «Дві історії: одна проста, а інша по-складніше» (фільм складається з двох новел) я граю у частині під назвою «Жінка мого життя» дуже сексуального підстаркуватого персонажа. Під Новий рік цей колишній Дон Жуан лишився один і відчуває, що без жінки не буде ніякого свята. Стрічка вже повністю відзнята, лишилося озвучити. Під час зйомок ми з моєю партнеркою Ренатою Литвиновою отримали травми. 6 січня вона каталася на катку і зламала праву руку. Прилетіла в Одесу в гіпсі. Кіра Муратова вирішила не відміняти зйомку. Ми добре попрацювали. Об одинадцятій годині вечора Ренату відпустили відпочивати, а я ще дознімався, а опiв на другу ночі виходив з Будинку вчених (там проходили зйомки). На вулиці ожеледиця. Я падаю і теж опиняюся у гіпсі... вивихнув плече. І тут вже Муратова зробила перерву на 1,5 місяці у зйомках, бо двоє акторів у гіпсі — це вже перебір. Литвинова на зйомки приїжджала зі своєю дочкою Уляною, а у мене онуку звуть Устиною. Ми швидко знайшли з актрисою спільну мову. Коли нам треба було грати сцени кохання, Рената завжди запитувала: «Ви мене хоча б трохи любите»? Весь час вона говорила, що це буде моя найкраща роль... Ви знаєте, мені було дуже цікаво працювати з Кірою Муратовою. Спочатку ми уважно придивлялися і притиралися одне до одного. Все, що режисер говорила, я виконував. Якось вона навіть вибухнула: «Чому ви весь час зі мною погоджуєтесь»? А я відповів, що все мені подобається, в мене нема іншої альтернативи запропонованого нею образу... Хоча у Кіри — характер ого-го який! Не кожний актор витримує. Я прекрасно розумів, що граю і для чого. Навіть пропонував їй свої варіанти, і режисер з ними погоджувалась. Коли закінчили знімати, я їй подарував красиву троянду і сказав: «Кіра, я вас люблю», а вона відповіла, що починає в мене закохуватись...

— Вам запропонували зіграти «Тараса Бульбу», що це за кінопроект?

— Художній фільм буде знімати відомий кінорежисер Володимир Бортко. До речі, він колишній киянин, син актриси нашого театру Марини Захарченко, ще малим виходив у масовці на франківську сцену. У Львові я працював з його батьком Бортко-старшим. Він ставив на сцені Театру ім. М. Заньковецької, в якому я тоді працював, виставу «Коли мертві оживають». Це була перша «ластівка» на сцені колишнього СРСР про Тухачевського, Карбишева, ставку Гітлера. Я грав Гейдріха. До речі, після львівської вистави Бортко- старший «сватав» мене у свою трупу (він був головним режисером Російського театру в Одесі), обіцюючи дати квартиру, заохочуючи морем, пляжем. А я думав, що ж там буду грати і відмовився. Так от Бортко-старший на репетиції бідкався, що п'єса не дає розвернутися його режисерській думці і якщо б це був Шекспір — тоді б він зробив другий варіант. Хоча вистава публіці та критикам дуже сподобалася. Там у нас навіть собаку на сцену виводили і у залі шаленіли глядачі. Пам'ятаю, як йшла вистава «Невольник» за Шевченком. В'ячеслав Сумський грав Степана, i коли він виїжджав на коні — здавалося, що театр завалиться... В'ячеслав Гнатович завжди після вистави говорив: «Боже, як не старайся, як не грай, а вийде коняка — всі аплодисменти їй».

Та я відволікся. Володимир Володимирович Бортко мені подзвонив додому і почав розмову українською мовою: «Я би дуже хотів вас, Богдане Сильвестровичу, бачити у фільмі «Тарас Бульба», який буду знімати», а далі перейшов на російську і розказав, що сам написав сценарій за повістю Гоголя і бачить мене у головній ролі. Якщо зі здоров'ям усе буде нормально, то зіграю Тараса. Хоча переживаю, бо там дуже багато батальних сцен і треба скакати на конях...

— Та хіба їхати верхи для вас проблема, ви вже проходили «школу каскадерів» у Єжі Гофмана у фільмі «Вогнем і мечем».

— Коли Гофман запитав: «Богдашка, ти сидиш на коні»? Я чесно відповів, що сиджу. А коли почалися зйомки картини, то мені потрібно було не сидіти, а добре скакати. Привели коня, Гофман каже — сідай, а я відмовляюся, бо добре скакати не вмію. Втім, Єжі мудрий чоловік, коли він мене побачив верхи на коні, сказав: «То не штука вміти їздити на коні, а штука вміти зіграти, що ти вмієш їздити на коні». До речі, Гофман мріяв зняти фільм про «Тараса Бульбу», але відмовився від цього проекту. У Польщі йому закидають, що він проукраїнський фільм зніме. Шкода, що Єжі відступив. Він написав цікавий сценарій, прибрав усі політичні моменти і хотів зробити стрічку на історичний сюжет. У нього картина починалась з того, що Тарас вчив дітей фехтуванню, а закінчувалась тим, що він вже старий (ніхто на вогнищі його не спалює) і навчає фехтувати вже онуків...

Я запропонував Бортко взяти художником прекрасного українського майстра Сергія Якутовича. Він намалював мій портрет в образі Бульби. Я там у шапці, з якої оселедець виглядає, з мужнім поглядом. На обличчі багато чого можна побачити, яке нелегке життя пройшов Тарас, а на шапці Якутович намалював фрагмент з історії України...

— А на українсько-французького «Тараса Бульбу» вас не запрошують?

— Це біда: свої актори не потрібні і запрошують гостей. Росія запросила Ступку, а Україна — Депард'є. Бортко почне знімати у грудні. Спочатку будемо працювати у павільйоні, а весною перейдемо на натуру. Режисер хоче знімати в Україні. Зараз шукає мальовничi місця. Хоча я хвилююся, бо комбінованих зйомок, як практикували у радянські часи, коли актор сидів на стільці і удавав, що скаче — тут не буде...

— Богдане Сильвестровичу, можна говорити, що акторська династія Ступок продовжується. Син Остап — прем'єр трупи, телезірка, онуки теж обрали сцену.

— Ні сину, ні онукам я не диктую, що їм робити. Остап коли поступав до театрального інституту, мені навіть не сказав. Він захотів стати актором і, я вважаю, що своїми роботами доказав, що став професіоналом. Дмитро ще вчиться у Національному університеті культури. Він малим виходив на франківську сцену у різних виставах. Зараз грає роль Ескала у «Ромео та Джульєтті», а взагалі він ще у пошуку. Усті шість рочків, і говорити, ким вона буде, дуже рано. Може художником стане? Любить малювати і може годинами сидіти з пензлем та олівцями. Час покаже, чи продовжиться акторська династія Ступок.