«Ти народився неповторним. Не вмри копією»

Ми вже повідомляли нашим читачам про зустріч головного редактора «Дня» Лариси Івшиної з учасниками Програми сприяння парламенту України. Своєрідна «школа парламентаризму» діє в країні вже п’ятнадцятий рік. А мета організаторів програми — виховати якісно інше покоління українських політиків. Її учасники — молоді люди віком від 21-го до 29-ти років з різних регіонів України, які вибороли право стажуватися у комітетах Верховної Ради та міністерствах.

До цього часу участь у такому проекті для української молоді була можлива завдяки підтримці спершу Агентства США з міжнародного розвитку (USAID), згодом — університету Індіани, а з вересня 2008 року програма фінансувалася університетом штату Огайо, термін підтримки якого завершується цього року. Долучалися до фінансування також і Фонд Богдана Гаврилишина, Вінницьке земляцтво, Асоціація випускників програми «Ліга інтернів», але підтримка власної ініціативної молоді — справа не стільки небайдужих організацій, як української держави.

Автору матеріалу, що була присутня на багатьох дискусіях за участі Острозького клубу, відомо, що таке молоді люди з високого рівня інтелектуальними запитами. Але все ж вихованцям «школи парламентаризму» вдалося справити надзвичайно хороше враження. Що їх відрізняє від тієї студентської молоді, з якою Лариса Івшина спілкується під час університетських зустрічей «Дня»? По-перше, це особиста зрілість, що відповідно визначає і рівень запитань. Активність — такий ліс рук зустрічається все ж не так часто. І головне — бажання розвиватися. Після завершення зустрічі було чимало бажаючих продовжити розмову, дізнатися більше, хто такий Сергій Кримський, де можна придбати видання «Бібліотеки «Дня»...

«Якби країна мала адекватне телебачення, вона б себе полюбила», — говорить Лариса Івшина. Пропонуємо вашій увазі розмову головного редактора з яскравими молодими людьми, яких не часто можна побачити в українському ефірі. Але вони Є. 

 ЗАВДАННЯ КОЖНОГО — НЕ СТАТИ ОБИВАТЕЛЕМ, НАВІТЬ ІЗ IPAD У TWITTER І FACEBOOK

Олексій ДРУЖИНІН, Донецьк, стажер Управління комп’ютеризованих систем:

— Як ви ставитеся до трансформації того, що раніше називалося міщанством, в «офісний планктон», який здебільшого бідний духовно й орієнтується не на професіоналізм, а на налагодження хороших стосунків із керівництвом, потребує розваг, а не розвитку, і водночас вважає себе кращими людьми країни?

— Є певна офісна культура, яка не була створена в нашій країні, вона привнесена, можливо, не з кращих західних зразків. Ці люди, яких ви називаєте «офісним планктоном», з одного боку, хочуть долучитися до світових трендів. Але з другого боку — серед них зовсім мало тих, які знають, що читати, як товаришувати, що підтримувати своєю енергією і своєю гривнею. Серед олігархів теж є свій «планктон», а є й зовсім інші люди, які заслуговують на суспільний інтерес до того, що це за типаж, як вони змогли заробити свої статки? У кожному середовищі є люди, які хочуть жити інакше. Під час зустрічей зі студентами в різних університетах країни я відчула, що молоді високих інтелектуальних запитів не вистачає свого середовища. Тому виникла ідея створити Острозький клуб вільного інтелектуального спілкування молоді, щоб дати шанс молодим людям, які хочуть жити інакше, займатися активною громадською і політичною діяльністю, не розчинитися у середовищі. Тому що я вважаю: зусилля розумних людей повинні бути спрямовані до вищих стандартів. А завдання кожного — не стати обивателем, навіть з iPad і Twitter і Facebook.

ЯКІСТЬ ДИСЦИПЛІНУЄ!

Олександр ПОПЛАВСЬКИЙ, Вінниця, стажер комітету ВР з питань бюджету:

— Чи публікує газета «День» замовні матеріали? Як ви контролюєте об’єктивність журналістів?

— Я намагаюся діяти у відповідності до своїх уявлень про якісну пресу в Україні. Якби ви нас уважно читали, то самі б дали відповідь на своє запитання. Можна сказати, що ми відгукуємося на замовлення нашого читача, а він фінансує це замовлення. Наприклад, наш читач хоче сьогодні зрозуміти проблеми Східної України: в якому стані там освіта, українські школи. Ми не відбулися однією статтею, а опублікували три матеріали, і я наполягаю, щоб ми знайшли журналіста, який би поїхав у Красний Луч і поспілкувався з батьками, що протестували проти закриття єдиної української школи. Це теж своєрідна реакція на замовлення. Я упродовж 15-ти років вивчаю свого читача. У нас є безпрецедентна за своїм рівнем пошта — нам пишуть люди різних професій із сіл і міст, і це тексти дуже хорошого рівня. Це свого роду соціальна мережа. У минулому п’ятничному номері, у рубриці до 15-річчя газети «Фотосесія читачів «Дня», вийшов відгук Євгена Головахи, українського соціолога зі світовим ім’ям, де він зазначив, що ми об’єднали інтелектуалів з різних суспільних страт. Для мене дуже важливим є те, що він відзначив саме цю рису — інтелектуальний рівень наших читачів. Тому газета «День» створюється методом народної будови, а журналісти виступають організаторами процесу. Нам пишуть багато спеціалістів різного роду діяльності, є автори світового рівня, тому що ми включені у всесвітній синдикат якісної преси (одні з дуже небагатьох на пострадянському просторі). Ця якість дисциплінує. І примітивні замовні матеріали були б великою латкою на видному місці. А що стосується контролю за якістю, то будь-який редактор не може розбиратися у всіх проблемах. Тому я завжди раджу своїм журналістам шукати справжніх фахівців у конкретній справі, перевіряти їх іншою експертною думкою. Це серйозна рутинна щоденна робота. Але якщо ти працюєш упродовж 15-ти років, накопичується певний досвід, який дозволяє оцінити матеріал. Одного разу у моїй біографії була ситуація, коли газета не вийшла. Справа в тому, що мені настирливо рекомендували з адміністрації Президента Кучми опублікувати матеріал, який ні за яких обставин не можна було публікувати. А оскільки я відмовилася, то сказали, що газета не вийде. І я вирішила, що краще нехай один раз газета не вийде, адже репутація, яка здобувається тяжкою працею, чогось варта.

«МИ НЕ КИДАЄМОСЯ З КРАЙНОЩІВ У КРАЙНОЩІ»

Ірина БРОВКО, Донецьк, стажер комітету євроінтеграції:

— Опозиційні кола та міжнародні експерти говорять про згортання демократії в Україні після зміни влади. Як керівник мас-медіа, скажіть будь-ласка, чи є об’єктивні підстави для таких оцінок? Якщо порівняти вашу роботу під час президентства Ющенка і Януковича: чи відбулися певні зміни?

— Я не знаю, чи виглядає нова влада органічною для Донецького регіону, але вона являє собою дуже складне явище. Ця влада породжена багатьма застійними процесами в українському суспільстві, помилками попередніх політиків, сном розуму, але їй притаманні немало тих рис, які вирізняють її в обнадійливому сенсі. Більше того, сьогодні існує надзвичайно великий тиск обставин. У редакційній статті «Вашингтон Пост» «Сповзаюча Україна. Як демократична революція може дати задній хід» чітко говориться, що влада стала на небезпечний шлях. Я не маю на увазі переслідування опозиції, тому що деякі з цих процесів мають стосунок швидше не до опозиції, а до бізнесових «розборок». Але є інші неприпустимі речі, які показують, що з корупцією ніхто не бореться. Зараз вважається, що сільськогосподарський сектор стає одним з найбільш корумпованих. Уявіть собі, до якої червоної риски ми наближаємося, адже земля в Україні — це завжди було дуже чутливо. Саме розмір «тіні» є колосальною українською проблемою. Вирішити її можна, тільки наважившись обмежити апетити окремих осіб. У сьогоднішньому номері «Дня» Микола Томенко зазначив, що Президент все більше наближається до необхідності міняти команду. Якщо він це розуміє, це дуже добре, тому що в країні є на кого спертися. І головне — ми всі повинні хотіти, щоб у Президента Януковича були економічні успіхи. Але для цього потрібні чесні і серйозні зусилля. І якщо європейські партнери вказують на проблему, треба до цього прислухатися. Адже уявіть собі, що буде, коли Росія змінить тактику. А якщо всі сподіваються, що Росії достатньо того, що вона отримала, то помиляються. У попередніх випусках «Дня» ми запитали: хто захищатиме Президента Януковича, якщо розвернуться партнери, що стимулювали його прихід до влади? Тому Президенту треба більше думати про те, чи підтримає його український народ. Деякі важливі риси, попри все, йому притаманні. Адже що стимулювало донецького губернатора так добре вивчити українську мову? Складається враження, що він все-таки думав про свою кар’єру. А якщо людина здатна думати стратегічно, значить вона може робити серйозні висновки.

Як ви вважаєте, те, про що ми говоримо, всі газети друкують? Але ми, як правило, всі ці дискусії піднімаємо і на шпальтах «Дня». І я вважаю, що ми робимо дуже добру послугу нашій владі, оскільки відверто вказуємо на ті ризики, до яких вона наближається, бо хочемо своїй країні добра. Ми відверто і критично пишемо про нашу опозицію, що їй теж дуже не подобається. Вчора (розмова відбувалася 24 лютого. — Авт.) Віктор Ющенко святкував свій день народження. Я не була в захопленні від нього ні коли він був опозиціонером, ні коли став прем’єром, ні коли був Президентом. Але безумовно є деякий його вклад у розвиток країни. І «День» — та газета, яка не кидається з крайнощів у крайнощі. Коли Віктор Ющенко був прем’єром, більшість українських журналістів — ніхто їх не змушував — говорили, що він кращий прем’єр усіх часів і народів. Звичайна аналітика показувала, що це не так. У нас вийшов матеріал до ста днів його уряду, який я назвала «100 днів піару». Це було напередодні 8-го березня. Мене запросили до Кабінету Міністрів, де Прем’єр-міністр Ющенко мав привітати нас зі святом. А серед головних редакторів тоді було всього дві жінки. Я прийшла на цю зустріч. Але коли Віктор Андрійович прийшов вітати жінок, то демонстративно обернувся до мене спиною і пройшов мимо з бокалом в руці. І в цей же день у редакції я дізналася, що дівчина, яка була автором матеріалу «100 днів піару», звільнилася. Вона не могла витримати тиску — ні, не начальства — середовища і журналістської тусовки... А вчора серед газет ми були чи не єдиними, хто вітав Віктора Ющенка з днем народження. Я розумію, що Віктора Андрійовича оцінить історія, а виборці вже оцінили, але були у нього деякі вчинки, що заслуговують доброї пам’яті.

БУТИ ВІЧНИМ ДОНОРОМ НЕ МОЖЕ НІХТО, ЗОКРЕМА І ДОНОРИ ВІЛЬНОЇ ПРЕСИ

Антон ДВОРНІКОВ, Кривий Ріг, стажер Міністерства регіонального будівництва та ЖКГ:

— Який тираж у газети «День», як він змінився за останні п’ять років, чи зросла прибутковість газети?

— З прибутковістю справи дуже складні. Ми намагаємося утримувати ціну, доступну для багатьох людей. Тому я й говорила про громадянський подвиг людей, які нас підтримують. Ця проблема також пов’язана зі станом ринку та наявністю можливостей для ведення бізнесу, який повинен працювати і добре продавати себе. Ринок реклами в Україні ще не проявлений внаслідок нагромадження багатьох проблем. Відповідно така ситуація загальмовує і тиражі, які недостатньо великі за мірками тих процесів, які відбуваються у країні, але дуже великі для нас. Часом мене питають про те, для чого вам в українській газеті російська мова? Мені дивно це чути. Оскільки ми маємо свою позицію, ми повинні доносити її якомога більшою кількістю мов. Якщо російськомовна газета відстоює російські інтереси, то для України це проблема. Але російськомовна газета з українським наповненням багатьом потрібна. І невипадково нас читає і пише для нас весь пострадянський простір, зокрема, багато москвичів, які за поглядами мені ближчі, ніж багато українців.

Коли говорять про проблеми нашої країни, то переважає уявлення, що Захід навіки проукраїнський, а Схід не дотягнув до певної планки. У мене інша думка. Я вважаю, що наша країна справді нерівномірно «прогріта». Але на Заході є свої проблеми, пов’язані з тим, що ця проукраїнськість сприймалася як Богом дана риса, в результаті чого останніми роками не проводилася серйозна виховна робота, зокрема з молоддю. Наприклад, в Івано-Франківську я була здивована тим, що місцеве суперпатріотичне керівництво не знало такої людини, як Євген Грицяк. А Ігор Чубайс, москвич, історик, філософ, наш автор, брат того самого Чубайса (Анатолія. — Авт.), його знає. Більше того, він просив мене взяти в пана Євгена автограф. Знаєте чому? Бо ці люди мислять іншими категоріями, і для Ігоря Чубайса Євген Грицяк, лідер Норильського повстання в ГУЛАГУ, — фігура історична рівня Сахарова та інших гігантів. А наше гуманітарне життя часто зводять до рівня «миргородської калюжі». Треба зрозуміти, якою цінністю ми володіємо. І це, до речі, завдання і наших письменників-постмодерністів. Чому б їм для початку не написати біографії великих людей? Адже в суспільстві є робота для молоді відповідно до її рівня. Але це вже залежить від того, до якої роботи ви хочете прилучитися — когось деміфологізовувати чи самим вирощувати якісну альтернативу. Я би вам радила братися за якісну альтернативу, тому що з такого контексту може вирости інший запит. Ми відповідальні за те, які теми точаться у суспільстві. Але для цього ми самі повинні робити зусилля і йти назустріч одне одному, передплачувати якісну пресу. Бути вічним донором не може ніхто, зокрема і донори вільної преси.

«ЩОБ ГОВОРИТИ З УКРАЇНОФОБАМИ, ТРЕБА ПЕРЕХОДИТИ НА АНГЛІЙСЬКУ»

Катерина МАКСЮТІНА, Красноармійськ, стажер секретаріату заступника голови ВР:

— Зовсім нещодавно ми мали можливість спілкуватися з суддею Конституційного суду Віктором Шишкіним і запитали його, чи відмовляв він колись в інтерв’ю журналістам та на яких підставах. Він сказав: «Так, відмовляв і зараз відмовляю все частіше, тому що коли журналіст приходить до мене, він повинен бути підготовленим. Зараз журналісти не знають, з ким вони спілкуються, з приводу чого і які висновки мають зробити». Яким чином ви підходите до професійної підготовки своїх журналістів як спеціалістів у певній вузькій галузі? Чи практикується у газеті розподіл обов’язків за сферами суспільного життя? Загалом яким чином ви підходите до підбору персоналу у газету «День»? А також я як представник Сходу хочу сказати, що випуск газети трьома мовами — це дуже правильна позиція. Сьогодні у нас не було регламенту, що потрібно спілкуватися виключно українською. Та розуміючи, що ви, гість, говорите українською, висловлюючи повагу до вас та до аудиторії, я теж говорю українською. Це не проблема. Але якби були певні обмеження, це викликало б спротив. Тому я вважаю, що потрібно надавати цей вибір, навіть якщо він не завжди виправданий.

— Я погоджуюся з тим, що вибір повинен бути, але треба вибір і формувати. Бо інколи може бути вибір такого типу: ходити на чотирьох легше, ніж на двох. Тому я — за культурний вибір. Культура ніколи не пересварить. У мовному питанні нас розділяє глибоке безкультур’я. Адже як може людина, що живе в Україні, говорити з неповагою про мову народу? Це за межами культурного контексту. Але таких людей ще багато. Ми їх часто бачимо по телебаченню, вони говорять образливі речі і детонують цей настрій у суспільстві. Нам часто у мовному питанні наводять приклад Швейцарії, але у Швейцарії для того, щоб займатися політичною діяльністю, треба знати всі чотири офіційні мови і чудово переходити з мови на мову, демонструючи цим повагу, культуру, вихованість і рівень. Ось де цей вододіл — культура і безкультур’я щодо обставин і людей. Тому інколи українська толерантність падає на дуже невдячний ѓрунт. Для того, щоб говорити з українофобами і шовіністами, треба переходити з української на французьку та англійську. Мовна політика в Україні ще не вироблена, мова залишається політичним подразником. Розумні громадяни повинні це розуміти і культивувати культуру.

А щодо питання про якість — то це постійна робота. Стандарти освіти дуже занижені. Адже є світила, яких має знати весь студентський люд. Свого часу з Сергієм Борисовичем Кримським я приїздила у Дніпропетровськ. Йому вже було близько 80-ти років, але він був надзвичайно рухливою, молодою, цікавою і фантастичною людиною. У Дніпропетровську у нас добрі стосунки з Національним гірничим університетом, який хоч і має технічне спрямування, але його викладачі цікавляться всім. Разом зі мною вони їздили в Острозьку академію, а потім запросили до себе Сергія Борисовича і зібрали викладачів усіх вишів Дніпропетровська. Таким чином люди почули його, а це серйозно розширює світогляд. Тепер навіть без правильних програм вони знають, де шукати нові знання. Завдяки таким методам визбирування живого потім можна навчити інструментів журналістської діяльності. Але для цього, насамперед, потрібні певні людські риси, готовність вчитися. Я думаю, що готовність вчитися — одна з найважливіших рис для всіх, хто хоче працювати в журналістиці.

«СУБ’ЄКТИВНА ЖУРНАЛІСТИКА НЕ СТРАШНА, КОЛИ Є ПІДГОТОВЛЕНИЙ ЧИТАЧ І ГЛЯДАЧ»

Марія САВІНА, Кременчук, стажер комітету ВР з питань державного будівництва та місцевого самоврядування:

— Як у сьогоднішньому світі, в перенасиченому інформаційному просторі молоді зробити вибір на користь якості? Нещодавно я прочитала статтю про те, що у світі з’явилася тенденція до суб’єктивної журналістики. З одного боку, більш приємно читати статтю з душею — я читала ваші матеріали про Ліну Костенко, від чого отримала велике задоволення. Але з другого боку, це може бути крок до графоманства. Отже, на вашу думку, суб’єктивність у журналістиці — це плюс чи мінус?

— ...Кілька років тому я була присутня на одній медійній зустрічі у Києво-Могилянській академії. У спілкуванні брали участь і британські експерти, які казали нашим журналістам, що потрібно дотримуватися відстороненості і принципів Бі-Бі-Сі. Я тоді заперечила: у нашій ситуації перш ніж створити «Бі-Бі-Сі», потрібно створити «Британію». Ми багато років спостерігаємо за відстороненістю, коли навіть українські провідні агентства транслюють вкинуту їм інформацію без посадки на українську ситуацію. А будь-яка інформація повинна бути з українського боку оцінена і перевірена. Після завершення зустрічі я підійшла до генерального директора Бі-Бі-Сі і запитала, що первинне: Бі-Бі-Сі чи Британія? Він посміхнувся: звичайно, що Бі-Бі-Сі народилася з духу Британії.

Наші медіа повинні бути ангажовані ідеєю України. Нам потрібно вивчити свою молодь і журналістику, бути зацікавленими у побудові нормальної країни. Ця історія з Бі-Бі-Сі має дуже багато граней. Нещодавно новий керівник Бі-Бі-Сі Марк Томпсон сказав, що політика відстороненості застаріла. Отже, ми в основному тренді. Ми постійно з ними були в діалозі, тільки вони про це не знали. Це все дискусійні, серйозні теми. Для нас вони ще недосяжні, тому що в нас немає вільних телевізійних майданчиків, де країна була б включена у якісні світові дискусії. А нам потрібно бути включеними у такі дискусії, якщо ми хочемо знати європейське життя. Адже за цими дискусіями — певна мотивація, і не лише комерційна. Я думаю, що можна говорити про кризу сьогоднішньої моделі капіталізму. Тому треба зміцнювати себе, щоб мати імунітет до поганих впливів. Я сама постійно в цьому пошуку. Коли почала працювати в газеті, не мала готових рецептів. Я дякую раннім навичкам самостійного думання. Я шукала вчителів, ідеї, книги і навіть завела рубрику — «Десять книг, без яких я не уявляю свого життя». Тому суб’єктивна журналістика не страшна тоді, коли є підготовлений читач і глядач.

ПИТАННЯ — У ЦІННОСТЯХ. ВСЕ РЕШТА — ІНСТРУМЕНТАРІЙ

Костянтин ТКАЧЕНКО, Кременчук, стажер Головного науково-експертного управління апарату Верховної Ради України:

— Два місяці тому у Києві за ініціативи Фонду ефективного управління проходила конференція «Що таке свобода слова», де виступав російський журналіст Володимир Познер. Він розповів нам про одну ситуацію, яку програвав з американськими та російськими журналістами: «Уявіть собі, що ви берете інтерв’ю у міністра оборони. Посеред розмови лунає телефонний дзвінок і міністр на кілька хвилин виходить з кабінету. На столі він залишає документ, і ви бачите, що це план нападу на сусідню державу. Чи оприлюдните ви цю інформацію?». Більшість американських журналістів відповіли йому, що так, у будь-якому випадку постараються донести її до громадськості, тоді як російські колеги сказали, що ні, тому що можуть постраждати інтереси держави. Скажіть, як би ви рекомендували вчинити у такій ситуації власним журналістам?

— У нормальних зміцнілих країнах журналісти, насамперед, думають про загальнолюдські цінності. Але в нашій ситуації ми повинні думати про те, як зберегти державу та незалежність. У відповідності до цього неперевірену інформацію слід ретельно перевіряти. Тому що сьогодні проти України ведеться багато інформаційних воєн, є чимало охочих зіпсувати Україні репутацію. Згадайте безкінечні газові конфлікти, які дуже часто транслювали українські журналісти. Я не думаю, що вони навмисне хотіли нашкодити, швидше за все, вони просто ще не навчені захищати інтереси своєї країни. Але якщо люди працюють на хлібозаводі, вони повинні мати санітарний допуск. Відповідно, якщо люди виходять в ефір, вони повинні мати порядок у голові. Журналіст мусить розуміти, де національні інтереси, а де інтереси загальнолюдські. Гіпотетично описана вами ситуація виглядає крихкою, більш реальним є те, що наші журналісти не навчені захищати національні інтереси.

— Ви згадували про заяву Марка Томпсона, генерального директора Бі-Бі-Сі, про відхід від принципів відстороненості. Ця заява була зумовлена тим, що британським медіа стає все важче конкурувати з інтернетом, тому було прийняте рішення запровадити низку каналів з чіткою політичною позицією. Світова громадськість сприйняла це як на наступ на об’єктивність. Як ви, частий учасник політичних ток-шоу, вважаєте, чи потрібні нам канали з чіткою політичною позицією?

— У нас інша реальність. Можна говорити про артикульовані політичні погляди, але водночас про єдину ціннісну платформу. Мені здається, що ми не виступаємо з єдиної ціннісної платформи. Політичні погляди — це важливо, але треба мати погляди взагалі. Якщо ми подивимося через цей критерій на теми дня в ефірі, дуже рідко знайдемо погляд. У якомусь сенсі західний парламентаризм пройшов вже дуже багато етапів у своїй історії, а наше суспільство ще потрібно сформувати. Після краху СРСР ми являємо собою дуже складний конгломерат різноманітних відносин, стосунків, починаючи від рабовласництва й до інформаційного суспільства. Лише думка, заряджена на позитив, може сформувати суспільство майбутнього. Це потребує дуже серйозних ціннісних зусиль. Це мають бути кращі критерії, цінності, які говорять про розуміння суспільством, що воно єдине, що воно здатне подбати про кожного громадянина, про здоров’я людей, про здоров’я дітей, подолати страшенну занедбаність країни... Хіба це не розмова про ціннісні орієнтації? А все решта — інструментарій. Інколи говорять, що інтернет усе вирішить. Інтернет — це інструмент, могутній, небачений, але якщо нам не буде чого транслювати, ми нікому не будемо цікаві.

ЯІКСНА ЖУРНАЛІСТИКА СЬОГОДНІ МОЖЛИВА ЗАВДЯКИ НЕЙМОВІРНИМ ЗУСИЛЛЯМ

Олеся КОЛЬБУХ, Луганськ, стажер комітету ВР з питань прав людини, національних меншин та міжнаціональних відносин:

— У суспільстві склалося стереотипне, здебільшого негативне, ставлення до журналістської діяльності, оскільки вважається, що журналісти представляють інтереси певних груп. Чи може у сучасній ситуації існувати незалежна українська преса і якщо може, то якою вона повинна бути?

— Спочатку треба зрозуміти, чи можливий у країні нормальний бізнес. Коли йдеться про свободу слова, не слід забувати про свободу діла. Адже якщо у багатьох людей буде свобода діла, набагато легше житиметься незалежній пресі. На телебаченні є певні ніші для розумного, є кілька видань та інтернет-проектів. Але все це дається надзвичайно великими зусиллями. А за умови наявності в країні сприятливого середовища, я переконана, українська журналістика показала б дуже хорошу якість. Сьогодні (24 лютого. — Авт.) на каналі ТВі стартує другий випуск програми «Вечір з Миколою Княжицьким», де, окрім дискусій на актуальні теми, є огляд книг і фільмів. Хіба нормально, що такий цікавий керівник медіа і журналіст, як Микола Княжицький, практично недоступний для широкого загалу глядачів? А непотріб, який треба позначати червоним квадратом, зокрема і виступи деяких політиків, транслюють на центральних каналах. Але це також питання рівня запитів, який впливає на зміну настрою власників каналів. Сьогодні українське телебачення — це здебільшого ринок вторинної телевізійної продукції. А повинно десь бути місце і для якості, яка є нормою для розвиненого суспільства. Але ми маємо поки що перевернуту систему координат, тому якісна українська журналістика сьогодні існує лише завдяки окремим неймовірним зусиллям.

ТРЕБА ВЧИТИ УКРАЇНСЬКОГО ВИБОРЦЯ ОБИРАТИ РОЗУМНИХ

Наталія ВАТАМАНЮК, Чернівці, стажер секретаріату керівника апарату ВРУ:

— Ви щойно сказали, що деяких українських політиків на телебаченні потрібно позначати червоним квадратом. Чи є в сучасному політикумі люди, яких ви цінуєте і за що?

— Я не ідеалізую нікого з політиків. Крім того, я досить багато спостерігаю за ними. Але мені здається, що є такі особистості, які зуміли пройти крізь політичні нетрі і зберегти свою людську привабливість, певні погляди. Це, наприклад, В’ячеслав Кириленко. До речі, Микола Княжицький сьогодні показуватиме фільм Людмили Чайки «16 днів революції на граніті», в якій брав участь В’ячеслав Кириленко, будучи студентом філософського факультету, після чого його виганяли з університету за його погляди. І сьогодні він людина, яка має погляди, яка не змінювала фракції, як його колеги. Це викликає повагу, тому що я розумію, що це дуже складно дається.

Я завжди за те, щоб вчити українського виборця обирати розумних. Це нам поки що не вдається. Коли вашого земляка називали «кроликом», я казала: «Ну, добре, але це розумний «кролик». Навіть якщо не надто вдалою була його президентська кампанія, потенціал у ньому є. Країні дуже потрібні молоді освічені за європейськими стандартами люди. Тому тут навіть не питання персоналій. Я завжди дивлюся і вишукую, чи є хоч хтось, хто подає надію своїм баченням, мисленням. До речі, під час президентських виборів (я розуміла, що це не вплине на їхні результати) ми давали альтернативу Кириленко—Яценюк. Хто підтримує націонал-патріотичні сили, нехай вибирає Кириленка, а хто за лібералів — Арсенія Яценюка, адже він ніколи виразно не позиціонував себе у гуманітарних питаннях, тому був більш відкритий для Сходу та Півдня. Це була б цікава альтернатива для молодих людей. Чому потрібно постійно йти за тим, що нам нав’язують? Але для цього необхідне самостійне мислення.

Іван БАЧИНСЬКИЙ, Київ, стажер Комітету ВР з питань національної безпеки та оборони:

— Існує таке поняття, як об’єктивна соціальна реальність, яка, власне, і виховує освіченого виборця, чесного політика, людей з правильним набором установок світобачення. Як на вашу думку, чи можуть саме друковані мас-медіа впливати на конструювання цієї об’єктивної соціальної реальності та стимулювати зміни у суспільстві?

— Я думаю, що виховує не реальність, а світ фантазії, відкритий простір, адже людина прагне висоти. У дитинстві я мала небагато можливостей отримувати реальні великі настанови, але інколи навіть крихта позитивної інформації при наявності доброї уяви може стимулювати розумовий процес. Потрібно це розуміти і бути відкритим до того позитивного, що може з вами статися. А реальності бувають різними. Згадаймо Шевченка — в якій реальності жила ця людина. У матеріалі, що вийде цієї п’ятниці (йдеться про випуск, який вийшов 25 лютого. — Авт.), «Роман Горак: Iван Франко не дає спокою багатьом до сьогодні» теж можна знайти відповідь на ваше запитання. Давайте зараз проведемо один експеримент: хто бачив фільм «Захар Беркут», де знімався великий Костянтин Степанков? Подивіться цей фільм про Україну-Русь домонгольську — це невеликий, але дуже добре знятий фрагмент історичного дослідження. Також у п’ятницю вийде великий текст до 140-річчя Лесі Українки, де будуть опубліковані думки молодих людей на тему «Моя Леся». Там така молода енергія, емоції, до яких реальність не спонукає! Якщо ви зараз пройдетеся від Хрещатика до Грушевського, ніщо вас не спонукає поговорити з читачами про нове прочитання Лесі. Отже, я переконана, що ми справді творимо нову реальність. Коли мене запитують: «Хто ви?» — я жартую: «архітектор простору».

Свого часу нам потрібно було багато розповісти українцям про Острозьку академію. Коли я приїхала туди вперше, то була зачарована і зрозуміла, що ми дуже мало знаємо про свою країну. В Острозі я нарешті знайшла місце, звідки потрібно почати її вивчати. Це золоте січення, тому що саме тут у середньовічній Європі вже діяла греко-слов’яно-латинська академія. Прочитавши наші матеріали про Острозьку академію, колишній німецький посол поїхав туди і був шокований. Загалом завдяки нашим публікаціям до Острога приїхало багато відомих людей. А одного разу трапився зовсім дивовижний випадок. Ігор Пасічник — фантастичний ректор, який зміг багато всього витримати, попри всі політичні вітри. Ми багато чого написали про його вклад як ректора. Якось Ігор Демидович летів у літаку. У тому ж літаку летів успішний канадський бізнесмен, виходець з України Мирон Куропась. Він впізнав Ігоря Демидовича за публікаціями «Дня». У результаті пан Куропась погодився профінансувати будівництво нового академічного корпусу. Уявляєте, Острогу — новий академічний корпус! Чого коштує довіра до того, про що пише газета «День». Або інший випадок — відомий всім Ринат Ахметов замовив для бібліотек Донецька видання «Україна Incognita» з «Бібліотеки газети «День». Чим це не конструювання реальності?

НАЦІОНАЛЬНУ ІДЕЮ ПОТРІБНО ПРАКТИКУВАТИ

Зера КОЗЛИЄВА, Чорнопілля, АР Крим, стажер Комітету ВР з питань законодавчого забезпечення правоохоронної діяльності:

— Сучасну молодь можна вважати розвиненою в інтелектуальному плані, небайдужою до тих питань, які піднімалися на цій зустрічі. Але водночас є певні ментальні проблеми, викликані історичними особливостями. Як виховати не лише інтелектуальну, а й патріотичну молодь, яка б, незважаючи на різні конфесії та етнічну приналежність, відчувала свою приналежність до єдиного українського народу?

— Є лише один рецепт — треба робити невеликі кроки щодня. Ми показуємо, як це можливо. 2002 року в селі Чорнухи на Полтавщині після квартирування політичної партії згоріла бібліотека. Ми разом з Олею Герасим’юк організували акцію з відновлення бібліотеки. Читачі «Дня» принесли книги зі своїх домашніх бібліотек. Ми відправили у це село чотири вантажівки з причепами книг, зібраних читачами. Ліна Василівна принесла свої дитячі книжки, зокрема «Соловейко застудився». Велика Поетеса вперше прийшла у редакцію газети, сама і підписала дітям Чорнух книги. Для всіх це була подія. А бібліотека стала ще кращою, ніж була до пожежі. Це один із тих прикладів, як спільні зусилля дають результат. Можна десятиліттями говорити про національну ідею. Ми національну ідею практикуємо і через наші акції та зустрічі, і через фотовиставку «Дня», яка, до речі, минулого року була у Сімферополі. Саме тоді я була в університеті, де шанують пам’ять Сахарова, Григоренка, Чорновола... Це знакові прізвища для України. Огляньтеся навколо, у вас є можливість залучити молодь до записування, до створення маршрутів. До всього великого треба заохочувати громадян і робити це якомога частіше.

ЛАСКАВО ПРОСИМО НА НАШУ «ЛАВКУ»

Ірина ПОЛІЩУК, Черкаси, стажер Управління забезпечення міжпарламентських зв’язків апарату Верховної Ради України:

— Свого часу у газеті «День» була рубрика Володимира Шкоди «Лавка філософа». Чи плануєте ви розвивати філософську складову газети, якщо так, то яким чином? Адже філософія — це потрібна річ не тільки в газеті «День», а й загалом в українській журналістиці...

— Лавка існує. Хто має філософські думки, той має шанс на ній посидіти. У двотомнику «Екстракт +200» ми надрукували великий блок «Золоті розсипи Сергія Кримського», який дуже потужно підключився до роботи газети. Ми до нього навіть з «дитячими» запитаннями зверталися, але, повірте, це було дуже цінно. Тому що ця людина володіла колосальними енциклопедичними знаннями, гарним гумором, блискучою пам’яттю.

...Одного разу я була запрошена на інтерв’ю на один з центральних каналів. Інтерв’ю було цікаве, тому що це було після виборів 1999 року, який я вважаю українським рубіконом. Після завершення інтерв’ю ведуча запитала мене, чи можу я порадити їй ще когось для інтерв’ю, тому що керівництво дало їй список української еліти, який вже закінчився. У списку був десь із десяток прізвищ. Я не стала нічого говорити з цього приводу, тому що «список еліти з десяти прізвищ» говорить про те, хто прийшов до керівництва такими могутніми каналами. Але у мене відразу здійнялася хвиля радості, що я можу додати до цього списку Сергія Борисовича. І, на щастя, це єдиний запис його інтерв’ю — для країни, яка вже живе в інформаційну епоху. Гігабайти мотлоху — і всього одна година геніального інтерв’ю. Це пояснює все.

Ми не можемо переробити всю роботу за всіх, ми тільки показуємо маленький варіант і даємо невеличкий шанс. В Інституті філософії я побачила дуже талановитих людей. Наприклад, молодий вчений Олег Хома написав фантастичний науковий коментар до видання Блеза Паскаля... До цього ж матеріалу про ювілей Інституту філософії ми дали заголовок «Коли Філософ не говорить з людиною, з нею говорять віщуни, гороскопи й... політики!». Я переконана: якщо ми подолаємо цю складну кризу, яка нав’язана політичними технологіями і Україна зможе зміцніти у своєму баченні самої себе, нам буде легше. Тому потрібно дуже багато зустрічних зусиль молодих людей без посилення злоякісних тем. Тільки якісна позитивна альтернатива. Ласкаво просимо на нашу «лавку».

Катерина КОЗАЧУК, Старокостянтинів, стажер Комітету ВР з питань науки та освіти:

— Ви спілкуєтеся з українським студентством досить довго. Чи змінювалися упродовж цього часу теми, якими цікавиться молодь?

— Можливо, сьогодні на зустрічі присутні якісь особливі студенти, але це дуже серйозний та зрілий варіант розмови. Я вам хочу подякувати за ці запитання. Знаю, що це підготовлено не лише моєю газетою, а якби ще всі нас читали... Але я знаю, що в різних середовищах буває інколи складно тримати планку, і допомагає у якомусь депресивному містечку, де замість бібліотеки — бар, тільки висока самодисципліна. Я виросла у районному центрі. Це було дуже скромне місто. Але там працювала бібліотека дуже хорошого рівня і хороший книжковий магазин, де мені знайома з обласного центру(!) замовила книгу Ліни Костенко. Я була ще школяркою і нічого не знала тоді про Ліну Василівну. Я знайшла цю книгу і купила їй і собі. Це було доступно. І я страшенно здивувалася, бо після Лесі України на мене повіяло високого рівня українською мовою і мисленням. Це було вражаюче. Тому такі орієнтири, якщо вони якимось чином закладаються з дитинства, відіграють дуже важливу роль. Для мене — і до сьогодні.

Я не маю відповідей на всі запитання і не кажу, що те, що я говорю, абсолютна істина, але це мій досвід. Можливо, він комусь буде чимось цікавим. Вважаю своїм обов’язком дати сучасним молодим людям кілька шансів.

ВРАЖЕННЯ

Марина РУДЕНКО, Асоціація випускників програми «Ліга інтернів»:

— У минулий четвер відбулася дуже цікава та корисна для розширення світогляду інтернів парламенту України та шести міністерств зустріч із головним редактором газети «День» Ларисою Івшиною, яка дозволила кожному учаснику задуматись: чи не перетворюється він на «офісний планктон», чи не вибудовує у собі внутрішній конформізм без інтелектуального опору, а інтелектуальний опір — це і вивчення своєї історії, і самостійний критичний аналізі інформації, і вивчення ціннісних платформ сучасних українських філософів, зокрема видатного Сергія Кримського. Концепція Програми інтернів полягає у наданні можливості її учасникам вивчати зсередини процес прийняття політичних та державних рішень, навчити їх мислити відповідально і стратегічно щодо розвитку свої країни, і саме для цього проводяться щотижневі зустрічі з політиками та громадськими діячами. Вже упродовж багатьох років пані Лариса зустрічається з інтернами, і завжди ці зустрічі сприймаються молоддю надзвичайно позитивно. Щирі та розумні думки, якими ділилася пані Лариса, надихнули інтернів вибудовувати щоденний внутрішній спротив деградації суспільства, а потужними помічниками в цьому можуть стати газета «День» та видання з серії «Бібліотека газети День».

Ірина ПТАШНИК, Івано-Франківськ, стажер комітету ВР з питань боротьби з організованою злочинністю й корупцією:

— «You were born an original. Don’t die a copy» («Ти народився неповторним. Не вмри копією»). Саме такі слова приходять на думку після діалогу з пані Ларисою. Адже коли чуєш про фактично нереальні можливості людини, коли бачиш наочно її труд, тоді починаєш знову і знову замислюватися над тим, що потрібно виховувати в собі індивідуальність. Спілкування з цією дивовижною жінкою змусило мене задуматись, а чи справді ми зараз не перетворюємося на клонів, яких успішно продукує суспільство? Невже ми вже не здатні поважати свою історію, мову, культуру? Багато питань піднялося в голові... А це означає, що я не копія і я знаю, чого хочу досягти. Єдине, що ще можу додати, — це просте людське СПАСИБІ!!!

Марія САВІНА, Кременчук, стажер комітету ВР з питань державного будівництва та місцевого самоврядування:

— Завдяки зустрічі з головним редактором газети «День» я відкрила нові для себе постаті Сергія Кримського, Євгена Грицяка... Це дуже цінне надбання. Адже замість великих щоденно доводиться бачити і чути лише бутафорію величі. Дуже вразила відкритість пані Лариси та готовність до діалогу з інтернами на рівних. Сьогодні, у час розвитку інформаційного суспільства, соціальних мереж надзвичайно не вистачає справжнього людського спілкування, енергії добра та підтримки, яку може нести живе слово. Тому головним результатом зустрічі з Ларисою Олексіївною особисто для мене став обмін позитивною енергетикою. Після таких зустрічей з’являється віра у себе, яка стає рушійною для подальших дій. Це дає змогу намалювати те саме «коло своїх обріїв» та розвиватись як особистість мисляча й багата духовно.

Катерина МАКСЮТІНА, Донецьк, стажер секретаріату заступника голови Верховної Ради України:

— Ймовірно, я висловлю думку всіх інтернів, якщо скажу, що зустріч із Ларисою Івшиною вразила мене рівнем як інтелектуального наповнення, так і культурного, духовного забарвлення. Найбільшу увагу привернула тема впливу сучасних засобів масової інформації на розвиток та становлення молоді в Україні. На жаль, пропаганда «веселого» життя, яку ми щодня маємо змогу бачити на екранах наших телевізорів та на сторінках багатьох друкованих видань, призводить до поетапного зниження інтелектуального рівня та розумових здібностей людини. Лариса Івшина зауважила, що треба дуже ретельно та педантично підходити до вибору телевізійних програм, книг, газет та іншої медійної продукції. Зустріч відбулася у формі дружнього діалогу та змусила замислитись над багатьма питаннями. Я дуже вдячна цій неймовірно позитивній, цілеспрямованій, принциповій людині, яка ще раз показала, що наша країна має своїх героїв, ми маємо тих, на кого треба рівнятися!

Ірина Сльота, Одеса, стажер комітету з питань державного будівництва та місцевого самоврядування ВРУ:

— Повинна зізнатися, що до зустрічі з Ларисою Івшиною не чула про «День». Можливо, це не дивно, зважаючи на заангажований світ українських мас-медіа. Під час зустрічі було піднято багато важливих тем — освіта журналістів в Україні, їхня професійність та фахова підготовка. Багато в чому я вимушена погодитися з пані Ларисою. На жаль, в нашій державі відчувається брак якісних україномовних друкованих видань. Причин тому багато. Одна з них — нерентабельність. Так, покоління, представником якого я є, або взагалі не читає, або читає дуже мало. Тих, хто купує друковані видання, одиниці. Більшість журналістів не є професійними, а їхня освіта не відповідає вимогам сучасності. Великий пласт інформації береться з іноземних джерел, не шліфується, не перевіряється на правдивість, а просто вкидається в український інформаційний простір. Український споживач, який звик сприймати газети та журнали як компетентні джерела інформації, не завжди може відрізнити фальш від правди. Також важко знайти друковані видання, які б були одночасно фаховими та незаангажованими. Проблем існує багато, однак разом ми — громадяни нашої країни зможемо подолати труднощі та розбудувати Україну. Надзвичайно вдячна редакції за формат газети та її увагу до мистецтва і культури. Користуючись нагодою, хотіла б привітати ваше видання з 15-річчям та побажати наснаги, творчого натхнення та успіхів. На жаль, повинна констатувати той факт, що в жодному з п’яти відвіданих мною кіосків преси так і не вдалося придбати «День». Прикро.

Ірина ПОЛІЩУК, Київ, стажер Управління забезпечення міжпарламентських зв’язків:

— Зустріч з Ларисою Івшиною вкотре підтвердила істину, що коли людина хоче змінити світ, вона починає з себе, адже під час зустрічі Лариса Олексіївна продемонструвала відповідність внутрішніх переконань якісному просвітницькому продукту газети «День», що в українській журналістиці не надто поширене явище. Для інтернів як для покоління, яке має внутрішню силу та бажання вірно служити Батьківщині, важливо знати, хто такі (про них багато хто почув вперше) Марія Злотіна, Сергій Кримський, Петро Григоренко, адже про яке суспільство можна говорити, коли воно не знає себе, коли воно не розуміє, що є спадкоємцем глибокої філософської думки, надзвичайного творчого натхнення та непересічної мужності? Можливо, тоді б взагалі не поставало питання національної ідеї? Найціннішим був, як у гарному вині, післясмак зустрічі — поле для роздумів, «нива, де час починати зажинок, бо кращий урожай не жде нас ніде».

Олеся КОЛЬБУХ, Луганськ, стажер комітету ВР з питань прав людини, національних меншин та міжнаціональних відносин:

— Про заплановану зустріч з Ларисою Івшиною нас попередили: «Чекайте розумного, вимогливого фахівця, готуйтеся до серйозної розмови». Попередження виправдалися. Розмова з такою людиною, як Лариса Івшина, багатокомпонентна за сутністю. Це одночасно і спілкування, і робота, і навчання, і розвага, і відпочинок. Спілкування — бо мав місце конструктивний діалог, живе реагування на репліки, емоції, бачення. Робота — бо за кожним запитанням аудиторії стояла не проста зацікавленість, а прагнення знайти перспективні форми, ідеї, погляди, порадитися щодо того, як вдосконалити відрізок роботи, який зараз відведений інтернам. Навчання — тому що було промовлено та пояснено багато нової або ж забутої, або до цього моменту нечітко зрозумілої інформації. Нам треба привчити себе брати до уваги факти і вміти їх опрацьовувати, а не вдаватися лише до самих напівфабрикатів, які заполонили інформаційний простір України. Розвагою ця зустріч стала завдяки тональності бесіди, яка коливалася від задушевно-проникливої до гостро-гумористичної. Кажуть, що відпочинок — це зміна роду занять, і пані Лариса забрала нас від звичної щоденної роботи у філософську вдумливу подорож за маршрутом «Україна — українськість — знання/інформованість нації — ідея нації». У своїй галузі Лариса Івшина робить дещо більше, ніж виконання прямих службових обов’язків. Ця людина робить скарбницю для нації — вона навчає більше за підручники, вона відкриває правдиву картину країни, тож, може, колись чиновники втомляться переписувати шкільні книжки з історії і звернуться до надбань цього потужного інтелектуального видання.