З верхів’їв та низин...

НАВІЩО ПОТРІБНА КРИТИКА

— Власне, тему нашої зустрічі можна сформулювати так: «Культурний процес. Критика». Але спочатку хотілося б дізнатися, чи існує взагалі такий суспільний інститут, як критика?

Валентина ЗАБОЛОТНА: — Можу сказати, що я щаслива людина, тому що займаюся улюбленою справою. На цю справу мене вивела доля, бо я хотіла бути артисткою, але окуляри одягла дуже рано в дитинстві, і дід, легендарний актор Амвросій Бучма, мені сказав, що «у актриси мусять бути виразні очі, а вони у тебе сліпі». Те, що режисура не жіноча професія, я теж досить рано зрозуміла. Лишалося театрознавство. Я задоволена своєю творчою долею. Саме тому, що вона дає мені можливість бачити в цілому саме процес, не тільки театральний, а й мистецький, тому що театр вбирає в себе всі види мистецтва.

— В чому потрібність критики?

В. З. : — Я її трактую як дзеркало. Я своїм критичним аналізом намагаюся підставити оце дзеркало творцям, які в своєму творчому процесі інколи не помічають недоліків. Нехай хтось образиться і скаже, що дзеркало криве. Це його справа. Моя справа — ввійти в систему естетичного мислення конкретного художника в конкретному творі. І таким чином я можу показати людині нестиковки, недопрацьованість, якісь провали, скажімо так.

— Давайте візьмемо трохи ширший контекст. Чи вам цікаво писати про те, що ви пишете? Чи щось резонує?

В. З. : — Мені є про що писати, я багато бачу. Мене запрошують фестивалі. Щойно приїхала з «Театрального Донбасу-2004». В провінції є цікаві речі.

— А що таке провінція?

В. З. : — Це передній край, це пограниччя. Є просто унікальні колективи і речі. Скажімо, на острові Хортиця працює театр під французькою назвою «Vie» — «життя». Вишуканий, інтелектуальний, надзвичайно естетичний театр. Або Кривий Ріг — має унікальний театр під назвою «Академія руху». Це не балет, не зовсім чиста пластика, скоріше пантоміма. Є прекрасні сценографи, скажімо, в Івано-Франківську... А те, що актори цікаві є в кожній, найостаннішій трупі, — навіть і доводити не треба.

— Але наскільки воно дієве?

В. З. : — Історія мистецтв показує, що на зламі століть, а ми його саме переживаємо, завжди є вибух пошуковості. Щось активно відмирає, щось у тому хаосі поступово народжується.

— Хотілося б трохи і кінокритику потурбувати. Пане Сергію, на вашу думку, чи можна говорити про те, що є культурний процес, чи це фрагментарні явища?

Сергій ТРИМБАЧ : — Що робить критик? Це не робота в розумінні звичайної людини, бо вона не має якогось опредмечення. От я їду на фестиваль, дивлюся в тому ж Берліні 50—60 фільмів. Ну і що із цього? Тобто — яку реальність я здатний донести читачеві і глядачеві імовірному? Це просто: ну я опишу одну чашку, другу чашку, третю чашку. Ну і що? Нічого не задасться у вашій свідомості від моїх повідомлень про те, що це чашки. А якщо я опишу певну ідеальну конструкцію… Тобто я намагаюся зрозуміти, хто ж такі ці художники, мої сучасники, що їх турбує, які їх комплекси мучать, які ідеали ними керують і т. д. Оце, власне, я думаю, і є робота критика. Критик працює з певними ідеальними реаліями, з тим, що програється так чи інакше в умах і свідомості. Інша річ, що я можу це оцінити по-різному.

— Чи можна сказати, що у нас є тяглість культурного процесу, що формується якась нова культурна реальність, нові цінності?

С. Т. : — Я вчора дивився хроніку рубежу 80—90-х, і в мене так защемило серце, бо згадав, як це починалось, наскільки воно світле, чисте порівняно з сьогоднішніми реаліями, коли мої розмови зараз підслуховувалися, як з’ясувалось, приватні, і це не соромно навіть сказати, розумієте? Тобто зараз ніщо вже не соромно. На початку 90-х сором ще був. Так, як це було й на початку ХХ століття… То була ілюзія чи була надія, що ми дійсно ту нову реальність народимо. Але народили якийсь кошмар, коли все дозволено за відомим принципом.

— Це цікаво саме тому, що ви представляєте різні галузі мистецтва.

С. Т. : — Культурний процес не є від’єднаним, ізольованим від стану моралі. Коли ми, українці, почали шукати себе, як і в 20-ті роки було... Наше ідеальне десь заховано. Нам треба відрити цей скарб. Чорт його зна, де він захований… Вся українська історія досьогодні — такий театр і така кількість масок, що не добратися до чогось живого. Важливо зрозуміти, що ми є, що таке нація, що нас єднає. Ми цього ще не знайшли, і тому сьогодні панує розкол.

У ПРОСТОРІ ЖОВТОЇ ПРЕСИ І ОПОПСІННЯ ЖИТТЯ

Олег ВЕРГЕЛІС: — Знаєте, я згадую інші речі. Ось ми зараз говоримо, що тоді була світла епоха, а зараз темна. Але, мабуть, воно все схоже, просто фокус різний. Я згадав назву поетичної збірки Івана Франка «З вершин і низин». Ми говоримо про те, що на вершині. А я згадую з низин. Колись наклад журналу «Радянський екран» сягав десь два с половиною мільйона примірників. І там друкувалися провідні критики. Це була масова аудиторія в селі, в місті. Люди виписували, читали цю критику, і критика дурному не вчила. Хоча там були радянські кліше, догми. Це була інша атмосфера. Зараз ми живемо в просторі жовтої преси і масової культури. Вона задавила наші мізки, нашу мрію про щось світле і високе своїми накладами, своєю нахабністю, своєю невідворотністю. Ось те, що існує. Інколи не спиш вночі, думаєш про спектакль того ж Някрошюса «Вишневий сад», — боже, а кому ж це потрібно. Нещодавно мені подзвонила людина з одної газети: напиши про Аллу Пугачову. Ну скільки можна? Але написав. І маса дзвінків, і радості повно, і реакція бурхлива, розумієте? Някрошюс не потрібний, потрібні ці історії. Добре це чи погано, я не знаю. Мені здається, зараз критика може бути цікавою. Але це критика приватного погляду, а не вершини, якісь обрії. Це цікаво тільки за умови індивідуальності поза тими законами, котрі нам нав’язують.

— Можливо, нинішній стан — то плата за гріхи тоталітарного минулого?

С. Т. : — Тоталітаризм, власне, — модель патріархального суспільства. Є глава, батько рідний, всі інші мовби діти, які мало за що відповідають. Є і чітка ієрархія цінностей. Але, як тільки тоталітаризм починає хитаться, вся ієрархія летить шкереберть. Перебудова і 90-ті — це дійсно обвал суспільних конструкцій. Тобто ми живемо в часи, як казав Лев Толстой, коли «всё перевернулось и укладывается заново». Інша річ, хто «укладывает» і що з того виходить.

— Всі беруть участь у цьому укладанні. Тому ми і говоримо якраз про те, чи народжуються в цьому процесі якісь нові цінності.

Ольга СТЕЛЬМАШЕВСЬКА : — Я розмірковую з іншої точки зору, бо вихована на класичній школі — музичній і театральній. А відійшла від цього в силу саме оцих зламів... Я ніколи в житті не думала, що займатимуся піаром. Мої родичі впевнені, що я займаюся чимсь непристойним. Я, мабуть, перейшла в ту категорію людей, котрі працюють на масового споживача, що повинен купити певний продукт, який ми називаємо культурою.

С. Т. : — Псевдокультурою.

О. С. : — Чи псевдокультурою. Це сфера обслуговування, я вважаю. Хоча, природно, в наших силах спрямовувати це в один чи інший бік.

— Як ви в такому випадку оцінюєте процес?

О. С. : — Відбувається опопсіння всього життя. Я ніколи не була прибічником того, що всіх потрібно, як у радянські часи, заганяти в театри, філармонії тощо. Може, до речі, те, що сьогодні відбувається, є наслідком того, що всі ми раніше були зобов’язані ходити в театр долучатися до офіційного мистецтва, цікаво це нам чи ні. Культмасові походи, всі ці розповсюдження в навантаження квитків на підприємствах… Тих же людей, котрим це було дійсно цікаво, зараз вже немає — здебільшого емігрували. А на їх місце прийшли інші, до культури байдужі. Людині легше пристосуватися до того, що простіше, ніж до того, що потребує зусиль.

В. З. : — А вам не здається, що ми зараз переживаємо ту саму ситуацію, яку переживали наші попередники після 1917 року? Дивіться, що відбувалося тоді і відбувається зараз. Ми пережили революцію, зміну соціально-політичної системи, і ця хвиля завжди накриває перш за все кого? Інтелігенцію. Носіїв культури. І на поверхню виходить плебс, який не є носієм культури, і не має потреби в ній. І те саме відбувається зараз. На поверхні легше, простіше. Інтелігенція ж проклятими питаннями мучиться.

— Але ж ми вже 13 років живемо в новій країні. Вже ж треба ці зміни пережити. Вже виросло ціле нове покоління.

В. З. : — Втрачене покоління.

— Але ж, якщо подивитися на історію мистецтва, найкращі твори створювалися саме втраченими поколіннями.

С. Т. : — Подивіться, що відбулося в кіно. От починали в 1991 році з надіями, що тепер у вільній незалежній державі розквітнемо, проженемо цю публіку чиновну. В 91-му році ігрових фільмів робиться 68, більша частина з них зроблена незалежними студіями. В 92-му — 68, в 93-му вже 43, в 94-му вже близько 20-ти, а потім просто доходить до 3-4. Кінотеатри руйнуються і перепрофілюються, відома всім історія. Я ще пам’ятаю, коли «Сталкер» Андрія Тарковського ішов 2 місяці, по-моєму, в кінотеатрі «Київ» і на тиждень наперед були продані квитки. Була така публіка, дивилися 2 місяці Тарковського. Зараз кінотеатри знову запрацювали, але там кіно тільки одного штибу, тільки Голівуд. А для решти кіно просто не знаходиться місця, і не тільки в нас. Дійсно, кілька поколінь радянських людей, вони ж, оце і є, можливо, головний наслідок оцього патріархального радянського суспільства. Ми ні за що не відповідали. І коли оця вся революція відбулася, ми склали руки. Оце, власне, головна біда — люди мислять по-старому.

В. З. : — Мені здається, що Україна — трагічна держава через те, що її народ і найбільш його мислячий прошарок століттями виховувався як раби. А раб не може продукувати нічого конструктивного. Тільки бруд і бунт.

— Але ж, погодьтеся, вже 13 років минуло, і виросла більш-менш вільна генерація. І там є багато розумних, чутливих хлопців та дівчат, хіба ж вони втрачені?

О. С. : — Будь-яка генерація поділяється на тих, кому дійсно щось потрібно, хто буде рухатися далі, і тих, кому нічого не треба, немає інтересу до життя. Але я хотіла б зачепити іншу проблему. Адже ми весь час бідкаємося, що ось ми були під Росією, під Польщею, ще під кимось. Тобто весь час знаходяться якісь зовнішні причини, або ж...

С. Т. : — ...комплекси...

О. С. : — Так, комплекси, що змушують нас весь час говорити, які ми нещасні.

— Це якось лікується?

О. С. : — Авжеж, проте для цього, мабуть, необхідні вельми серйозні процеси ззовні, котрі, мабуть, не можна бажати молодій державі.

КОЛИ ОЧІКУВАТИ КУЛЬТУРНОГО ВИБУХУ

— На жаль, культура ні в які часи, ані в хороші, ані в погані не здатна вилікувати.

О. С. : — Тому я і гадаю, що, на жаль, ані ми, ані навіть наші діти, навряд чи побачимо жаданий культурний вибух в Україні.

О. В. : — Візьму на себе сміливість заперечити. Мені здається, що якісь прецеденти все ж є. І, до речі, вони виникли саме як продукти піару. Для мене в театрі цей феномен — Андрій Жолдак. І нікуди ви від того не задінетесь. Він першополосний, він на вершині. Але я відчуваю, що це — персонаж, продукт піару, а не інтуїції, генія, творчого недосипу. Я впевнений у цьому. Або шановний Юрій Іллєнко — також продукт колосального самопіару. Добрий фільм чи поганий — яка різниця? Йому дали грошей саме під народний фільм, щоб люди зрозуміли: ось Україна зі сльозами, героями, з ідеєю.

С. Т. : — Він пообіцяв саме народний.

О. В. : — «Сибірський цирульник», тільки без матрьошок. А він зробив для себе, це його право, мабуть. Тут я не можу сперечатися. Йдемо далі. Що зараз у центрі самопіару? Телебачення. Зараз все звідти йде. І будуть зараз на Довженка варити серіали. Дасть бог, вийде один хороший з них. А потім і кіно виникне. З якогось непомітного кліпмейкера вийде гарний режисер...

— Ми говоримо про ту частину, що найбільш помітна...

С. Т. : — До речі, нещодавно відбувся тиждень українського кіно. І, несподівано, — з доволі великим глядацьким інтересом.

— А чому несподівано?

С. Т. : — Бо дехто, коли ця ідея виникла, вирішив, що це намагання зробити чіткий діагноз, що українське кіно вже нікого не цікавить. А насправді на того ж «Мазепу» двох залів не вистачило. На фільмах «Мамай» і «Таємниця Чингісхана» без п’яти сім мусили просто закрити двері Будинку кіно і нікого не пускати. І натовп стояв під дверима.

— Проте чи не містить це певної меншовартості — показувати вітчизняне кіно безкоштовно на тлі дорогих, але порожніх і вульгарних американських блокбастерів? Чим тут пишатися?

С. Т. : — Я не пишаюся — я констатую, що є факт такий. Але що, власне, відбулося окрім цього за ці роки? Скажімо, в 1960-ті — звідки в українському кіно виникло таке явище, як «Тіні забутих предків»? І загалом ця школа поетичного кіно, і, до речі, не тільки на студії Довженка. А «Київнаукфільм» 1960—70 рр.? Соболєв — це просто було суперявище, на його фільми теж черги стояли. Були певні середовища, продуктивні зони, які породжували ті чи інші явища. Сьогодні знову потрібно таке середовище.

В. З. : — З родин українських Лисенків, Косачів щось-таки ж виросло.

С. Т. : — Так. Із нічого і народжується нічого. І сьогодні головна загроза саме в цьому. Кіностудія Довженка перетворюється на кінофабрику. Іншого варіанта дійсно немає... Але треба подумати про те, в який спосіб це робити. Скажімо, французька «нова хвиля» створилася на початку 50-х рр. із гурту критиків. Трюфо, Годар спочатку писали про кіно, а потім самі стали режисерами. А чому? Тому що вони виробили художню ідеологію і взялись її реалізовувати. Вони розуміли, що французьке кіно знаходилось у певній кризі після війни. І вони не шукали, а самі створили продуктивне середовище.

В. З. : — Ваша спілка все-таки теж намагається це середовище створювати. А Спілка театральних діячів України, з відповідальністю кажу, в стані абсолютної стагнації. Ми давно не обговорювали театральних сезонів, не спілкувалися з питань історії українського театру. Зараз треба її переписувати, закривати «білі плями». Ніхто цього не робить. А взагалі я вас вітаю з тим, що нас з вами не існує. Кінокритиків, театрознавців, мистецтвознавців нема в переліку державних професій.

— Навіть журналістів немає.

В. З. : — І журналістів нема. А це теж говорить про свідомість нашої держави і стосунки з культурою. Ми говоримо все-таки про критику в основному для митців. Але що ми можемо для читачів наших газет, журналів? Який наш вплив на тих, хто споживає мистецтво? Я думаю, що коли звичайна людина іде в театр, в кіно, дивиться щось, переживає, відчуває, вона прочитає, можливо, нашу статтю, і, можливо, побачить, що, от, я оце теж так думаю. Ми допомагаємо людям усвідомлювати свої почуття від мистецтва. В ідеалі, звичайно.

О. С. : — Маленька репліка щодо критиків. Серед них є категорія, умовно кажучи, «журналістів». «Журналіст» бере готову статтю з іншого видання і адаптує її в масовий журнал. Я дуже добре знаю ці технології. А потім відкриваєш журнали, починаючи від «Пентхауза», і — десь ти все це вже читав. Ось така категорія дуже добре пасеться на критичній ниві. А глядачі вже роблять свій вибір залежно від цього. Ось ви кажете — Жолдак. Він, дійсно, займається трохи і попсою. Але ж тут, в Києві, він не потрібний, його звідси витиснули. Зараз він і там, і там, і в Москві, на нього ходить публіка.

В. З. : — Навіть тут почали ходити.

О. С. : — Тому що він вперто робить свою справу. І він, і Поплавський, і Данилко-Сердючка роблять свою справу. Кожний в міру своїх можливостей.

С. Т. : — І своєї нахабності.

О. С. : — А також тих же продюсерів, піарників.

С. Т. : — Дійсно, без піару сьогодні нікуди... Ми живемо в епоху телебачення. Тотальний тиск. Ти мусиш дивитись Голівуд, Голівуд, Голівуд. Про що тоді можна говорити, якщо вітчизняний продукт просто нефункціональний.

О. С. : — Але чи була хоч єдина спроба створити фільм, на який пішли б не критики, не люди, близькі до кінопрофесії, а звичайні глядачі? Ми кілька сезонів привозили сюди російські стрічки з фестивалю «Кинотавр», наприклад, «Любовник» Тодоровського. І в нього був дійсно масовий успіх. А в нашому кіно не було навіть спроби зробити щось подібне.

— Але ж, виходить, глядачі не розрізняють російське і українське мистецтво, і це ознака глибокої світоглядної кризи. Адже без своєї ідентичності неможливо вписатися в світовий культурний процес.

В. З. : — Тому я з великою повагою ставлюся до художнього керівника і директора Донецького академічного театру Бровуна. Він прийняв театр, куди просто ніхто не ходив. А він мало того, що повернув глядача в зал, так ще й принципово тримає курс на українську культуру, українську мову. Зокрема всі дитячі вистави він ставить тільки державною мовою. І це — в Донбасі, який справді дуже російськомовний, індустріальний. Він і веде якраз таку політику на повернення української самоповаги.

С. Т.: — Росія — хороший приклад. Ще кілька років тому кіно там теж було в занепаді. А з приходом Путіна прийшло і усвідомлення необхідності формування нової національної ідеології, і про кіно згадали. Там свої міфи. Насправді кіно, не телевізійне, не серіальне, а прокатне фінансується майже на 100% з бюджету. Тобто це прораховано знову на культурне завоювання.

— Що це за установка: дай гроші — оце ми побіжимо? Насправді, мабуть, треба говорити про певні ідеї та їх якість.

С. Т. : — Я просто переказую факт, — там це все держава фінансує.

О. С. : — Тому що для них це інструмент, як ми не любимо цього слова, ідеології. А у нас ідеології просто нема.

ХРОНІКА, ФІКСАЦІЯ, ПРОВОКАЦІЯ

— Дозвольте поставити не стільки ідеологічне, скільки буттєве запитання. Всім відомо, що кіно в нас у коматозному стані, театр теж у далеко не найкращому стані. Тоді ж — який сенс в існуванні критики як такої?

С. Т. : — Я вже казав, що критика, по-перше, справа багатофункціональна. А по-друге, вона ж прив’язана не тільки до сьогодення. Якщо завтра взагалі не буде українських фільмів, то що, я загину як професіонал? Ні. За останні роки жодного разу, жодного дня в мене такого не було, щоб я не знав, про що писати. Ми ж пишемо не просто про фільм, про кіно, а про якийсь духовний, ідеальний процес, який відбувається в нашій колективній свідомості. Бажано ухопити, що відбувається, дізнатися, зрозуміти. І в цьому є основа професії. Ми повинні бути чесними і безкомпромісними в самооцінці. Тому що коли немає оцієї чесності і співмірності предметів, то тоді ми підтримуємо якусь химерну, нереальну конструкцію. Ось Параджанов хотів знімати фільм про ліліпута, який заповів себе поховати у величезній домовині. От іноді те, що зараз відбувається, схоже на те, як ліліпути тягають в домовину якісь великі предмети. Вони думають, що вони виглядатимуть великими на фоні великих предметів, а виглядають ще більшими ліліпутами. От критик за покликанням повинен мати громадянську мужність. Щоб сказати, що ми все-таки ліліпути. Чого немає, в чому ми ущербні... Тому і критик цінується тільки той, який має і власний вимір, і власний світ.

В. З. : — Я особисто бачу сенс свого існування в тому, що глядачам, читачам намагаюся розкрити очі і пробудити їхню свідомість щодо сприйняття мистецьких цінностей. Назвати, що є добре, що є погано, з моєї точки зору. Вони можуть зі мною не погоджуватись, це їхня справа. Це раз. Я вже казала про дзеркало для фахівців, для митців. Щоб вони побачили свої недоліки і свої гаразди. І третє — я особисто пробую трошечки зазирнути наперед і підказати митцям, що є, можливо, перспективним і цінним. І останнє. Мені просто подобається цим займатися.

О. В. : — Ось я приходжу на роботу і думаю: добре, я буду про це писати, тому що мені це цікаво. Тобто йде фіксація якась. Критик — це хронікер, а не третейський суддя або управдом. Давайте балансувати, давайте писати навіть про телебачення. Інколи я навіть відчуваю резонанс якийсь. Тобто воно ловиться, це не безглузде зайняття. І останнє. Справа також у нас самих. Хочеться самовиразитися, уявіть собі, спровокувати щось. А інакше який сенс цим займатися? Провокація — теж частина культурного життя. Вона дає якісь флюїди, якусь полеміку. Треба кидати петарди в цей натовп. Не засуджувати, а трошки розворушити. Тобто ось ці функції — прерогатива критиків: хроніка, фіксація, провокація — культурна, звичайно. От і сенс роботи.

— Тоді я хочу поставити провокаційне запитання. Один сучасний російський письменник якось сказав, що місце критики — в лакейській, серед слуг. Як ви до цього ставитесь?

С. Т. : — Лакеїв серед критиків багато, це факт. Як і серед працівників будь-яких інших професій, що тут сказати?

В. З. : — Я пошлюсь на авторитет Пітера Брука. Він казав так, що на критиків ображатися не треба, вони з останніх сил тримають планку. Оце їхня функція.

С. Т. : — Як правило, режисери і письменники всіляко декларують зневагу до критиків. Мовляв, для чого це взагалі? Я не раз на свою адресу чув: ти якщо щось таке можеш, то напиши сценарій. От я зараз почав його писати, до речі. І певна сірячинна правда тут є. Я, скажімо, спочатку збирався бути не критиком, а поетом, потім прозаїком, потім сценаристом. А вже на п’ятому курсі філологічного факультету раптом всі зрозуміли, що я критик.

В. З. : — Тобто у вас інша система. А от, наприклад, мені приємно, що дзвонить театр, спеціально під мої можливості вибудовує свій розклад. Я дивлюсь виставу, роблю рецензії. І вони мають потребу в такій розмові. Значить, все-таки потреба і запитаність є.

О. В. : — Нескромне питання, але, мабуть, близько до того. Якщо ми говоримо про якісь хороші варіанти, звичайно.

— Вочевидь, за відомим висловом — «служить бы рад — прислуживаться тошно». Тоді ще одна провокація. Які найбільші спокуси вашої професії?

В. З. : — Вдарити навідбій.

О. С. : — Образити.

С. Т. : — Ні, мене така спокуса рідко супроводжувала, тільки пару років тому, коли мене разом із моїми колегами «вдарив» пан Засєєв, от тут я вже дав здачі. А так от просто ніколи не було такої спокуси. Професійні спокуси, я думаю, в іншому... Мене ніхто ніколи не намагався купити, щоб за гроші комусь написати оду, не було навіть і намагання зазіхнуть на мою честь. Спокуса єдина, можливо, — самозакоханість, коли починаєш себе мислити великим письменником, літератором... Оце, до речі, і в журналістиці, і в критиці все більше помітно, більше у московській, правда, — коли журналіст не стільки про фільм пише, — його, власне, сам фільм і не цікавить, це просто привід, — скільки про себе, сміливого й дотепного.

В. З. : — Спокуса вдарити виникає через те, що інколи дивишся таку виставу, яка тебе обурює, ображає рівнем культури, просто несмаком. І тоді тобі боляче і хочеться захиститися, і не можна собі це дозволити, бо все-таки це художники.

О. В. : — Головна спокуса — прийняти для себе таке рішення, буцімто ти знаєш, як можна і як треба. Але саме критик не знає цього. І ще один момент, — до речі, в московській театральній критиці зараз спостерігається, — коли критик починає бути командиром, керівником, забуває первісну функцію фіксації. Не можна забуватися.

С. Т. : — І тоді критик надувається як жаба, таке велике дуже. І це смішно, до речі, режисеру, який виношує фільм кілька років.

В. З. : — А взагалі ми дуже страждаємо від відсутності серйозної трибуни для своїх висловлювань. Тому що при всій повазі до газети «День», я ціную у вас якраз високий рівень довіри до інтелекту читачів, — все одно хапаю себе за руку, коли пишу вам, що мушу бути зрозумілим дяді Васі, тьоті Мані. А спеціальної преси, де можна поговорити з колегами про серйозні проблеми нашого цеху, у нас практично не існує.

БУДЕ ІДЕОЛОГІЯ — ЗНАЙДУТЬСЯ ГРОШІ?

— Якщо повертатися до питання процесу: що вас по-людськи схвилювало останнім часом?

О. В. : — Зараз мене хвилює, що телебачення розвивається дуже інтенсивно, живе, спірне, страшне і інколи жахливе — але це хвилює.

— А що ви не написали з того, про що б хотіли написати?

О. В. : — Хотів би написати про те, як шкідлива родинність у мистецтві.

В. З. : — Коли на засадах родинності будується...

О. В. : — Все.

С. Т. : — Тоді це називається «мафія».

В. З. : — Але я вам повинна сказати, що мені було дуже важко бути онукою Бучми. Оскільки це зобов’язувало до багато чого. Треба було тяжко працювати, щоб мене сприймали не як онуку Бучми, а як Валентину Ігорівну. Втім, особисто мене хвилює проблема мистецької освіти. Про яку я не пишу поки що, хоча маю що сказати. Тут не те що цілина, а взагалі залежалі землі якісь. І тому мені цікаво працювати в Київській дитячій академії мистецтв, коли ми ще тільки пробуємо, готуємо акторів з семирічного віку. І при всьому тому це надзвичайно розвиває особистість, куди б вона далі не пішла. Але вже є зірочки, які, ми сподіваємося, будуть зірками.

— Оля, а що вас схвилювало і чого б ви хотіли?

О. С. : — Я переймаюся вельми пафосними речами. Проблема ідеології держави, як це не дивно звучить. Проблема плебсу в культурі, мистецтві. Розумію, звучить надто узагальнено. Але я це дуже добре бачу. Звідси, мені здається, росте дуже багато питань, пов’язаних з національною самосвідомістю.

С. Т. : — Зараз це питання і виникає. Яким чином будувати державну політику в культурі? Її дійсно зараз немає. Мусить бути якийсь код, принцип, як витрачати гроші, на що.

О. С. : — Питання не тільки в наявності чи відсутності грошей. Адже ж ідеології, політики взагалі нема як поняття. Ось у Росії з’явився Путін — з’явилось кіно, щось у театрах, концертних залах...

С.Т. : — Там з’явився не просто Путін, а державна ідеологія.

О. С.: — Правильно, ідеологія. Я ж кажу: питання не в грошах. Вони моментально знайдуться. І одразу почнуть будувати театри і концертні зали, і діти почнуть писати добре і українською, і російською. Зараз вони не знають жодної мови. Пишуть на жахливому суржику. Я це бачу кожний день. Я кажу про зразки, про цінності, які люди повинні бачити. І держава повинна хоча б ідеологічно санкціонувати ці речі. Ось чому, коли привезли того «Сибірського цирульника», ми вже всі вільні 10 років, весь зал встав і аплодував, як скажений. На українському фільмі, впевнена, не встануть. Повинна бути державна політика. Починаючи від дитячого садка. Як не банально звучить, вставати під цей жовто-блакитний прапор, виховувати гордість за свою країну починаючи хоча б з Кличків і Шевченків, одного і другого. Ми ж все або лаємо, або підносимо те, що не має жодної цінності.

С. Т. : — Ну от критик якраз і є людина, яка в ідеалі має чітке уявлення про пропорції. Яка, дійсно, не буде ліліпута класти в отаку домовину. І він повинен мати мужність сказати, що король голий.

В. З. : — Але мусить бути дуже сильна етична основа у критика. Колись мене дуже провокували, вимагали розгромної статті про останні вистави Данченка, коли він ще був живий. Будемо чесні, то невдалі вистави. Але я втрималася, хоча дуже кортіло написати про це. Але копати помираючого лева, який у свій час зробив так багато для українського театру, я просто собі не могла дозволити. А якраз проблема етики, цього етичного табу в критиці зараз майже забута.

С. Т. : — Дійсно, та чесність підпілля була обумовлена тим, що тоталітарний режим все-таки якось заганяє всіх під якийсь рівень, — тому ти не можеш показуватися нижче якоїсь ватерлінії, не втративши гідність, а зараз цієї ватерлінії немає. І оцей низ, оці помиї плескаються вище стріхи.

— Це дуже важливі слова — про пропорції, про критерії, про діагностику, очевидно. Якщо ми говорили про 13 літню невелику історію, то дуже багато тих трансформацій непокритиковано з різних точок зору. Просто тут потрібно мати відповідний ріст. Здається, що це той випадок, коли критикам потрібно бачити те, що відбулося, з усіх точок зору і з певної висоти.

В. З. : — І з верхів, і з низів.

С.Т. : — Цілком згоден.