Книга під назвою «Життя». Розділ «Раптове пробудження»

Коли я закінчувала ЛШЖ-2017, пані Ольга звернулася до випускників зі словами: «Повинен пройти деякий час, щоб ви осмислили всі події, які відбувалися із вами протягом цього місяця. Емоції вщухнуть і в голові почнуть з’являтися ідеї для нових публікацій». Мені ж здається, що я ніколи до кінця не переосмислю найцікавіший і найкращий місяць мого життя. Після закінчення ЛШЖ-2017, коли мої колеги засипали редакцію матеріалами,  я не знала, що мені робити далі і в якому напрямку рухатись. Бо хочемо ми того, чи ні, але час непідвладний людям. І казка закінчилась так раптово, як і розпочалась. Тільки тепер я прийшла до тями і захотілося пороздумувати над своїм життям.

У кожної людини своя особлива історія. Історія злетів і падінь. І хто б що не казав, але ми самі є творцями свого життя. Ми неначе книги, в яких кожного дня з’являється декілька рядків. Тільки від нас залежить вміст власної  книги буття і тільки ми  вирішуємо, чи буде комусь цікаво читати цю книгу, чи ні. В моїй книзі  дуже багато антагонізмів і протиріч. Найбільше я не люблю відповідати на запитання: яка твоя майбутня професія? Коли я кажу, що здобуваю дві освіти, то люди із повагою і співчуттям дивляться на мене, але коли я стверджую, що я математик і журналіст, то очі моїх співрозмовників мало не вилазять із орбіт. Чомусь усі люди ставлять одне і те ж запитання: як так вийшло? Чесно кажучи, це питання виводить мене із себе, тому що вир спогадів тягне мене у минуле, бажаючи, щоб я залишилась там назавжди. Так і було декілька років. Я ніби жила минулим і  просто втратила відчуття реальності, бо мільйон разів  ставила собі це запитання  і не могла змиритися із дійсністю. Але сьогодні я свідомо хочу повернутись у минуле, щоб назавжди перегорнути ту сторінку  і почати  новий розділ, багатий на захоплюючі та цікаві історії.

Звичайно, що  батьки дуже люблять своїх дітей і хочуть, щоб все у них було якнайкраще: хороша освіта, стабільна робота, власний дім, впевненість у завтрашньому дні. І в цьому немає нічого поганого, як би не одне але. Дуже часто батьки вирішують майбутнє своїх дітей, не поцікавившись думкою самих дітей. Так було в мене. Мої рідні не розділяли моїх поглядів у виборі майбутньої професії, бо вважали, що журналістика – це небезпечна  і недосяжна для мене професія. Мені й самій не вірилось, що я зможу вступити на омріяну спеціальність і стати хорошим журналістом – це і була моя найбільша помилка. Власна невпевненість кардинально змінила моє життя і перетворила його на фільм жаху. Я ніколи не могла подумати, що стану студенткою математичного факультету. Та що там?! Мені навіть у страшному сні це не снилось. Пам’ятаю, на початку 11 класу я казала, що краще буду працювати прибиральницею у школі, ніж вчителем  математики. Повірте, я нічого не маю проти цариці наук, більше того, я із повагою та захопленням ставлюся до людей, яким під силу осилити цю непросту, але цікаву науку. Просто  вже тоді, коли моя мати заносила мої документи на факультет математики, а я стояла у дверях і ридала, я знала, що не зможу вчитись на цій спеціальності і це не та річ, якою я хочу займатися все життя. У всьому я звинувачувала батьків, мовляв, це вони зруйнували моє життя, зробивши за мене доленосний вибір. Тільки нещодавно я зрозуміла, що добровільно відмовилася від своєї мрії, тому що побоялась взяти відповідальність за власне життя. От тому я і дозволила зробити вибір за себе, бо в разі невдачі завжди можна уникнути відповідальності і перекласти вину на когось. Так і було декілька років. Постійні конфлікти із батьками, відсутність моральної підтримки з їхнього боку, власне неприйняття і відраза до себе через помилку, яку не варто було допускати – ось що супроводжували мене довгих 3 роки. І навіть той факт, що я таки вступила на журналістику, хоча і на заочну форму навчання, зовсім не додавав радості та впевненості у світле майбутнє. Справа в тому, що всюди до мене ставились із певною недовірою і скептицизмом. Бо як журналіст може вчитися на математиці, а математик на журналістиці?! Тому такі судження мене, м’яко кажучи, засмучували і власне неприйняття і відраза тільки посилювались.

Але все змінилося одного прекрасного літнього місяця. Одного разу моя одногрупниця розповіла мені про Літню школу журналістики, яку щорічно організовує щоденна всеукраїнська газета «День». Раніше я чула про неї від своїх викладачів на факультеті журналістики ЛНУ ім. І. Франка. Справа в тому, що головний редактор Лариса Олексіївна Івшина завжди підтримувала зв’язок із моїм університетом і часто приїжджала на зустрічі із студентами. За словами викладачів, були такі випадки, коли головний редактор помічала серед студентів обдарованих журналістів  і сама запрошувала їх у Літню школу журналістики. Як мені хотілося бути на місці одного із тих студентів, не можу передати  словами. Тому я вирішила, що спробую стати учасником ЛШЖ-2017. Чесно кажучи, я зовсім не вірила, що пройду, але вирішила спробувати, щоб потім мене не мучили докори сумління через втрачену можливість. Добре кажуть, що варто боятися власних мрій, адже вони мають властивість здійснюватися. Мої здійснилися і просто загнали  мене у глухий кут. Батьки неохоче відпускали мене у Київ. Мені  і самій було страшно, адже було відчуття, що з Києва я повернуся іншою людиною.

Зізнаюся, було дуже важко і  в деякі моменти я думала, що не впораюся, адже у мене не було досвіду роботи у періодичному виданні. Тому перші мої питання були без сенсу, як казала пані Ольга, матеріали для блогів не дотягували до стандартів, тому не публікувалися, а перші публікації були дуже слабенькими. Одного разу у розмові із учасницею Літньої школи я обмовилась словами: «Я не вірю, що з мене вийде хороший журналіст, бо я навіть не журналіст, а математик! І найгірше те, що всі думають так само!». Тоді Ілона сказала слова, що перевернули мій світ з голови до ніг: «Ти можеш бути ким завгодно! Все у твоїх руках і лише тобі вирішувати ким бути! Не завжди варто прислухатися до думки інших людей, варто прислухатись і повірити у себе!».  Через тиждень я увійшла у шалений ритм редакції і все почало налагоджуватись: питання до лекторів стали більш змістовними, репортажі все кращими і кращими. Саме тут мені дали зрозуміти, що навіть без освіти журналіста можна бути журналістом, для цього потрібно тільки любити свою роботу, постійно розвиватись і вдосконалюватись. Зараз, коли трохи занепадаю духом, то перечитую слова Івана Капсамуна, написані на книзі «Котел», або Справа без терміну давності» та адресовані мені: «Клара Гудзик не була за освітою журналістом, але вона стала відомою журналісткою «Дня» і великою журналісткою України. Це гарний приклад». Також душу зігрівають слова пані Ольги Харченко, куратора ЛШЖ-2017,  яка запевнила мене, що я є наочним прикладом зростання і вдосконалення у Літній школі. Приємно здивував і Дмитро Плахта: «Спочатку ти дуже сильно відрізнялася від всіх учасників ЛШЖ і було зрозуміло, що ти математик. Проте за місяць ти стала справжнім журналістом!». Навіть мої батьки по-іншому поглянули на мене і почали пишатися мною. Я не скажу, що за місяць я стала акулою пера, бо ще багато чому потрібно  навчитися.

Краще пізно, ніж ніколи, тому хочу подякувати всім людям, які прожили зі мною захопливу і цікаву історію довжиною в місяць. Ви завжди в моїх серцях. Дякую за те, що підтримали мене, повірили в мене і дали мені шанс перегорнути затерту сторінку і розпочати новий розділ у книзі під назвою «Життя». Спасибі за те, що допомогли зрозуміти і прийняти себе. Дякую за те, що допомогли пробачити власні помилки і  допомогли зробити ще один  крок назустріч мрії!