Новий вимір історії

Часто в різних публікаціях можна натрапити на слова «усі», «кожен», які створюють підґрунтя для узагальнень і спрощеного викладу інформації. Згодом це може призвеcти до заміни фактів дійсності певними схемами, хибними уявленнями тощо. Сталося так, зізнаюся, і зі мною.

Зі шкільних років для мене усі люди, які були вивезені під час ІІ світової у Німеччину, стали асоціюватися зі стражданнями, муками, непосильною працею, знущанням німців. У цьому я була переконана, аж доки не відвідала виставку «Людина між війною і миром», що відкрилася в Музеї Національного університету «Києво-Могилянська академія». Тоді я й почула, що сприйняття остарбайтерів як каторжан було сформоване радянським урядом задля протиставлення страждань у Німеччині і достойного життя у СРСР. Насправді ж, це твердження правдиве лише частково. Дійсно, багато людей працювало неймовірно тяжко, однак не усі жили в таких жахливих умовах. На виставці наводились випадки, коли німці просили своїх робітників залишитися у них після війни (особливо ті, які жили у селах), ба більше – навіть стати членом родини, одружившись з дочкою-німкенею. Здається, фантастичні біографії, а проте це справжні факти, справжня історія. Не чорна чи біла, що постає у наперед визначеній ідеологією чи певною концепцією схемою, а реальна, яка вказує, що життя набагато складніше за середні статистичні дані, у ній має місце усе, у тому числі і неймовірне.

Презентація виставки розпочалася з розмови про вивезених до Німеччини українців, проте загалом проект мав іншу мету. Студентська група при кафедрі Східноєвропейської історії Ґіссенського центру «Східна Європа», Університету імені Юстус-Лібіґа в місті Ґіссен разом з партнерами з Інституту історії України НАНУ ініціювали проект вивчення долі переміщених осіб, зокрема українців, у їхньому місті. Увагу було зосереджено на вивченні побуту, умов проживання українців, поляків та інших національностей у «Ді-Пі» таборах. Мені особливо цікавим було питання таборової преси, адже у кожному великому таборі Ґіссена видавалася газета. Яскравою деталлю є те, що на одній карикатур, над стіною, за якою розташовувався табір, було намальовано голову голодного вовка, і поставлено згори знак запитання. Як було пояснено на презентації, цей вовк – СРСР. А його підкреслений голод – символ того, як радянська система чекає нових жертв для репресій. Ще одним цікавим моментом стало створення УНРРА (Асоціацією Об’єднаних Націй для допомоги і відбудови) університету для переміщених осіб. Хоча він і проіснував не довго, однак дав шанс 1960 людям навчатися, проявити себе. Для прикладу, ескізи, замальовки здібних до мистецтва і архітектури студентів були показані на одній з виставок.

Та найбільше мене вразила навіть не ця інформація, а, власне, факт звернення до історій людей. На виставці було показано безліч листівок, фото людей з Німеччини, обговорено життєві історії. Це приклад творення нової історії, пізнання епохи через життя окремих людей. А не навпаки. Певною мірою дедуктивний метод історії, як епоха вплинула на життя людей, коли центральним є масштабні історичні події, керівники, політики, замінено на індуктивний спосіб вивчення епохи через життя людини. В цьому, другому, випадку важливою стає саме людина, її доля. Ясна річ, що це не відкриття, цей підхід застосовувався і раніше. Проте мені здається, саме нині він набуває популярності не тільки на Заході, але й в Україні.

Ще одним підтвердженням цього є Відкриті уроки з публічної історії. Це освітній проект CSM/ Фундації Центр Сучасного Мистецтва про практики й перспективи роботи з історією і пам’яттю в культурних проектах. Недарма перший відкритий урок мав назву «Життя звичайних людей і речей: персональна пам'ять і повсякдення в культурних проектах».

Більш того, цей підхід до історії уже давно використовує газета «День» (але на те вона і газета на виріст) – у рубриках «Історія і «Я»», «Пошта «Дня», «Сімейний альбом України», «Пам'ять». 

Цей принцип, мені здається, може стати ключем до деяких питань української історії. Адже індуктивний підхід (людина ? епоха) дозволяє повернути людині відповідальність за історію. Що я маю на увазі? Нещодавно ушановували пам'ять жертв розстрілів у Бабиному Яру. І тоді головний редактор видавництва «Дух і літера» Леонід Фінберг влучно зазначив, що слід говорити про відповідальність не конкретних народів за цю трагедію, а конкретних людей. Це твердження, як на мене, є яскравим прикладом «індуктивної історії». І воно є важливим для нас.

Більш недавній приклад. У суботу на Першому Національному обговорювали питання Волинської трагедії. Польський історик зазначив, що це єдине питання, яке погіршує взаємини українців й поляків.

Тут ми маємо свідчення того, як «дедуктивна історія» стає часом інструментом для махінацій мисленням людей (у тому числі і політиків). Чому рішення певної групи людей знищити поляків, якщо йти за польським істориком, слід пов’язувати з бажанням геноциду, яке нібито було мало не в усіх українців? Чому це має погіршувати взаємини сучасних українців і поляків? Де тут зв'язок? З погляду «індуктивної історії» – це нонсенс. Адже, говорячи на побутовому рівні – скільки було, наприклад, міжнаціональних шлюбів українців і поляків.

Слід, мабуть, дослухатися поради Леоніда Фінберга і звузити це питання не до взаємин українців і поляків, а до пошуку конкретних осіб, задіяних у цьому. Не варто прирівнювати вчинки одних до вчинків усієї нації. Тому що це нагадує ще первісні часи, коли за провину одного карали усю сім’ю. А у цьому випадку – провина поширюється на ще більшу кількість людей. Тоді про яку цивілізованість ми можемо говорити?

Мені здається, що таке розуміння ситуації стало можливим через сприйняття історії, вибудованої не на фактах, а на узагальненнях. Факти – реальні свідчення людей, докази, висновки експертиз підміняються в уявленнях населення загальними твердженнями, на кшталт «ці хороші, а ці погані». Створюється двобічне розуміння історії. Але ж історія має ще і третій вимір. А він відкривається через вивчення історій людей, а потім уже епох. Звичайно, що людині в житті потрібно дотримуватися певних поглядів, і такий історичний підхід є можливим, коли є певний міцний каркас власної історії, який засвоєний ще змалечку, тому дедуктивний підхід є дуже важливим. Проте ми живемо у час постмодерну, коли немає метанаративу, немає «єдино правильного» варіанту. Ми живемо у час багатьох варіантів, відтінків, зокрема, й історії. І застосування цього третього виміру, мені здається, може не тільки нарешті усунути відомі «усі, кожен» з нашого життя, а зробити сприйняття історії глибшим, детальнішим, а отже – досконалішим.