Сергій Єфремов: адепт української ідеї

Для того, аби у новітню політику потрапляла “свіжа кров” виключно найвищого ґатунку, нам слід раз по раз звертатися до джерел української державницької думки і не соромитися переймати у видатних постатей тієї епохи найбільш корисний досвід. На початок двадцятого століття Наддніпрянська Україна була справжнім клондайком прогресивних на той час політичних ідей, хоча й різного спрямування, та нових впливових політичних облич, які, власне, зумовили хід українських революцій 1905-1907 і 1917-1921 років. Ідеї здебільшого стосувалися вирішення значно загостреного тоді українського питання, а серед облич не можна не згадати Сергія Єфремова, котрий узяв на себе відповідальність втрутитися в історичний процес своїми ідеями поміркованої і дієвої національної політики, які навіть нині здаються нам на диво раціональними на тлі тогочасних традиційних націоналістичних чи більшовицьких крайнощів.

Сергія Олександровича Єфремова, котрий ніколи не працював на догоду cкороминущим урядам і навіть уникав відкритих конфліктів з іншими державними діячами (зокрема його колишніми однодумцями Володимиром Винниченком та Михайлом Грушевським: через незгоду з політичним курсом соціал-демократів та соціал-революціонерів, які входили до складу УЦР, у липні 1917 відходить від політичних справ) називали “совістю української нації”. Усе життя він присвятив українському питанню, сподіваючись реанімувати свідомість народу, який “Ім'я навіть своє втратив у безупинній боротьбі за національну індивідуальність: зробився нацією без прізвища, нацією “просто людей”, ще гірше – “нацією дядьків”...”, вдаючись до різних підходів: як політичного (пропагував ліберальні ідеї освіченої нації), так і  “книжного”, літературного (серед його праць – тритомна антологія української літератури ХІХ століття).

Прикметно, що Єфремов народився того самого 1876 року, коли з'явився Емський указ царя Олександра ІІ – остаточне обмеження уживання української мови виключно побутовою сферою: ані друку, ані театру, ані викладання в школах рідною мовою. Втім, беззаперечне українство Єфремова було закладено на якомусь інтуїтивному, підсвідомому рівні: “Воно йшло на мене і з землі, і з води, і з повітря”, – засвідчував він сам. Українське середовище у рідному селі Пальчику на Черкащині, далі – навчання в Уманському духовному училищі та Київській духовній семінарії. У цих закладах особливо плекали шану та цікавість до усього народного, втім, зрусифікований Київ кінця ХІХ століття (на 1897 рік лише 22% населення міста складали українці) суттєво дисгармоніював з книжною наукою майбутніх священнослужителів. Єфремов брав участь в українському гуртку Л.Скачковського, і вже 1896 року був виключений з семінарії за надмірну прихильність до ліберально-народницьких ідей.

Навчаючись на юридичному факультеті Київського університету, Сергій Єфремов знаходить однодумців у Загальноукраїнській безпартійній організації, яка основною метою своєї діяльності бачила послідовну просвітницьку роботу, яка б сприяла поступовому створенню національно свідомого суспільства на засадах демократії. ЗУБО об'єднала усі громади двадцяти українських міст, створила видавництво “Вік”, у якому працював Сергій Олександрович. 1904 року він стає співзасновником української демократичної партії, яка виникла внаслідок утвердження ідей лібералізму. На цьому етапі політичний світогляд Єфремова сформований: його ідеалом є Російська імперія як демократична правова держава, котра надає можливість національним меншинам здійснювати місцеве самоуправління. Тож, на його думку, Україна має набути автономії у складі Імперії не в насильницький спосіб, а шляхом послідовного здійснення адміністративних та соціальних реформ. Ті самі ідеї сповідувало й Товариство українських поступовців, активним учасником якого він був з 1908 року. Яким би парадоксом це не здавалося, Єфремов ніколи не був самостійником. За його ініціативою відбувається перетворенням ТУП на Союз автономістів-федералістів, з червня 1917 року він очолює Українську партію соціалістів-федералістів, яка дотримується ліберально-демократичних позицій і у більшості своїй включає в себе представників української творчої інтелігенції.

Але, звісно, найбільш знаним ім'я Сергія Єфремова є в контексті української революції 1917-1921 років. З утворенням Української Центральної Ради він разом з Володимиром Винниченком стає заступником її голови, Михайла Грушевського, є членом Малої Ради, а ще – одним з авторів Першого Універсалу. У створеному в червні 1917 року першому українському уряді, Генеральному Секретаріаті, обіймає посаду генерального секретаря міжнаціональних справ. Саме йому належить ідея назви Української Народної республіки, через що його нарекли “хрещеним батьком УНР”.

Слово, яке найбільш пасує до образу Єфремова-політика і в загальних рисах пояснює його позицію – безкомпромісність. У січні 1917 року він від імені ТУП пише листа президенту США Вудро Вільсону, виражаючи підтримку його плану завершення війни, який давав надію Україні на свободу самовизначення. 1918 року він не підтримав уряд гетьмана Скоропадського і увійшов до антигетьманського союзу, очоленого Ніковським). Його відверта неприхильність до більшовицької влади і тих, хто зрадив національну ідею заради червоної (згадаймо хоча б відкритий “Лист без конверта” до Юрія Коцюбинського) стала приводом до його арештів (амністований завдяки сприянню А.Кримського).

Єфремов виступав проти антисемітизму й ксенофобії, різко засуджував єврейські погроми, що відбувалися під час Революції 1905-1907 років, а також став одним з вісімдесяти двох підписантів протесту проти безпідставно звинувачувальної справи Бейліса (у вересні 1913 року єврея Бейліса звинуватили в ритуальному вбивстві християнського хлопчика Андрія Ющинського). У “єврейському питанні” він розійшовся в поглядах з Оленою Пчілкою, Миколою Міхновським та Дмитром Донцовим.

Від роботи в УЦР став поступово віддалятися наприкінці 1918 року, пояснюючи це початком в ній боротьби за міністерські портфелі, а не за вибір політичного курсу”. А згодом і взагалі відійшов від політичної праці та присвятив себе науковій діяльності. 1919 року він очолює комісію з видання творів українських класиків літератури й науки, а 1922 році стає віце-президентом Всеукраїнської академії наук. 1924 року виходить magnum opus Єфремова-теоретика літератури “Історія українського письменства”, де історію літератури автор розглядає як історію ідей. Його власні літературні схильності за стилем можна віднести до дещо застарілого на той час неонародництва: він критично ставиться до мистецьких віянь із Заходу (про це пише в 1902 року в статті “У пошуках нової краси”). Його аналітичні матеріали регулярно з'являлися на шпальтах “Киевской старины”, “Записок НТШ”, “Нової Ради”, “Літературного вісника”.

1929 року 254 томи «справи» Спілки визволення України, за участь в якій він був безпідставно притягнений до відповідальності та засуджений на 10 років тюремного ув'язнення, поставили крапку на суспільній діяльності Сергія Олександровича.

Кажуть, що історія – це суд нащадків над своїми предками. І суд не завжди справедливий. Одним із прикладів ставлення до постаті Єфремова та її значення для вітчизняної історії є критика його “надто обережної” політичної думки. Мовляв, людина, яка володіла таким рівнем критичного сприйняття дійсності, мала власну схему послідовного розв'язання ряду суспільно-політичних проблем і суттєві важелі впливу, не скористалася усіма можливостями свого положення. Але хтозна, яким напрямком рухалася б історія минулого століття, коли б у неї не втрутилася ця сильна і впливова особистість.