Школа – це мить, в яку дитина стає дорослою

Ніколи не думав, що коли-небудь напишу ці слова, але – вітайте, я став учителем! Без категорій, вислуги років, важезних окулярів на носі, але все ж учителем. Моя стезя розпочнеться з 1-Б класу однієї з рівненських гімназій. Буду виховувати й навчати дітлахів… жити. «Школа – це дорога в доросле життя!», – так нам казали ще за моїх часів, але, як виявилося, 90% випускників до того капосного життя не готові. Хто пішов в армію, хто – в ПТУ, одиниці здобули вищу освіту, решта просто з головою пірнули в буденну рутину. Коли зустрічаю колишніх однокласниць з дитячими візочками й пивом у парку, то думаю: хто вас таких виховав? Хвильку поміркувавши, розумію, що школа, адже вона не навчила нас відповідальності й самостійності, а хімічні формули та вірші Франка напам’ять нам ніц не допомогли… Пардон, я не кажу, що не треба вчитися. Вчитися треба, однак не треба забивати дитячу голову непотрібною інформацією, яка ніколи не стане їй у нагоді.

За своє життя я навчався в різних навчальних закладах. Змінив дві школи, середню освіту здобув у ліцеї, потім була академія. Протягом усього того часу я шукав себе, намагався зайнятися, як казав Григорій Савич, сродною працею й отримувати задоволення. Не вийшло. Єдине, що я виніс для себе з попередніх «зайнятостей», то це любов до дітей і спілкування з ними. Який це кайф, коли бачиш, як діти розвиваються, стають кимось. А ти скромно стоїш у затінку й посміхаєшся, ти щасливий! 

Пригадую, як одного разу я навчив чотирирічну дівчинку грати в шашки. Коли вона мене перемогла – у чесному двобої – її очі сяяли, випромінюючи тепло. Її татко, коли забирав дівча додому, не міг надивуватися, як це його малеча навчилася грати в шашки. Я сказав, що вона не лише навчилася, а й перемогла. Приділяйте, шановний татку, більше часу дитині.

Цікавим був досвід вихователя в літніх оздоровчих таборах, потім – практика у школі й університеті, згодом – праця вихователя у приватному дитячому садку. Найбільше вражала психологія, яка так різниться у різних вікових груп. Здавалося б, плюс-мінус рік, а ставлення до світу геть різне. Та що залишалося незмінним – це любов до педагога. Вона бувала різною. Дітлахи в садочку їздили на моїй шиї, без жартів, і чіплялися за штани, коли я йшов додому, у таборах вихованці ходили за мною вервечкою, слухаючи різні байки, а в останній день літа робили купу смішних світлин, тегаючи мене потім в інтернеті. Студенти, переважно дівчатка, з захопленням стежили за моїм дефіле перед дошкою, майже не слухаючи, що я кажу, проте шаріючи кожен раз, коли я до них звертався. Така непересічна любов учня до вчителя.

Як зараз пам’ятаю своїх виховательок із рівненського садочка №32 – Зіну Романівну та Аліну Анатоліївну, які навчили мене радіти. Перший класний керівник із ЗОШ №13 Світлана Борисівна подарувала мені любов до знань, за що я їй вдячний і по цей день. У ЗОШ №11 у 5-Д класі мене зустріла Тетяна Матвіївна, яка завжди відгукувалася на проблеми учнів, гаючи на це власний час. Мені так прикро, коли згадую, якими нестерпними шибениками ми тоді були, а вона нам усе пробачала… Старшу школу я закінчив у ліцеї при Рівненському державному гуманітарному університеті. То був період перших дорослих пізнань, поява справжніх друзів. Класний керівник Світлана Валеріївна видавалася суворою, але з нею ми отримали реальні знання, які мені неодноразово потім допомагали у ВНЗ. Так коротко і скромно я описую те, що вміщує ні багато ні мало два десятиліття мого життя, час моїх дитячих фантазій, юнацьких поривань і дорослих звершень.

Цього року 1 вересня для мене – особливе свято, адже я зустріну його в новому колективі, великій дружній родині, будучи вже цілком дорослим. Але в душі все ще леліючи іскру дитинства.