Сімейний фотодень, сімейне фото "Дня"

Перше, що впадає у вічі, коли забігаю у галерею “Лавра”, де у п’ятницю – гучне відкриття фотовиставки “Дня” і тріумфальне нагородження переможців конкурсу – на стенді з обраними особливими світлинами “Дня” усіх часів, фотоапаратів і тих, хто працює з ними, особливе фото. Фото хлопчика в лицарському шоломі та окулярах, що під назвою “Повернення Руської правди” і датується 2011 роком. Власне ця виставка п'ять років тому стала моїм першим знайомством із “Днем”. Тоді просторі і невтішно холодні зали галереї “Лавра” для мене, по суті, нічого не означали, усі люди були незнайомими, але ці фото... Вони виявилися надзвичайними, справляли сильне враження і породжували у дитячій уяві якісь більше асоціативні, аніж логічні ряди суджень. Тоді я думала собі: щось є у цьому. Загалом світлина, яку дехто навіть не вважає за мистецтво як таке, виявляє такий потужний вплив на свідомість, візуально виховує, моралізує, змінює щось у кожному, хто дивиться на неї і сприймає не лише з широко відкритими очима, а й відкритим серцем. Думала я приблизно так, але, зізнаюся, дещо простішими формулюваннями дванадцятирічної дитини.

Тепер я розумію, що це саме “щось”, яке в усьому цьому наявне – наполеглива праця, безмежні можливості людської фантазії та майстерності і ось уже вісімнадцять років поспіль невтомної ініціативи. За двадцять років свого плідного творчого життя “День” став ефективною платформою для пошуку людей, які мислять по-новому, якось по-іншому, часом асиметрично до думки мас – і у тому їхня потрібність: переконати, пояснити свою точку зору, осмислити. Фотовиставка газети і популярність, якої вона нині набула – це індикатор правильності обраного вектору діяльності видання.

Цьогорічна фотовиставка й має назву “Сімейний фотоальбом України”, але тематика фото не обмежена самою лише темою родини, і це надає підбірці світлин особливої цінності. Якщо фото мають у собі явний, виразний, а не прихований і абстрактно-незбагненний посил, то тематику, яка, на перший погляд, не підпорядкувала собі зміст світлин, слід оцінювати як намагання пов'язати розмаїття світів, поглядів та смаків системою спільності, спорідненості. Наприклад, одні фотокореспонденти охоче орієнтуються на тематику політики (особливо запам'яталися фото “Коса і камінь”, “Овва!”, декілька дуже сильних емоційно фото з поховання Павла Шеремета і Георгія Гонгадзе), інші звертають увагу на природоохоронний аспект (зокрема серія, що стосується збереження видів птахів), хтось радше зосередиться на проблемі фізичного й психологічного відновлення воїнів АТО уже поза лінією фронту. Усі ми споріднені та зріднені цим розмаїттям, яке не можна не помічати. Адже у більшій чи меншій мірі нам усім болить війна, наша не надто вправна політика, екологія та інші простіші, часом більш прозаїчні, але такі близькі кожному речі. Приємно, що цього річ традиційно до участі у фотоконкурсі долучилося й молоде покоління, бачення світу яких дещо відрізняється від поглядів дорослих, досвідчених фотокореспондентів, воно дуже живе, щире, трохи наївне, але теж “зі змістом”. Та якщо відверто: я не певна, що коли б поряд побачила фото фахівця і цих безмежно обдарованих дітей, змогла б відрізнити. Бо, мабуть, майстерність та відчуття краси, як і любов до Батьківщини – частіше вроджена, природна і не підвладна вікові.

Серед думок, які в мені збентежила фотовиставка (а їх з'являється безліч під час споглядання кожної без винятку світлини) основна така: фотографія – це дуже сучасно, своєчасно і влучно, вона – не менш вправний виразник смислів, аніж слово. А ще особливо важливо збагнути, що за кожним вдалим знімком та сотнями не дуже вдалих, з яких автор обирає світлину для конкурсу, є величезна глибока історія, яка апелює до нашої свідомості і уявлень про українську реальність. Це може бути історія країни чи історія одного моменту, але безкінечно важливого у своїй простоті. Історія щира та навдивовижу переконлива, яку не бачиш, але відчуваєш якось інтуїтивно. Тож чи не у цьому наша рідність?

Урочисте відкриття виставки вдало гармоніювало з атмосферою світлин, розміщених у залах “Лаври” (може, у цьому свій символізм: тяжіння до духовних джерел?). Знайомі обличчя працівників редакції, зустріч з колегами-літньошколярами, поважні гості, постійні досвідчені читачі видання, друзі редакції та, звісно ж, майстри-фотокореспонденти – неповторне відчуття духовної спорідненості з іншими членами родини “Дня”. Щойно відчиняєш двері до галереї, тебе захоплює аромат теплого плавленого воску (арт-оформлення приміщення свічками й квітами справді варте уваги) та особливий піднесений настрій. Зізнатися, таке враження, що повертаєшся додому, що у цьому високоповажному, освіченому й ідейному колі і є серце тієї української родини, яку ми беремо собі за ідеал. Що може надихати більше, аніж думка про те, що одна секунда цього “Дня” тепер належить і тобі?

Щорічна фотовиставка “Дня” – це торжество смислів. Те, що єднає і що доступно кожному охочому відвідати подію і відчути свою причетність до творення української сучасності, одержати потужну хвилю натхнення і просто насолодитися тим, що наша країна щедра на таланти, ідеї та смаки. Адже увага вдячного читача й споглядача – це найліпша нагорода для тих зусиль, яких “День” докладає до творення нової, родинно-єдиної України... Прийдете?