Гетьманат очима учасників

Українського гетьмана Павла Ськоропадського незрідка порівнюють з фінським маршалом Густавом Маннергеймом. Обидва вони служили в російській імператорській гвардії, брали участь у Першій світовій війні, а після революції відіграли велику роль у становленні державності України та Фінляндії. Але якщо доля виявилася прихильною до Г.Маннергейма, то П.Скоропадському пощастило значно менше. Незважаючи на те, що за короткий період його правління було зроблено чимало, політичні противники постаралися, щоб його ім’я і справи пішли у забуття. Лише зараз, століття опісля, ми маємо можливість гідно оцінити масштаб особи гетьмана Скоропадського. Уже багато років дніпровський краєзнавець Микола Чабан вивчає мемуари українських емігрантів — безцінне джерело історії України і свого краю. На його думку, живі свідчення очевидців тих подій розповідають про період Гетьманату набагато красномовніше, цікавіше й драматичніше, ніж будь-які офіційні документи.

2018-й — РІК СТОЛІТТЯ ГЕТМАНАТУ

— Миколо Петровичу, існує думка, що Скоропадський спробував повернути Україну в русло цивілізованого розвитку.

— Передусім слід сказати, що правління гетьмана Скоропадського було періодом відносної стабільності. Якщо перед цим в Україні було багатовладдя, інколи навіть кримінальне, то за нього багато освічених і заможних людей зітхнули з полегшенням. Ось переді мною лежить щоденник княгині Віри Урусової, виданий на Заході. Вона вела свої записи з 1914 до 1924 року, і найцікавіший період якраз стосується Катеринослава 1918 року. Цього року на Кавказі загинув її чоловік від «червоного терору». Але вона не знала про його кончину й продовжувала вести щоденник у формі нотаток для чоловіка. Щоденник Урусової — важливе джерело інформації про час, коли в нашій країні був справжнісінький революційний шабаш. Нам важко зрозуміти, але тоді багато людей з «учорашніх» вдома не ночували. Тому що приходили якісь суб’єкти з мандатами, а часом і просто грабіжники. Сім’ю Урусових — княгиню та її матір, з будинку викинула місцева більшовичка Людмила Мокієвська — мадам у шкірянці, чиїм ім’ям ще нещодавно називалася вулиця в нашому місті.  Їм потрібен був особняк для штабу Червоної гвардії, а тут двоповерховий будинок у центрі міста — ось вам 24 години, і вибирайтеся. Двом жінкам навіть нічого було їсти — вони раділи, коли приїхав з села керуючий і привіз трохи білого хліба. Княгиня Урусова була дочкою колишнього предводителя катеринославського дворянства Георгія Петровича Алексєєва. У них був шикарний маєток у Котовці, який ограбували буквально за кілька днів до приходу німців і австрійців. Зрозуміло, що місцевих селян підбурювали більшовики. І це було жахливо, бо в маєтку містилася унікальна колекція української старини, бібліотека в 27 тисяч томів. І все це загинуло, було рознесене по Котовці й далі. Навіть зараз ми зустрічаємо у місцевих жителів деякі дрібні предмети — то чорнильницю, то якийсь прилад зі столу, то вішалку — ну, хто що міг,  те й тягнув з поміщицького будинку.

— Як казав Ленін, «експропріювали експропріаторів»...

— Так, і книжки з бібліотеки здебільшого пішли на куриво або на розтоплення. Але це — не єдиний їхній маєток. Була ще Паньківка на Дніпрі — зараз вона під водою Каменського водосховища. Там жили їхні родичі — сестра князя. Тому можна уявити, що багато хто, особливо поміщики-землевласники, зітхнув з величезним полегшенням, коли прийшла тверда влада — німці з австрійцями, а потім встановився гетьманський режим. Після цього почалися відновні процеси. Катеринославські землевласники брали в цьому найактивнішу участь. При обранні в Києві гетьмана катеринославську делегацію очолював поміщик Ераст Бродський, великий землевласник, у минулому Верхньодніпровський повітовий предводитель дворянства. Говорили, що Бродському чи не пропонували прем’єрський пост у гетьманському уряді, але він був уже немолодий і 1919 року помер. Віра Урусова у своєму щоденнику добре передає обстановку тих днів. Ось запис 17 квітня 1918 року: «Небо ясное и синее, а земля такая безжизненная, как душа большевика. У меня есть хорошее, тихое, очаровательное место на территории Преображенского собора. Прогулка туда и обратно полезна для моего здоровья. Мама ходит в католическую миссию, сидит на складном стуле у реки. Поскольку правление большевиков окончилось — не опасно отпустить ее одну. К тому же улицы заполнены иностранными солдатами. Наша жизнь подобна фильму с постоянно меняющейся картиной — красногвардейцев заменили немецкие солдаты, а тех заменили австрийцы. Пушка и пулемет установлены у входа в техническую школу, где размещаются австрийцы. Владимир Малама, последний екатеринославский уездный предводитель дворянства, собирается в Киев с делегацией Союза помещиков».

— Навіщо землевласники збиралися в Києві?

— Вони вирішували, що буде із землею — це було дуже важливе питання. Землевласники чекали від гетьманського режиму повернення націоналізованих маєтків і хотіли висловити підтримку генералові Скоропадському. І процеси, дійсно, пішли — партія влади, яка була до 1917 року, знову вийшла на арену. За участю австрійської адміністрації вони проводили свої з’їзди й створювали місцеві органи управління. На місцях паралельно діяли німецько-австрійська та гетьманська влада. Знаємо ми про неї, на жаль, небагато.

Дмитро Дорошенко у своїй «Історії України» називає тодішнього катеринославського губернського старосту, генерала Черникова, але я не можу знайти навіть його імені та по батькові. З тих, хто правив за Скоропадського, мені вдалося поки відновити біографії небагатьох, наприклад,  двох новомосковських повітових старост. Йдеться про Наркіза Комарова і про Христофора Бойе.  Перший із них був відомим у повіті землевласником, другий до революції був віце-губернатором. За походженням він — швед з Фінляндії, свого часу був поранений на японській війні, ходив з паличкою. Його теж не пощадили більшовики — по-звірячому вбили 1919 року. У самому Катеринославі обійняв посаду міський голова, німець за походженням, Іван Езау, який уже працював на цій посаді до революції. Це був відомий підприємець, власник заводів, який наприкінці 1918 року виїхав з німцями в еміграцію. У Дніпрі на вулиці Староказачій досі зберігся його будинок. Помер він 1940 року в Каліфорнії, де їх прихистили одиновірці-меноніти. Його дочка — Кетрін Езау — стала відомим американським ученим-ботаніком. Вона прожила майже сто років і за її підручниками вчилися навіть у радянських вищих навчальних закладах.

Гетьманська влада намагалася навести лад на селі, й дуже часто крутими заходами. За більшовиків на базі економії графів Воронцових-Дашкових у селі Чаплі, де до революції існувало зразкове господарство, було вирішено створити комуну. Керував нею такий собі Ярушевський, український соціаліст. Самі графи Воронцови-Дашкови рідко приїжджали до свого маєтку, хіба що пополювати, але у них був керівник. Він вів господарство, стежив за фермами й лісопилкою, черепичним виробництвом. У маєтку була електрика. Так от, цього соціаліста Ярушевського за гетьманського режиму за доносом керівника розстріляли, а його син пішов у повстанці й пізніше опинився у Червоній Армії. Але маєток Воронцових-Дашкових теж не встояв і був розграбований. У сусідньому селі Татарці ми знайшли бабусю, якій було далеко за 90. І вона розповідала, як вони з батьком поїхали в Чаплі, бо чули:  люди там будинки на цегли розбирають. «Мі на візку привезли додому й батько піч склав із цегли», — згадувала вона. Народ у той час  користувався можливістю поживитися вельми охоче, це було повсюдно, тому що цегла для простого селянина була недоступна.

— Як реагували селяни на повернення поміщиків?

— Їм це дуже не подобалося, тому що поміщицьку землю вже поділили, а тепер її треба було повертати законним власникам. Не подобалися й реквізиції продуктів, які практикували німецькі й австрійські окупанти.  Тому вже влітку почався повстанський рух на Україні, зокрема й у Катеринославській губернії, де з’явилися загони батька Махна. Окупаційна влада для залякування запровадила показові страти. На селі у той час було дуже неспокійно. Ось у мене є спогади Єлизавети Родзянко — невістки колишнього голови Держдуми Михайла Родзянка. Ці чудові мемуари були видані в Америці, я просто у захваті від них. Тут вона описує маєток Відрада. Добрі люди їх попередили, що залишатися в селі небезпечно і їм краще перебратися до повіту Новомосковськ, де більш-менш було спокійно, була хоч якась видимість порядку. І коли вони з сім’єю потихеньку виїжджали, дорогу їм перегородили селяни й вимагали викуп. Одним словом, почувалися вони зовсім не так, як у ті часи, коли перед ними шапку знімали. Єлизавета Родзянко пише, що за гетьмана пересічні громадяни почали нормально жити, діти до школи ходили. Узагалі, Катеринославська губернія була в той період  «сита» й благополучна, виробляла багато продуктів. У інших регіонах такого, мабуть, не було. Особисто мене всі ці події цікавлять у суто людському вимірі. Тому я користуюся мемуарами й щоденниками, які видавали за кордоном наші емігранти. Вони практично невідомі й досі не перекладені російською й українською мовами. У нас завжди публікували мемуари більшовиків, а от спогади їхніх опонентів виявилися забутими. Тут повний провал.

КОЛИШНЯ БУДІВЛЯ КЛАСИЧНОЇ ГІМНАЗІЇ, В ЯКІЙ ВОСЕНИ 1918 РОКУ ПОЧАЛИ ЗАЙМАТИСЯ СТУДЕНТИ КАТЕРИНОСЛАВСЬКОГО УНІВЕРСИТЕТУ, СТВОРЕНОГО В ПЕРІОД ПРАВЛІННЯ ГЕТЬМАНА П. СКОРОПАДСЬКОГО

Мені щоденники Віри Урусової надіслав з Канади професор Ніколас Тирас. Він надав мені права на видання, але до цього ще не дійшло, оскільки потрібні кошти. А ще я працюю з газетами. У Катеринославі в той період  виходило, наприклад, таке видання, як «Приднепровский край». Видавати цю газету ще до революції почав відомий катеринославський підприємець Міна Копилов. Більшовики цю газету прикрили, але за гетьмана вона знову почала виходити. Її номери містять у собі безліч усякої інформації, що розповідає про те життя. Ось під рубрикою «Официальные известия» в газеті розміщене оголошення: «Австрійський комендант міста Амур-Нижньодніпровська (зараз це лівобережна частина м. Дніпро. — В.Р.) закликає людей сприяти в підтримці порядку, повідомляти про агітаторів і підбурювачів, які «мають намір чинити смуту». Улітку 1918 року йшов набір до гетьманської армії: «58-м полку Січовому потрібні завідувач зброєю та квартирмейстер. Тих, хто служив у царській армії і має службовий ранг, просимо звертатися до штабу колишнього Сімферопольського полку». Судячи з оголошень, до армії запрошували не лише українців. Про це свідчить присяга для воїнів-юдеїв, які, як виявляється, служили в гетьманській армії. У принципі вона майже збігалася з українською присягою, виключаючи деякі релігійні моменти. У ній говориться, що воїни-юдеї «мають щиро й вірно служити українській державі, ясновельможному Гетьманові, як верховному вождеві українських армій і флоту не щадячи життя свого, до останньої краплі крові». Текст присяги затверджений самим гетьманом. Подібні повідомлення для місцевої преси розсилало Українське телеграфне агентство — виявляється, було й таке. Ось у газеті повідомляється, що до Катеринославу для огляду військ приїхав військовий міністр, генерал Олександр Рогоза. Під його керівництвом формувалися вісім стрілецьких корпусів. У військах  впроваджувалася українська мова, створювався Запорізький корпус, Сердюцька, Сірожупанна й Синьожупанна дивізії, поновлювалося українське козацтво. Повідомляється також, що «паном Гетьманом була розроблена й затверджена нова кокарда для військ і установ» — «на колі синього кольору зображувався золотий герб української держави».

Українська армія тісно співпрацювала з німецькими й австрійськими військовими. 18 серпня газети повідомляли про урочистості в день народження Його Імператорської й Королівської Величності австрійського монарха. На Соборній площі відбувся парад місцевого австро-угорського гарнізону. Брали участь у параді ударний батальйон, піхотні артилерійські та піхотні частини. Головні убори офіцерів і солдатів були прикрашені зеленню. Під час параду над містом літали аероплани, присутні німецький консул, губернський староста генерал Черников, начальник Державної варти полковник Левітас та інші офіційні особи. До речі, з того періоду ми маємо багато фотографій міста Катеринослава, зокрема зроблених методом аерофотознімання. Їх робили на всіх захоплених територіях німці, ймовірно, для виготовлення військових карт.

Але час був тривожний — не всі змирилися з приходом нової влади. У газетах того часу говориться про резонансні замахи, які повсюдно обговорювалися. Наприклад, убивство німецького фельдмаршала Ейхгорна в Києві. Замах здійснили есери — затяті противники Брестського миру. Генерал Ейхгорн і його ад’ютант Дреслер померли від отриманих ран. Першого серпня в Києві був убитий також український діяч Іван Стешенко, який був міністром народної освіти в першому уряді УНР.

— Як відбувалася українізація?

— Українська мова за гетьмана була під державною охороною.  У місті почали виходити газети українською мовою. Наприклад, газета «Наша справа». Гетьманський уряд перейменував Катеринінську залізницю — вона стала називатися Запорізькою. Почалася українізація шкіл і вищих навчальних закладів. Хоча, ймовірно, гетьманська влада продовжувала багато чого з того, що не встигла зробити Центральна Рада. У навчальних закладах запроваджують предмети, яких раніше не існувало, — українська історія, українська література, і за ними виставляються оцінки.  Через це ще на рік продовжили навчання в гімназіях і реальному училищі. Я сам тримав у руках атестат письменника Валеріана Підмогильного, який вчився в Катеринославі, і там було написано «Гетьманська держава».  Відомий український художник Галина Мазуренко теж отримувала в той рік атестат, вона з того ж покоління.

ДНІПРОВСЬКИЙ АКАДЕМІЧНИЙ УКРАЇНСЬКИЙ МУЗИЧНО-ДРАМАТИЧНИЙ ТЕАТР ІМЕНІ Т.Г.ШЕВЧЕНКА В СЕРПНІ ВІДЗНАЧАТИМЕ СВОЄ СТОРІЧЧЯ. ЯК ПЕРШИЙ ДЕРЖАВНИЙ УКРАЇНСЬКИЙ ТЕАТР, ВІН БУВ ЗАСНОВАНИЙ У КИЄВІ В ПЕРІОД ПРАВЛІННЯ ГЕТЬМАНА П. СКОРОПАДСЬКОГО. ПІЗНІШЕ ПЕРЕЇХАВ ДО КАТЕРИНОСЛАВА, НИНІШНЬОГО М. ДНІПРО

Хочу відзначити, що суспільне і культурне життя в гетьманському Катеринославі просто вирувало. Сюди приїхало безліч біженців з сусідньої Росії, які бігли до України від більшовиків, від терору й голоду. Серед них було чимало діячів культури. Так, газета «Приднепровский край» сповіщає своїх читачів, що в Зимовому театрі 5 серпня відбудеться «творчий вечір невиданих творів і казок відомого письменника графа Олексія Толстого за участю інших артистичних сил». Театр «Модерн» 6 серпня оголошував про відкриття театрального сезону. У кінотеатрах міста демонструвалися фільми за участю «королів екрану» Віри Холодної,  Володимира Максимова й інших. А от власник кінотеатру «Спектор» з’їздив до Відня й привіз звідти хроніку німецькою мовою, яку із задоволенням дивилися як австрійські військові, так і місцеві жителі. У літньому театрі виступала українська трупа Кучеренка. Вона давала історичну виставу «Мазепа». У Зимовому театрі свої твори читав усе той же Олексій Толстой. У анонсі говориться, що автор гучної п’єси «Нечистая сила» прочитає для публіки нещодавно написану ним повість «Наваждение» — новий варіант історії про донос Кочубея на гетьмана Мазепу. Мотивами стали документи Преображенського наказу в Москві й таємній канцелярії Петра Першого. У вечорі О.Толстого брав участь відомий артист Михайло Тарханов. У літньому театрі Англійського клубу ставили п’єсу Леоніда Андреєва, а в постановці того ж М.Тарханова готувалася вистава «На дне» Максима Горького. У газетах зустрічається й ім’я Всеволода Меєрхольда. Того ж літа йшла п’єса «Орля», написана Едмоном Ростаном, вона мала колосальний успіх у публіки. У виставі були задіяні Віктор Петіпа, внук Маріуса Петіпа и М.Тарханов, він грав Франца Йосифа австрійського. Такий репертуар підбирали, ймовірно, з урахуванням публіки.

Зараз будинок Англійського клубу, де проходили всі ці вистави, намагається врятувати культурна громадськість нашого міста. Він був приватизований і зараз у жахливому стані. Виросло ціле покоління людей, яке не переступало поріг цієї історичної будівлі.  Хочу ще раз підкреслити — за Скоропадського в містах кипіло й вирувало культурне життя. У такій обстановці був створений Дніпровський національний академічний  театр української драми і комедії імені Т.Г. Шевченка, який у вересні також відзначатиме своє століття. Щоправда, діяти він почав у Києві й лише пізніше перебрався до Катеринослава.

— Сторіччя збирається святкувати й Дніпровський національний університет, який теж з’явився в період правління гетьмана Скоропадського.

— Серед тих, хто тікав від більшовиків, було чимало вчених, відомих професорів. Вони й стали тими викладацькими кадрами, які створили в Катеринославі новий університет. Він розпочав заняття з 1 вересня 1918 року. Були, звичайно, й місцеві кадри. Відомий історик Дмитро Іванович Яворницький викладав в університеті такий предмет, як українознавство.  Але все одно, деяким представникам інтелігенції не сподобалося, що низку предметів читали російською мовою. «Просвітянка» Любов Бєднова, дружина члена Центральної Ради Василя Бєднова, навіть направила скаргу до Києва від імені батьківського комітету, що університет «російський». Їй відповіли, мовляв, університет у Катеринославі створюється як приватний навчальний заклад,  а український державний університет відкрито в Києві. Тому ласкаво просимо. Щоправда, незабаром її чоловік Василь Бєднов, викладач семінарії, в жовтні 1918 року отримав важливе призначення. Він стає деканом богословського факультету Каменець- Подільського університету.

Українство Катеринослава за гетьманського режиму отримало підтримку в особі двох державних діячів, які входили до уряду. Йдеться про відомого історика Дмитра Івановича Дорошенка, який з 1909 до 1913 роки викладав у Катеринославському комерційному училищі. У гетьманському уряді він був міністром закордонних справ. Директором цього ж училища, починаючи з 1901 року, працював Антон Синявський. При гетьманові він очолив департамент у міністерстві освіти. Зараз імена А.Синявського й Д.Дорошенка написані на меморіальній дошці, що висить біля входу до будинку Дніпропетровської облради, де до революції й містилося комерційне училище. Дмитро Іванович Яворницький говорив у той час, що у нього в Києві «два дуже впливових пана». Це допомагало йому підтримувати й зберігати історичний музей.

Можу нагадати, що саме в період правління гетьмана Скоропадського була заснована також Академія наук України на чолі з Володимиром Вернадським. Нинішній президент НАНУ Борис Патон — ровесник гетьманського режиму. А його дядько Петро Оскарович Патон був гетьманським Поліським губернським старостою, на території, що зараз належить Білорусії. Ось так переплітаються людські долі.

До речі, один з викладачів нового Катеринославського університету залишив нам свої дуже цікаві спогади. Ці нотатки емігранта на прізвище Ігренєв, який потім жив у Берліні, були опубліковані у нас у період горбачовської перебудови. «В августе 1918 года я приехал в Екатеринослав в эпоху гетманского режима, — пишет он. — Жизнь в Екатеринославе била ключом. Немецкая оккупация, тягостная и жестокая в деревнях, в городе ощущалась мало. После советской голодовки поражала баснословная дешевизна цен на съестные припасы, громадное изобилие на рынках. Екатеринослав был завален белыми булками, молочными продуктами, колбасами, фруктами и считался в продовольственном отношении самым благодатным пунктом Украины. Моего преподавательского оклада в университете — 450 рублей в месяц, с излишком хватало на жизнь. Первые два с половиной месяца жизнь была совершенно спокойной. Занятия во вновь открытом университете наладились и шли с большим успехом. Посещаемость лекций на юридическом факультете доходила до 500—600 человек. Спокойствие в городе нарушалось только слухами о происходящем в деревнях, о крестьянских восстаниях, и необычайной жестокости, с которой австрийские оккупационные войска их подавляли. Несмотря на оккупацию, немецкие газеты почти не доходили, поэтому известия о том, что Германия просит мира, было для всех полной неожиданностью. Последовавшие сообщения о ноябрьском революционном взрыве в Германии вызвали в городе большое возбуждение».

Що було далі відомо — з відходом німців до Катеринослава повернулися більшовики.  Місцеві газети у той час виходили із заголовками «Тревожные дни Екатеринослава» або «Большевики в Кайдаках» — це на заводській околиці міста.  «Несколько дней тому назад в Кайдаках образовался комитет Рабочей коммунистической партии большевиков. В районе Кайдак комитет произвел ряд арестов. Среди арестованных — пристав и его помощники. Комитет образовал отряд Красной гвардии, которая несет караульную службу», — це було надруковано в «Приднепровском крае» вже 24(11) листопада 1918 року, коли гетьманський режим почав слабшати, а німці й австрійці ні в що не втручалися. Більшовики осміліли й  вилізли з підпілля. З’явилися більшовицькі ватажки — Хацький, Савін та інші. Нарешті, «Приднепровский край» повідомив про взяття Києва військами Директорії і про «відмову гетьмана від влади». Вранці 14 (1) грудня, коли падіння Києва здавалося неминучим, гетьманом був підписаний акт: «Всем! Всем! Всем! Учреждениям и войскам! Я, гетман всея Украины, в течение семи с половиной месяцев все силы свои положил, чтобы вывести страну из того тяжелого положения, в котором она находится. Бог не дал мне справиться с этой задачей. Ныне, в виду сложившихся условий, и, руководствуясь исключительно благом Украины, от власти отказываюсь. Павло Скоропадский».

Далі — від’їзд гетьмана з німецькими військами й арешт гетьманського уряду. У головній квартирі Петлюри Центральна рада і союзники визнали Директорію. Ось іще один момент зі спогадів графині Ностіц — дружини катеринославського поміщика, який передає обстановку тих днів. У них у Катеринославській і Київській губерніях було кілька маєтків, вони намагалися їх продати, але безуспішно. І коли вони приїхали до Києва, де сподівалися знайти захист від більшовиків, то не могли навіть винайняти собі квартиру — стільки було біженців. Цій багатій людині, яка раніше служила разом з Маннергеймом і Скоропадським, ледве вдалося зняти жалюгідну кімнатку в якійсь комуналці.  Вони потрапили на прийом до гетьмана, але Скоропадський уже сам нічого не міг зробити. За якусь безцінь їм удалося продати київський маєток, і коли повалився режим, вони їхали до Одеси в одному потязі з половиною останнього складу Ради Міністрів.  Іншу половину уряду гетьмана заарештували в Києві. У подружжя Ностіц було з собою дві валізи, одну з яких вкрали на одній із станцій з половиною багатства. Але, незважаючи на це, їм пощастило, й вони змогли емігрувати й купити дачу в Біаріці (Франція). За царя граф Ностіц був військовим аташе у Франції, а тепер вони перетворилися на убогих біженців. Але їм ще пощастило, адже багатьох прибічників Скоропадського більшовики просто розстріляли, як, наприклад, колишнього військового міністра Олександра Рогозу.

— Інколи доводиться читати, що Катеринослав у період Гетьманату був перейменований і його почали називати Січеслав?

— Ініціатором перейменування було Українське вчительське товариство на чолі з Євгеном Вировим, створене при місцевій «Просвіті». А ідея належала Дмитру Івановичу Яворницькому. Його пропозиція була схвалена вчителями, які звернулися до Києва. Проте місто так і не було офіційно перейменоване. Вочевидь, тому що правління гетьмана Скоропадського було хоча й багатим на події, але нетривалим. Проте назва Січеслав не була забута — вона значиться як місце видання на деяких книжках, що з’явилися в той період. Напевно, є якась закономірність у тому, що в рік сторіччя Гетьманату Скоропадського громадськість знову порушує питання про перейменування Дніпропетровської області на Січеславську. В усякому разі, такий проект уже внесений на розгляд Верховної Ради України.