100 років більшовицького перевороту

Пострадянська Росія наприкінці 1980-х була не певна щодо того, як оцінювати революцію 1917 року. Навіть вірний син КДБ Володимир Путін і зараз не може на повний голос повторювати головні гасла тієї революції, бо після 17 років у Кремлі його владарювання надто схоже на монархію, повалену 1917 року.

Але зараз на підмогу ностальгуючій за імперією Москві прийшла ліберальна інтелігенція та буржуазія на Заході, зокрема в Лондоні, де вирішили, що з оцінками революції наразі можна зачекати.

З нагоди 100-річчя початку російського шляху від утопії до ГУЛАГу західні інтелектуали вирішили влаштувати розваги — помилуватися мистецтвом, ба, навіть портретами Леніна й Сталіна, заховавши портрети розстріляної царської сім’ї подалі.

Це влаштовує також західних антиліберальних та антибуржуазних комуністів і «соціалістичних робітників», які чомусь ось уже чверть століття не помічають, що ідеологія в сучасному Кремлі не комуністична, й надалі поклоняючись Москві.

Найпомпезніша виставка у Лондоні вже другий місяць вабить рекламою з газет і плакатів на автобусах та станціях метро до Королівської академії мистецтв.

Втім, можна припустити, що сучасні лондонські пролетарі на виставку з нагоди річниці перемоги пролетаріату до Королівської академії масово не ходять.

Квитки по 16 — 18 фунтів з доданими транспортними й іншими витратами на культурну екскурсію в столиці — не кожному робітнику по кишені і не всім до смаку.

ВІДРА КРОВІ

«Так, це пропаганда. Більшість цих робіт — це відверта пропаганда», — одразу погоджується в розмові зі мною Джон Мілнер, один із кураторів виставки в Королівській академії мистецтв, але зауважує, що він особисто віддає перевагу називати їх «прекрасними творами зі страшних часів».

Я дозволив собі поділитися з куратором думкою: щоби показати реалії тих часів, у залі біля велетенських портретів Леніна і Сталіна можна було б розмістити портрет царської сім’ї з дітьми та прислугою, яких, боягузливо приховавши свою жорстокість від світу, російські революціонери розстріляли.

«Ну, ми могли б навіть відра крові там поставити, але ж виставка не про це», — докірливо відповів куратор.

На зауваження про те, що експозиція своїм багатством і майстерною помпезністю приглушує жахливість тих часів, Джон Мілнер ніяково усміхнувся, визнаючи успіх своєї праці.

На виставці кожен знайде собі своє. Полотно Ісаака Бродського «Ленін у Смольному» вражає майже фотографічним реалізмом і таємничістю зображеного порожнього крісла. Репродукції цієї картини відомі кожному в Україні з тих поколінь, які навчалися з радянських підручників, але лише побачивши оригінал, можна зрозуміти, чому радянські пропагандисти відібрали її у свій арсенал.

Далі у велетенських залах: ейфорійна енергія картини «Нова планета» Костянтина Юона, схожа на ілюстрацію до науково-фантастичного роману; яскраві кольори і чисті форми Казимира Малевича; летючі постаті Марка Шагала; казкові червоні коні Кузьми Петрова-Водкіна...

ОБЛИЧЧЯ ПРИРЕЧЕНИХ

Куратор Джон Мілнер, визнавши в розмові, що зібрані ним та його колегами чудові твори походять зі страшних часів, чомусь оминув згадкою останню кімнату велетенської виставки, в яку відвідувачі потрапляють уже перед самим виходом.

У ній радянські фотоколажі й картини на стінах, а також — демонстровані на екранах уривки фільмів про радянські фізкультурні паради виглядають занадто схожими на нацистські маніфестації гітлерівської Німеччини, а фотопортрет Сталіна виглядає вже однозначно зловісно.

Всередині тієї кімнати — чорний куб, на внутрішній стіні якого почергово проектуються світлини із судових документів чоловіків та жінок, названих ворогами революції та комуністичної влади.

Та частина експозиції має назву «Кімната пам’яті», але її куратор оминув увагою у своєму інтерв’ю.

Питання в тому, що пам’ятатимуть відвідувачі: кілька зал, сповнених яскравих кольорів та енергії, чи останню, найменшу і похмуру «Кімнату пам’яті»?

Один із відвідувачів виставки, ділячись враженнями, сказав, що йому найбільше запам’ятався незвичайно мальовничий дизайн радянського талона на їжу.

ІНТЕЛЕКТУАЛЬНА ЛЕДАЧІСТЬ МУЗЕЇВ

Мистецький критик британської газети The Guardian Джонатан Джонс, переглянувши подібну виставку «російського революційного мистецтва» в музеї сучасного мистецтва у Нью-Йорку, вжахнувся, як він написав, з «інтелектуальної ледачості музею, такого далекого від того, за що виступала російська революція, та який милується мистецтвом аполітично, так, ніби конструктивізм і супрематизм були просто собі модними естетичними відкриттями, а не утопічними проектами часів боротьби й насильства».

Джонс у розгромній статті пропонував, щоб Королівська академія мистецтв назвала свою виставку «Чорний квадрат: Російська трагедія 1917 — 1932», а не «Революція: Російське мистецтво 1917 — 1932».

«Ми ніколи не припинимо дивитися на мистецтво російського авангарду, і цього не треба робити. Але його необхідно ставити у контекст. Це ледача й аморальна брехня — далі удавати, що нав’язаний Леніним брутальний експеримент над Росією можна вважати доблесним, а майстерність пропагандистського мистецтва — невинною. Королівська академія... готова заробити на революційній моді. Мистецький критик Morning Star (британської комуністичної газети), без сумніву, буде задоволений. Але я, натомість, згадуватиму про куркулів», — написав Джонатан Джонс.

ЖОВТНЕВІ ІГРИЩА

Дехто припускає, що весняний розгул замилування російською революцією в західних музеях — це лише прелюдія до більш зловісної річниці жовтневого більшовицького перевороту.

На осінь націлили свої заходи британські ліві, згуртовані в названому на радянський лад «Комітеті святкування століття російської революції».

Навряд чи на їхні заходи, наприклад, на урочисту конференцію профспілкових активістів, прийдуть ті вибагливі шанувальники мистецтва, які відвідували виставки в галереях.

Але там, імовірно, будуть люди, схожі на нині покійного члена британської комуністичної партії професора історії Еріка Гобсбавма, який в інтерв’ю британському радіо у відповідь на запитання, чому він та його соратники не змогли виступити з осудом масових убивств і репресій у Радянському Союзі, спочатку незворушно відказав: «Ми не знали про це».

Але потім, подумавши, він визнав: «Коли нам розповідали, то ми не могли цьому повірити. Напевно, не хотіли вірити».

Так зване російське революційне мистецтво стало частиною тоталітарної пропаганди, яка не втрачає дієвості й зараз, якщо ним милуватися, не знаючи, хто, в яких умовах, якою ціною і навіщо творив його.