АНКЕТА «Дня»

Напередодні Нового року «День» попросив постійних авторів, експертів і читачів газети відповісти на чотири запитання анкети.
1. Ваша «формула»: 2004 рік у історії України — це...
2. 2004 рік у вашому житті: які найважливіші рішення вам довелося приймати?
3. Які матеріали, теми, автори «Дня» вам найбільш запам’яталися і що б ви хотіли побачити на сторінках газети 2005 го?
4. Ми розраховуємо, що в новорічну ніч до країни звернеться новообраний президент. А якби вимовити тост доручили вам, що б ви сказали?

Микола ЖУЛИНСЬКИЙ , академік НАН України:

1. 2004 рік у історії України — це своєрідний духовний катарсис, моральне очищення від зла та брехні, що заполонили людські душі, суспільство взагалі, закрили пори національного організму й він почав було задихатися без свіжого повітря свободи, без кисню правди та щирості. Українці відчули, усвідомили, що світ навколо них і світ у середині чи не кожного, в душі чи не кожного із них спотворений, сфальшований, вульгарно адаптований під інтереси та смаки влади. Багато хто завдяки помаранчевій революції усвідомив, що далі миритися зі злом, фальшю, несправедливістю — ганебно. Це означає передусім зраду самого себе, себе перед собою, перед своєю людською й національною гідністю. Внаслідок тотальної агресії брехні на людську душу, на суспільні настрої та почуття нація почала духовно й морально знесилюватися, вичахати, втрачати достойність і правоту колективного та індивідуального Я.

Майже сто років тому Іван Франко в поемі «Мойсей» звернувся до рідного народу:

О ні! Не самі сльози і зітхання
Тобі судились! Вірю в силу духа
І в день воскресний
твойого повстання.

2004 рік тим історично значимий, я б сказав, кардинально переломний в житті українського народу, що народ повстав, народ піднявся з вірою в силу національного духу і це повстання було передусім духовним актом, який відкрив мільйонам не лише в Україні, але в усіх світах істинне обличчя України. Українці витворили з майдану Незалежності мирне, ненасильницьке поле духовної битви за свою національну честь і гідність.

Я думаю, що нам не слід цуратися високих слів, коли ми намагаємося осягти набуття нашим народом «смислу життєвого» (Іван Франко) внаслідок масового духовного воскресіння й оприлюднення перед усім світом гордої постави «у народів вольнім колі».

Згадаймо: Неофіт-раб у драматичній поемі Лесі Українки «В катакомбах» воліє передусім здолати в собі «сей рабський дух» і не хліба він жадає, а звільнення духовного, утвердження своєї людської гідності:

...Жадаю віри в ту святу силу,
що розум найтемніших
і всіх людей збере в громаду вільну.

Тим 2004 рік був для мене і, певен, для переважної більшості українців історично значимим, що в цей рік ми зібралися на майдані Незалежності, на тисячах українських майданів, площ, центральних вулиць у вільні громади задля того, щоби розкувати невольничу душу, спонукати себе та ближнього свого до саморуйнації комплексу рабської психіки, духовно возвеличитися й утвердити в суспільстві віру в правду, справедливість, чесний закон і посилену народною довірою владу.

Я рідко ходжу до церкви, але намагаюсь у неділю вранці почитати Біблію й таким чином очиститися мудрим словом, бо як звертався до євреїв у своєму посланні апостол Павло, «слово — живе й діяльне, і гостріше від усякого двосічного меча...» Якось в одну з недавніх неділь, коли вже наростав народний спротив фальшивій, цинічній владі й перші громи народного обурення глухо клекотіли в політичній атмосфері України, я прочитав у другому Посланні до корінтян апостола Павла: «Нас тиснуть звідусіль, але ми не пригноблені; ми в труднощах, та ми не втрачаємо надії; нас гонять, та ми не покинуті; ми повалені, та не знищені».

І коли я стояв на майдані Незалежності майже непорушно, затиснений в єдиний, злютований духовною вірою в набуття істини та справедливості поклик «Так!», згадалися слова того ж апостола Павла: «Вам у нас не тісно, тіснота — у вашім серці!» Цей майдан поривався показати тим, кому ще тісно у власному серці, хто ще не збадьорив свій дух вірою в новий день України, свою довіру, свою віру і свою любов.

2. Слава Богу, якихось кардинальних змін у моєму житті не відбулося, отже не доводилося приймати особливо важливих рішень. Хоча… Із радістю, більше — з захопленням гортаю третю — після книг «Україна Incognita» і «Дві Русі» — книгу із серії «Бібліотека газети «День» «Війни і мир», присвячену відносинам із нашим найближчим сусідом по Європейському Союзу — Польщею. Гортаю і вкотре переконуюсь, що правильно робив, коли як голова українсько-польської парламентської групи в полеміці, у багатогодинних дискусіях і консультаціях із польськими парламентаріями обстоював необхідність прийняття парламентами України й Польщі заяви про історичне примирення та взаємне прощення. А мова йшла про українсько-польську трагедію 1943 — 1944 рр. на Волині та про вшанування пам’яті всіх жертв Волинських подій. У моральному плані ці дискусії та консультації з польськими колегами особисто мені давалися нелегко, бо внаслідок цього трагічного протистояння загинули мої два дядьки, постраждав і мій батько, але я вважав, що в ім’я майбутнього двох наших народів слід шукати спільну компромісну оцінку минулого і я гордий з того, що моя активна позиція допомогла таки виробити спільну заяву і прийняти її парламентами обох наших країн. Правда, все це відбувалося в 2003 році. Але відлуння цих подій особливо виразно звучало в нинішньому році, коли проходив Рік Польщі в Україні та коли з’явилася важлива книга «Війни і мир». А в цьому році мені довелося прийняти доволі важливе рішення в плані, так би мовити, політичному. Після активної своєї діяльності в Народному Русі України на початку дев’яностих минулого вже століття, після роботи в уряді Леоніда Кучми, праці як народного депутата України від міста Луцька у Верховній Раді я став членом Ліберальної партії України і гордився тим, що не без моєї активної участі Ліберальна партія України першою з політичних партій прийняла в грудні 2001 року рішення про входження до виборчого блоку Віктора Ющенка. Але коли в червні — липні 2004 року українські ліберали під безпосереднім тиском голови ЛПУ Володимира Щербаня почали покірно схиляти голови під знамена Віктора Януковича, я на ІХ з’їзді Ліберальної партії України виступив рішуче проти таких дій лібералів, склав із себе обов’язки першого заступника голови партії й оголосив про вихід із рядів ЛПУ.

Мене обурила не позиція голови партії Володимира Щербаня, який у цій кланово-олігархічній структурі є однією із «базових конструкцій», а рабська покірність рядових лібералів, які готові змиритися з кричущими порушеннями прав людини 31 жовтня 2003 року в Донецьку, коли «Наша Україна» намагалася провести з’їзд, під час виборів міського голови в Мукачевому…

У своєму виступі на з’їзді ЛПУ я нагадав, що слово «ліберал» почало вживатися для визначення політичної позиції в Іспанії, коли в 1810-1812 рр. у парламенті (кортесах) сформувалася група опозиціонерів, яка взяла собі ім’я лібералів («Liberales») і цим самим протиставити себе сервам («Serves») — тим, хто стояв на боці правлячої династії.

Та найголовніше для мене в цьому році — це неухильне й переможне сходження української людини на вершину з омріяною назвою «Свобода» шляхом індивідуального самоздійснення, самоусвідомлення і національного самозвеличення. Я радію, що серед тих багатьох-багатьох, хто переживав щасливі миті духовного очищення, морального оновлення і національної єдності, був і я.

3. Мислитель-енциклопедист Посідоній із Апамеї (Сірія) висловився ще дві тисячі років тому назад: «Один день для освіченої людини триваліший, ніж найдовше життя для невігласа». Слово «день» мені кортіло написати з великої букви і взяти в лапки. Справді, газета «День» володіє завдяки чудовій команді інтелектуальних журналістів та широкого кола дописувачів даром продовжувати, розширювати звичайний день, втягуючи його у пізній вечір, а то й у ніч. Є що читати і хочеться читати. Я особисто вже давненько пізні вечори усамітнюю із рубрикою «Історія та «Я» і висловлюю щиру вдячність її творцям. Ціную «Думки», «Погляд», цікавлюся «Що хорошого? Що поганого?», вабить мене «Особистість», «Ракурс», «За і проти», бо «День» має розумних, освічених читачів. Намагаюся не проґавити жодного «Актуального інтерв’ю», жодного «Актуально» і тут мені особливу інтелектуальну насолоду дають роздуми Сергія Кримського. Приємно був вражений відкритою, чесною, національно принциповою позицією Анатолія Гальчинського, якого завжди уважно читаю.

Ясна річ, недоцільно перераховувати всі рубрики та всіх авторів, хоча повинен назвати бодай ваших — Клару Гудзик, Ігоря Сюндюкова, Ірину Єгорову, Володимира Шкоду, Юлію Кацун… Та ні, невдячна справа називати прізвища — всі співробітники і автори «Дня» творять мою улюблену газету, яка так наполегливо, помірковано, професійно досліджує актуальні проблеми національного будівництва. Це і проблеми культури, мови, церкви, національної історії, менталітету, національної гордості, честі, літератури та мистецтва, взаємовідносин України й Росії, України та Європейського світу…

Отже, хай «День» буде триваліший у часі та просторі.

4. Ясна річ, мені не довірять проголосити новорічний тост на всю Україну, але, гадаю, кожен із нас, громадян України, не відмовився би від такої почесної місії, бо час тепер особливий — вповні історично значимий, вирішальний для долі українського народу.

Можливо, я би розпочав свій новорічний тост цитуванням видатного античного діяча, людини величезної сили духу Марка Віпсанія Агріппи: «Згодою розростаються малі держави, незгодою — руйнуються навіть найбільші».

Не випадково агітація Віктора Ющенка як кандидата в президенти України проходить під ідейним гаслом «Мир вам».

Я би закликав усіх громадян України не схилятися до зла, не знесилювати свій дух зневірою, навпаки, перейнятися вірою у світлий день оновленої України, бо як мовиться в Біблії, «світло праведних звеселить, а свічка злих погасне».

Нам у ці вирішальні дні необхідна віра й довіра. Віра у власні сили, у спроможність нашу відкрити двері в оновлену свободою і справедливістю Україну і довіра до кожного із нас, незалежно від того, де він, у якому регіоні живе, якою мовою спілкується, до якої конфесії належить і якого кандидата в президенти України підтримує. Нам усім разом, а «разом нас багато і нас — не подолати!», жити на цій землі, спілкуватися, працювати, а без довіри один до одного хіба можна бути по-справжньому вільними та щасливими?

Анатолій БЛИЗНЮК , губернатор Донецької області:

1. 2004 рік в історії України — це…

…це рік підйому. Підйому економіки, розквіту Духовності…

Цей рік як для всієї України, так і для Донецької області пройшов саме «на підйомі». Ми закінчуємо його з нормальними економічними показниками, ми прожили його під покровом Духовності. Адже 2004-й рік у Донецькій області був оголошений саме роком Духовності.

Те, що ми однозначно на правильному шляху, — незаперечний факт. Те, що люди сьогодні розуміють одне одного й роблять кроки назустріч владі — це також факт. І ніхто з нас не може сказати, що сьогодні в області, країні вся економіка, політика, судова влада, робота правоохоронних органів та інших сфер — неправильні, порушені, працюють, як то кажуть, «через коліно». Немає цього. І я б хотів, щоб у цій ідеології ми працювали й далі.

2. Ми не лише будували й освячували церкви. Тепер ми повинні дивитися передусім на людину: її соціальну захищеність, рівень освіти, медичне забезпечення… Усе це має бути вибудоване в єдину систему, й ми почали це робити. Ми сьогодні розуміємо, що Духовність — це й турбота про ветеранів, підтримка інвалідів, турбота одне про одного… Це краса. Ось ми відреставрували наші Святі Гори й встановили статую Богородиці. Скажіть, у кого не защеміло серце, коли він побачив цю красу, цей лик Богородиці? Це ми з вами зробили, й ми маємо цим пишатися. Я цим пишаюся. І я впевнений у тому, що й усі люди мають право цим пишатися. Ну а ми за результатами року, що минає, проведемо в області традиційний звіт перед людьми, розкажемо, що і як зробили, що ще належить зробити, й усі наші реальні справи буде чітко видно.

3. Ми переходимо на наступний рівень, і люди це розуміють. Нехай у всіх сферах буде зростання й процвітання. І нехай журналісти чесно покажуть його своїм читачам. Більшого й не треба.

4. Давайте будемо чесними один перед одним. І насамперед перед собою. І розуміючи це все, будемо відповідним чином діяти. І тоді у нас усе вийде.