«Байдужа бездіяльність знекровлює моє серце»

«Мамо, навіщо ви мене так виховали? Я кожного дня прагну здійснити подвиг», — частенько говорив своїй мамі Андрій Мовчан. Місцем подвигу Андрія став Майдан. Цей хлопець — серед тих, хто відійшов у вічність у складі Небесної Сотні. Куля снайпера перекреслила всі його надії та сподівання вранці 20 лютого 2014 року. На той момент Андрію щойно виповнилося 34. Він працював майстром сцени в столичному Національному театрі Івана Франка. Був членом «Демократичного альянсу», мав багато друзів. На Майдані поруч з ним була рідна сестра Ольга — волонтер-медик.

За бажанням рідних Андрій похований у с. Великі Осняки Ріпкинського району на Чернігівщині. Саме там я й зустрілася з його мамою Валентиною Іванівною. Нещодавно вона написала відкритого листа «до всіх можновладців із короткою пам’яттю», де зазначила: «Звертається до Вас мама розстріляного на Майдані 20 лютого 2014 року Андрія Мовчана. Ті, хто віддав наказ розстрілювати, разом із моїм сином розстріляли моє материнське серце. І це серце безперестанно сходить нестерпним, пекучим болем... Я чекала, що після такої страшної трагедії щось зміниться, люди, які прийдуть до влади, підтримають. Підтримають своїм співчуттям, яке буде виражене в справедливому присуді, в справедливій оцінці цієї страшної події. Але Ваша байдужа бездіяльність ще більше знекровлює моє серце. І єдина сила, яка утримує душу в моєму тілі, це велика материнська любов до мого сина. Я ще маю жити... P.S. Я щиро вдячна всім, хто в ті дні стояв поряд з нами, я щиро вдячна за кожну Вашу сльозинку, знайомих і зовсім незнайомих людей... Слава Україні!»

«ДВІ БАТЬКІВЩИНИ» АНДРІЯ

Говорити на цю тему Валентині Іванівні навіть зараз, коли минуло вже майже вісім місяців, вочевидь, важко. Цікавлюся, чому Андрія було вирішено поховати саме тут, на Чернігівщині, адже він жив у столиці.

«Він дуже любив це село, цю хату. Тут дід з бабою жили, мої батьки, й вони з Олею часто приїздили до них. Андрій цікавився історією нашого роду. І в нас з ним були плани зробити тут таке обійстя, щоб можна було приїздити на відпочинок, — розповідає Валентина Іванівна. — Тому коли мені зателефонували з театру Франка та спитали, де будемо ховати, я назвала Великі Осняки. Напевно, звідти й пішло, що він родом з Чернігівщини. Я спочатку уточнювала, що — ні, він у Києві народився, але потім подумала: яка різниця? Нехай і в Чернігівщини буде свій герой. Так що тепер в Андрія дві батьківщини. У Києві він ходив у садочок, закінчив середню школу №73».

«Дитиною він був дуже поміркованою, навіть мудрою, — ділиться Валентина Мовчан. — Незвичайна дитина. У нас був вибір: російськомовна школа чи україномовна, а в Києві на той час майже всі були російські школи. Але ми вирішили так: живемо в Україні, значить, закінчуємо українську школу. Після школи він слухав програми українською на радіо, дивився телепередачі. Я не розуміла, що таке? А він каже: «Вчителька сказала більше слухати, щоб розуміти мову». Одного разу прибіг додому радісний, веселий і каже: «Мамо, наша вчителька теж вміє говорити російською!»

Довго не міг визначитися, куди вступати, ким бути. Він спочатку хотів залишитися в школі після дев’ятого класу, але потім вирішив вступати до кулінарного училища. Я була здивована: дитина ж непогано вчиться! А він каже: «Якщо до інституту не вступлю, мене заберуть до армії, а професії немає. Ким же я там буду? Якщо вступлю, раптом мене виженуть — і знову немає професії». Потім Андрій закінчив ще й залізничне училище, інститут, але це було не його. А тоді влаштувався в Театр Франка».

Дивуюся: це ж зовсім інша сфера діяльності. Він цікавився театром? «Вважаю, що це було його, він скоріше гуманітарій. Але, мабуть, раніше не відчував упевненості, що зможе вступити до театрального. Коли вже був у Театрі Франка, мріяв про це», — говорить Валентина Іванівна.

«АНДРІЙ БАГАТО КОМУ ДОПОМІГ У ЖИТТІ»

«Він мав друзів у всіх сферах! Коли біля моргу ми довго чекали, коли віддадуть його тіло, а на перший день Олі його не віддали, довелося мені самій їхати до Києва, там були також і його друзі. Усі сумували, і я почала розповідати їм про Андрія. Із одним хлопчиною вони в армії служили, був іще один хлопчина, якого я не знала. Так оцей Максим сказав, що Андрій допоміг йому вступити в залізничне училище, і зараз у нього своя справа з ремонту пральних машин. І так багато кому Андрій допоміг... У яких тільки сферах у нього не було друзів! Не всі знали, що він загинув і, мабуть, ще з місяць до нього на могилу приїздили друзі, які не були на похороні, й влітку приїздили. Дуже багато було людей! Навіть ті, з ким він уже давно не спілкувався», — каже Валентина Іванівна і продовжує: — Прощалися з Андрієм у Театрі Франка, прийшло дуже багато людей!.. На дверях під’їзду його фотографія висіла десь до 40 днів. Дуже багато квітів там було. Тяжко, тяжко було. І зараз тяжко. Що мене найбільше вразило за цей час: чоловічі сльози. Це дуже страшно, коли плачуть чоловіки...»

«МИ САМІ ШУКАЛИ ДОКАЗИ, ОСОБИСТІ РЕЧІ, СВІДКІВ»

Запитую: а що встановило слідство? Чи велося воно взагалі?

«Якісь матеріали було зібрано, але результатів немає. Гадаю, воно їм уже не потрібно, всі вже отримали, кому що треба. Дивлюся, хто зараз прийшов до влади, й дивуюся. Невже мій син у чомусь їм поступався? Може, був не так вихований? Переконана, що — ні», — обурюється мати. «У той час ми самі дивилися відео з Інтернету, переглядали фотоматеріали. Наприклад, є такі фото, де Оля каже, що це Андрій, а я б засумнівалася. Вона ж знає, в чому він був, тому за одягом, за взуттям узнавали. Із друзів у той момент не було поряд нікого. Востаннє його бачили живим у дев’ять годин вечора. Гадаю, коли почалася стрілянина, він побіг когось рятувати, бо інакше не міг! Коли з «Жовтневого» виходив «Беркут», якась куля поцілила мого сина. Ми встановили всі події... На поминки — на дев’ять днів і на сорок днів — підготували фільм, щоб показати друзям, колегам усе, як воно відбувалося. Цей фільм важко дивитися. Усі були вражені. Ще зробили два комплекти фото. А це — все, що залишилося в мене. Зараз збираємо матеріали докупи й готуємо фільм на роковини. В пам’ять про мого сина», — говорить Валентина Мовчан.

«ІНКОЛИ ВІД УВАГИ БУВАЄ НЕЗАТИШНО»

«Знаєте, інколи буває важко від уваги, незатишно. Тоді за місяць-два, коли біля двору зупинялася машина, я вже знала, що це — до мене, й мені було від того погано. Мені особисто нічого не потрібно! Я вже ніколи не житиму тим життям, яким жила раніше. Важко пережити таку втрату. А родинам, в яких є дітки, держава та громада мають допомагати, доки вони виростуть. Андрій також мріяв про свою родину, про діток...» — сумує жінка.

Запитую: «Валентино Іванівно, а ви усвідомлюєте, що ваш син — герой?»

«Він для мене — син. Герої — це для всіх, інші вважають його героєм, і це справді так, — сказала Валентина Мовчан. — Коли ми прощалися з Андрієм у Чернігові, жінки поруч плакали й казали мені: «Ваш син — герой». Знаєте, мені не потрібен герой, я б хотіла, щоб він залишився для мене сином», — відповіла я».