Безнадія в степах України
Для того, щоб це тіло підлікувати, потрібні, як відомо, ліки. Але сьогодні навіть на елементарні болезаспокійливі пігулки не кожному вистачає грошей. А про лікування в районній лікарні без власних ліків і оплати послуг лікарів, котрі не отримують зарплатню, і котрі й за більш благополучних часів не відмовлялися від винагороди, сьогодні нічого й мріяти. От і мучаться сільські старі, довгими осінніми й зимовими ночами чекаючи настання ранку, коли у важкій монотонній праці можна буде хоч на мить забути про невгамовний біль; удень же благають про настання вечора, який покладе край цій сизифовій селянській праці й подарує нову серію телепристрастей.
— Ось, не здохну ніяк, — скаржиться бабця Марія. — За що мені ці муки? Данило, чоловік мій, уже давно на тому світі відпочиває, а я ще тут мучуся.
— А навіщо в такому разі тримаєте сокиру під ліжком? Нагрянуть бандити, а ви не захищайтеся, от і буде вам визволення, — намагаюся я перевести розмову в жартівливу тональність.
Але бабцю це тільки злить.
— Вам би тільки знущатися над старими. Пожив би ти з місяць тут, подивилася б я на тебе. Та ті ж бандити тепер не мають ні страху, ні совісті.
Останні два-три роки практично всі сільські жителі сплять, як солдати під час війни — зброя (зазвичай сокира чи вила, хоча дехто заряджає рушницю) — завжди поруч із ліжком. Подібного нинішньому мародерству люди похилого віку не пригадують навіть з часів війни. Ну, бувало, що заскакували якісь бійці за шматком сала. Але щоб грабували незаможних стареньких, щоб забирали останнє — такого зо дня колективізації сільські старожили не пригадують. Місцеві нальотчики якщо вже нападають на будинок якоїсь безпорадної старенької, то виносять все з хати — хоч трохи придатний одяг і посуд, із льохів — консервацію, запаси моркви, картоплі, цибулі. Сільський кримінал рясніє подібними історіями. Трапляються й казуси. Дід Микиша ледь не застрелив рідного сина, котрий не навідувався до рідних пенатів кілька років. Дібравшись нарешті до батьківщини (блудний син прибув вечірньою електричкою), він почав грюкати в отчий дім. Батько, гадаючи що це бандити прийшли по його нехитре добро, зустрів рідну кровинку із зарядженою рушницею.
БАТЬКИ ТА ДІТИ
Задля справедливості варто зазначити, що не всі діти, поїхавши жити до міста, забувають про синівський обов’язок, багато хто відвідує батьків, чим можуть допомагають, а то й забирають стареньких до себе. Але змичка міста і села не завжди проходить безболісно. Бабця Катерина промучилася в міській квартирі півроку. Настільки втомила сина своїм щоденним плачем за домом (дуже сумувала за своїми дівочими сарафанами, боялася, щоб мародери їх не винесли з опустілої хати), що той відвіз її назад у село. Через кілька тижнів Катерину Митрофанівну поховали. У її дівочому сарафані.
Дід Павло згадує про свою міську одіссею з гумором. Щоправда, говорить, що коли опинився в полоні бетонної коробки, то його весела вдача сільського анекдотиста, пересмішника й філософа швидко почала псуватися. Він пробув у місті не більше двох тижнів. Нам важко таке навіть уявити, але старий не міг пити воду з крана. Туга за солодкою криничною водицею, тишею та простором погнала назад у село.
— Як підняли мене в ліфті на дев’ятий поверх, то я й просидів там, як у тюрмі, два тижні. На землю страшно глянути, бо аж голова, як у того космонавта, обертом іде. Повітря від диму заводського таке, мов чорт люльку запалив. А вода смердить ржавчиною, що й до рота не піднесеш.
Син його, котрий живе у Кривому Розі, не засуджує батька за таке патріархальне ставлення до індустріальних цінностей, якими сьогодні марить майже кожна дитина, котра з’явилася на світ у покинутому селі. Петро Павлович і сам повернувся б на землю, яка його вигодувала. Та не знає, що робитимуть тут його сини, які знання почерпнуть вони в місцевій сільській школі.
— Хоча місто теж не мед: тут можуть навчити й наркотики вживати, й до рекету, дивись, завербують. Але все ж поки що я своїх уберігаю. Та й навчаються вони англійської у спецшколі, комп’ютер освоюють, ходять на боротьбу, щоб могли себе захистити від усякої шпани.
Слухаючи батька двох симпатичних хлопчаків, я розумію, чому він не може повернутися на землю своїх дідів-прадідів. Тому що село, яке колись вважалося цитаделлю етичного й здорового життя, яке зберігає генофонд народу, деградує не менше, аніж наші міста. Ті нечисленні діти, котрі ще народжуються в селах, сьогодні викликають не менше співчуття, ніж їхні ровесники, котрі виростають на асфальті. Бо розтлінний вплив нашої цивілізації торкнувся й їх.
Троє братів — Вітя, Вася й Коля відповідно дев’яти, дванадцяти й тринадцяти років — головною метою життя вважають пошук... ста грамів. Восени вони допомагають самотнім стареньким бабцям і дідкам копати картоплю, збирати буряки, рубають дрова. Але працюють «тимурівці», природно, не за спасибі. Й, оскільки гривня в селі така ж рідкість, як і американський чи австралійський долар, то розрахунок іде рідкою (хоча тут вона найтвердіша) валютою — самогонкою.
— А ви розумієте, що споюєте дітей? — запитую в «хліборобів».
— Розуміємо. А що ж поробиш, синку, якщо грошей у нас тепер немає? Що ж нам, самим вмирати з голоду чи замерзнути, як нема ж кому допомогти, крім оцих дітей? А вони ж без горілки й не працюватимуть. Думаєш, візьмуть молоко, сир чи сметану, щоб оце матері віднести?
Категорії моралі впали для багатьох тут остаточно відтоді, як влада залишила їх наодинці з грізною стихією природи. Коли стовпчик термометра опускається до двадцяти градусів морозу, то деякі самотні старі бабці їздять ночувати на найближчу залізничну станцію. Пересиджують там ніч, а вранці знов повертаються додому. Бо сьогодні тільки нашому уряду невтямки, що не може людина, котра не одержує навіть жалюгідної своєї пенсії в тридцять шість гривень, купити тонну вугілля, яка з доставкою обійдеться в суму більше двохсот гривень. От і доводиться старим звертатися по допомогу до малолітніх алкоголіків, які поцуплять десь кілька колод, розпиляють їх і порубають, щоб бабуся могла собі якусь сьорбанину зварити. Хлопці ж дійсно не хочуть працювати навіть за такий корисний, потрібний їхньому організмові і, головне, дорогий продукт, як мед. Більш того, вони самі принесли бабці Марії літр меду, який поцупили на пасіці, в обмін на літр самогонки. Втім, я навіть не знаю, чи є в їхньому побуті таке поняття, як «крадіжка». Та ж Марія недорахувалася трьох нових ложок, які дістала з серванту, коли пригощала обідом (зі ста грамами, зрозуміло) малолітніх помічників. Вони, напевно, й не крали, просто прихопили новенькі ложки, щоб завтра обміняти їх на пійло, до якого вже звик їхній дитячий організм.
Не знаю, чи можна вимагати від бідних старих баб, щоб вони перевиховували цих дітей, якщо ті разом з батьком випивають, ну і, ясна річ, прикурюють від його сигарети. І йому, зрозуміло, дають прикурити. У прямому й переносному значенні цього слова.
Між роботою в полі й рубанням дров ці хлопці ходять до школи. Що вони там роблять? На це запитання безсилі відповісти і мій розум, і моя уява. Не можу я відповісти і на запитання, що ж буде з нами всіма, якщо виходити з тези «діти — наше майбутнє»?
СІЛЬСЬКИЙ
НОСТРАДАМУС
Свої відповіді на запитання, над якими варто було б серйозно поміркувати державним мужам, має дід Павло. Той самий, який п’є лише криничну воду. Мабуть, дні, проведені в ув’язненні у квартирі сина, підштовхнули сільського старика, і без того небайдужого до фундаментальних питань буття, до висновків більш ніж серйозних.
— Повернутися. От побачиш, через кілька років почнуть вертатися діти наші додому, у село. Сам город, який вони ото побудували, їх скоро так притисне, шо побіжать знову на землю. То не я придумав, я тільки спостерігаю за тим, що у світі робиться. Дивись, шахти, заводи вже закривають, світло виключають. А хто ж городських буде годувати, коли ми повмираємо? Нічого ні ця, ні інша влада вже з тими шахтами і заводами не зробить. Бо то Божий промисел. А проти Бога будь ти хоч дважди президентом, не попреш. Позаганяли комуністы насильственно наших батьків у ті міста, щоб вони їм танки й ракети робили. А тепер скінчилася їхня власть — і города їхні умєстє з танками кончаються. Згадаєш діда Павла, побачиш, як скоро почнуть вертатися наші діти і внуки на землю. Бо ж вона нас кормить, а не ваші смердючі заводи. І хтось має тій землі, що нас усіх годує, служити. Такий закон, не нами встановлений...
Сперечатися з дідом Павлом безглуздо. Та і що можна заперечити сільському філософу, чим виправдати існування індустріальних мегаполісів, у яких зневірені голодні люди спалюють себе посеред велелюдних площ?
Не знаю, як кого, а особисто мене вже не лякає перспектива сільського життя. Тим більше, що місто, попри всю його нинішню американізацію, перестало радувати відтоді, як і в очах його жителів я все частіше бачу смуток і тугу.
