«Будь-які бар’єри можна здолати разом»

Разом із чоловіком і трирічною донечкою вона проїхала з Луганська до Луцька 1200 кілометрів. На іншому кінці країни залишилися друзі, улюблена робота, квартира в центрі міста. Їм просто хотілося прокидатися від променів вранішнього сонця, а не вибухів, від яких холоне душа, хотілося бачити на вулицях родини з дітьми, а не п’яних відморозків зі зброєю.

«ТУТ ЛЮДИ РОБЛЯТЬ УСЕ, ЩОБ УКРАЇНА ЖИЛА»

«Перша думка виїхати, а точніше — змінити це місто на інше, виникла ще у час Майдану, — розповідає журналістка з Луганська Наталія КАЛМИКОВА. — Коли спочатку кримські, а потім і наші місцеві власті почали виступати з сепаратистськими заявами про приєднання до Росії, ми вирішили, що перспективи залишатися в регіоні немає. У Луганській області на той час при владі були люди, які мали великі гроші і не збиралися їх віддавати. Розуміючи це, ми вирішили, що виїжджатимемо.

Родичі та знайомі нас не розуміли: всі довкола в один голос заспокоювали, що все буде добре, ні у кого не виникала думка про зміну місця проживання, ми стали «білими» воронами. Моя мама була категорично проти переїзду, оскільки не хотіла розлучатися з онучкою.

Тим часом події в Луганську розгорталися просто нестримно. Спочатку з’явилися намети біля облдержадміністрації. Потім довкола ОДА почали вештатися не зовсім тверезі люди з палицями, провидилися мітинги, які почали переростати в бійки. Мітинг 9 березня, який закінчився масовим побоїщем проукраїнських активістів біля пам’ятника Шевченка, ми спостерігали по телевізору, гостюючи у батьків на території області. Саме тоді з чоловіком остаточно вирішили для себе, що будемо виїжджати.

Як виявилося, перші мітинги були «квіточками». Після захоплення будівель ЛОДА, міліції, прокуратури та СБУ місто було переповнене озброєними людьми, і залишатися в ньому було дуже небезпечно. Пам’ятаю перший вибух в ОДА... Після цього місто просто вимерло: ні пішоходів, ні транспорту на вулицях; вечорами в будинках усі вікна темні, центральний район повністю спустілий, люди перебралися на околиці або за межі міста. Останнього місяця не працювали школи і дитячі садки. Ми рахували дні до від’їзду...

Першими виїхали наші друзі. Глава їхньої родини незадовго до цього був у Луцьку у відрядженні. Місто йому сподобалося, і він вирішив привезти родину саме сюди. Владнавши деякі справи з документами, за порадою друзів ми теж поїхали до Луцька. Ні у кого з нас не було тут ніяких знайомих, але про вибір нового місця ми не пошкодували.

12 червня ми приїхали до Луцька. Нам виділили кімнату в Центрі соціально-психологічної допомоги на три місяці, забезпечили всім необхідним, показали, де що знаходиться. Майже місяць ми оговтувалися: хотілося виспатися, адже через постійні вибухи в Луганську останніми днями ми майже не спали. Також ми знайомилися з містом і шукали роботу.

Практично відразу мене запросили працювати прес-секретарем у громадську організацію, члени якої допомагають армії. Через деякий час з’ясувалося, що їм потрібен програміст. Так і мій чоловік знайшов роботу. Оформити дитину в дитячий садок нам пощастило практично за один день: співробітники Центру, в якому ми жили, подали заявку в міськвно, ми принесли документи і наступного дня вже пішли в групу.

У Луцьку немало волонтерських організацій, які допомагають переселенцям. Це і «Самооборона», і «Волинь SOS», і «Самопоміч» та інші. Допомагають продуктами (макарони, крупи, овочі, консерви), миючими засобами, одягом. На новому місці це дуже істотна та відчутна підтримка.

Тим часом у Луганській області почалася справжня війна. Моя мама приїхала до нас у липні, після того, як два тижні просиділа в льосі. Батько залишився охороняти будинок, у нього там живуть коти і собаки. Тато боїться мародерства, адже він сам цей будинок будував, у ньому все його життя!»

Про сам Луцьк Наталія говорить: «Це місто дуже зручне для життя, але головне — це люди та їхній менталітет. Якщо на сході деяких людей не влаштовує, як їм живеться, то вони намагаються зробити все можливе, щоб Донбас не був Україною. А тут люди роблять усе можливе для того, щоб Україна жила. Це колосальна різниця. Я не хочу повертатися до Луганська, оскільки не знаю, чого чекати від людей, які живуть там. Я не хочу бачити, на що вони перетворили місто. Не дивлячись ні на що, я люблю своє місто, і хочу запам’ятати його таким, яким я його знала до війни!»

Зараз родина Наталії винаймає квартиру в Луцьку. Влітку вони були тут одними з перших тимчасово переміщених осіб, зараз на їхнє місце у Волинський обласний центр соціально-психологічної допомоги з Донбасу та Криму прибувають нові переселенці. Торік близько 50 осіб отримали тут притулок на перші три місяці, зараз тут живуть 13 переселенців зі східного регіону, а всього в області понад 3700 тимчасово переміщених осіб.

«Я НІЧОГО НЕ ПРОШУ, ЛЮДИ САМІ ЦІКАВЛЯТЬСЯ, ВІДГУКУЮТЬСЯ І ДОПОМАГАЮТЬ!»

Тим, хто не може орендувати житло в містах, місцеві власті пропонують оселитися в порожніх сільських будинках. Минулого літа такою пропозицією скористалася Оксана СКУПЧЕНКО з міста Харцизька Донецької області:

«Сусіди несли нам молоко, сир, яйця, овочі. У нас удома на Донбасі холодильник ніколи не був так забитий продуктами, як тут! Люди довкола ставилися зі щирим співчуттям, кожен хотів чимось допомогти, — говорить Оксана. — Але восени нам довелося перебиратися до міста, бо в селі не було роботи, а гроші були необхідні для купівлі теплих речей. Зараз ми тимчасово живемо в Центрі соціально-психологічної допомоги, але повертатися в ДНР не плануємо. Ми стали ворогами в рідному місті, там нас вважають зрадниками. А тут волонтери та звичайні люди відкрили для нас свої домівки і серця».

Приємно здивована безкорисливістю місцевих жителів і Людмила — приватний підприємець з Горлівки (Донецька область). У Луцьку вона знайшла роботу продавця в хлібному кіоску, а її дочка успішно адаптувалася в новій школі.

«Коли адміністрація гімназії довідалася, що ми переселенці, нас відразу звільнили від усіх шкільних внесків і платних підручників. Працедавець допоміг мені оформити медичну книжку з мінімальними витратами. Повірте, я нічого не прошу, люди самі цікавляться, відгукуються і допомагають!» — ділиться Людмила.

Дозвіллям переселенців, у тому числі молоді, займаються активні студенти.

Створена ними спілка громадських організацій «Молодіжна платформа» має благородну мету — організувати спільний відпочинок лучан і тих, хто змушений жити в їхньому місті. Серед реалізованих проектів різноманітні майстер-класи, перегляди фільмів, поетичні та музичні вечори, квести й екскурсії цікавими місцями Луцька.

«Театр взаєморозуміння» — чергова незвичайна ідея, яка повинна допомогти жителям сходу і заходу країни знайти спільне. Шість професійних акторів грають у виставі, яка не має закінчення. Живий діалог акторів обривається на найцікавішому місці, і аудиторії пропонується самій закінчити п’єсу. Для більшого ефекту присутності декількох глядачів запрошують на сцену, щоб разом знайти відповіді на поставлені питання і побудувати фінал вистави. Адже тільки уявивши себе на місці опонента, краще розумієш його мислення, дії й обставини. «Можливо, це не якась гігантська допомога, але своєю співучастю ми хочемо показати всім гостям, що наша рука простягнута до діалогу та спілкування, а значить — будь-які бар’єри можна здолати разом», — ділиться волонтер Ірина Полетуха.

Сьогодні в області з мільйонним населенням активно працюють близько трьох тисяч волонтерських організацій, і всі вони бачать довгострокові перспективи свого існування. Допомога українській армії стала справою честі для волинян, головним чином тому, що найбільше загинуло воїнів на Донбасі саме з цієї області.