БУРКОТЛИВI ДИВА

Сім фільмів, показаних у «Жовтні», зроблено за останні три-чотири роки. Саме кінець 1990-х став дійсно часом кіноренесансу на Островах. Найважливішим свідченням підйому є тематична, образна і навіть емоційна спорідненість показаних картин. Варто, проте, одразу зазначити, що підвищена соціальність нового британського кіно не дає підстав думати про англійський варіант неореалізму. Звичайно, пейзажі небагатих районів, сміттєвих звалищ та бірж праці тут щось на зразок ознаки гарного постановочного тону. Однак фільм патріарха соціального кіно Британії Кена Лоуча «Мене звуть Джо», який завершував програму, виглядав як найчистіший анахронізм. Класова нерівність залишає британських режисерів достатньо байдужими. Переоцінка, вельми жорстка, стосується іншого британського базису життя — того, що характеризується банальним «мій дім — моя фортеця». Численні конфлікти між поколіннями, негаразди або злагода в домі, пошуки себе в запереченні або прийнятті фамільних цінностей, так чи інакше, мають місце в кожному фільмі.

Як наслідок, іще одне загальне і вельми наболіле, судячи з усього, питання — діти. Головний мученик сучасного британського кіно — дитина, що рано подорослішала, сирота мимоволі, блукач по чужому життю, щонайбільше — самотній і ніким не зрозумілий, у гіршому випадку — який страждає від жорстокості з боку однолітків та дорослих. «Красунчик» Гетті Макдональда досить просто, практично на рівні теленарису, розповідає про двох таких хлопчаків, школярів, які знаходять порятунок вiд нудних буднів у гомоеротичній пристрасті один до одного. «Геній чистої проби» Марка Хермана — більш розкута епопея двох малолітніх розбійників, які ні перед чим не зупиняються, лише б роздобути річний абонемент на матчі улюбленого «Манчестера». «Зона воєнних дій», перший фільм культового актора тарантіновських фільмів Тіма Рота, насичений насильством та перверсіями старшого покоління стосовно молодшого. У «Країні чудес» Майкла Вінтерботтома самостійний похід неприкаяного хлопчика в Луна-парк закінчується нападом на нього банди хуліганів, а «Щуролов» Лінна Ремсі й зовсім не залишає 12-річному Джеймсу ніяких шансів між випадковим убивством приятеля й власним самогубством.

Можливо, британці як нація недовірливих буркотунів, не можуть подивитися на себе життєрадісніше. Погляд же на всю їхню країну як на дім, що не завжди гостинний, подає колишній боснієць Джасмін Діздар у «Милих людях». Усі тут б’ються з усіма по всьому світу — в Лондоні, Роттердамі та Сребреніці, але якась подібність світу все ж настає. Хоч би фінал подає надію; а головне, що в кіно Королівства з’явився зовнішній ракурс, погляд стороннього свідка, який не дає заскніти. Адже, що гріха таїти, вищезгадана «буркотливість», переростаючи часом у похмурий колорит, а то і в атмосферу, що нестерпно тисне, пронизує більшість британських сімейних драм. В останньому особливо досягли успіху Тім Рот («Зона воєнних дій») і Лінн Ремсі («Щуролов»); за всіх безперечних достоїнств цих фільмів можна подумати, що їхнім беззахисним героям зовсім не потрібно було з’являтися на світ, як і «красунчикам» Гетті Макдональда. І навіть озирнутися в гніві на цю безталанну реальність у них уже немає ні снаги, ні часу. Не в останню чергу й тому, що її кінематографічний варіант все ще перебуває в полоні в набагато могутніших побратимів — літератури і театру. Ось тут, мабуть, основна потаємна причина загальної режисерської меланхолії.

Театрально-романна залежність британського кіно цілком пояснена. У країні Шекспіра та Джойса по-іншому, очевидно, і бути не могло; в цьому, поза сумнівами, приваблива своєрідність більшості фільмів, де навіть епізоди виконані висококласними, вишколеними на сцені акторами, а сценарії ретельно виписані. Це — доброчесність, це ж і пастка. Вже тепер дуже помітно, що добротна, реалістична сімейна драма як жанр і самоціль є спільним місцем. Вихід є, і він простий: саме кіно, розробка його мови. У цьому сенсі — як деякий вектор, що вказує на можливий напрям руху, — безперечним лідером програми була «Країна чудес» Майкла Вінетрботтома. Здається, і тут формат сімейної п’єси витримано. Однак сім’я роз’єднана, як ніде, — і ця роз’єднаність дуже відбивається в майстерній мозаїці ракурсів, калейдоскопі облич та незвичних ракурсів, в ламаному ритмі подій та рваному монтажі станів. У результаті, і найбільша, недружна сім’я, якій так і не випало зійтися та примиритися, стає ємним, могутнім символом усього людства — нескінченно близького і нескінченно далекого самому собі.

Зрештою, тільки британці, нехай давно, нехай очима маленької дівчинки, зуміли заглянути і в Задзеркалля, і в Країну чудес. Можливо, і нинішнім британським режисерам треба всього лише стати подібними до дітей — щасливих або нещасних, але однаково чуйних та уважних, щоб знову побачити дива — і показати їх світові.