ЧАЙНА ПРИГОДА
Я передрікав зближення Сходу та Заходу, але не думав, що воно відбуватиметься такими семимильними темпами. Одна моя знайома в цьому сенсі досягла успіху більшого за інших. Вона захоплюється духовною практикою Цигун до такої міри, що їй неслабо було змотатися до Шао Ліня. На так званий ритртит, тобто безпосереднє спілкування з Учителем.
Так ось її захоплення всім китайським досягло такої стадії, що вона вирішила досить оригінально відзначити свій День народження, а саме — в Чайному клубі.
До цього до мене долітали про чайні клуби лише чутки. Що це вельми дорогі заклади, що спочатку вони з’явилися в Москві (один із героїв останнього роману Пелевіна «Числа» власник такого). У Києві начебто їх лише декiлька. Для елітної публіки. Й відвідування такого штибу закладів — уже більш «просунуте» аніж, наприклад, хвалитися пристрастю до японського суші.
Клуб, куди сказала з’явитися іменинниця, розташовано в підвалі одного з житлових будинків, недалеко від центру міста. Дзвонимо в залізні двері, над якими висить звичайний, не китайський ліхтар. Відчинила нам вельми приємна дівчина (як і ліхтар, цілком європейського вигляду). На запитання: куди ми, власне, ломимося — ми, проінструктовані іменинницею, відповідаємо: «НА НАС ЧЕКАЮТЬ». «Раз чекають — проходьте», — усміхнулася дівчина.
Проходимо сходами донизу. Тут же нам пропонується зняти верхній одяг і навіть взуття. Це вже забавно. Видали шкіряні капці. Вони додають затишку, але, з іншого боку, враховуючи, що ти не вдома, почуваєшся трохи дивно.
Що характерно, на нас ніхто не чекав, бо іменинниця має звичку спізнюватися. Нам запропонували почекати її в одній із кімнат.
Приміщення просякнуто чайними запахами. На полицях незліченна кількість коробочок із чаєм. Коштують вони недешево. Припустімо, 2500 гривень за кілограм, тобто 250 гривень за 100 грамів.
На поличках і підставках стоять малесенькі чайнички. На долоні такий чайник виглядає нiби на столі.
У гостей заінтригований вигляд, оскільки ніхто з них у такому клубі не був. Плетені стільці й крісла, в кутку звичайна новорічна ялинка, а за прилавком влаштувалася та усміхнена красуня, яка зустріла нас у дверях. Перед нею стоїть розбірна дерев’яна жар- птиця. Щоб не витрачати часу даремно, я видав комплімент дівчині, що найбільш вартісною окрасою цієї екзотичної обстановки є вона. Вона промовила «дякую» хоча і вдячним тоном, але таким, який підкреслив, що для неї це давно не новина.
Поряд етажерка з книжками з багатообіцяючими назвами на кшталт «Дао — твій шлях». Гаємо час.
Часом вдираються обслуговуючі громадяни, мовляв, чи не час? Але з огляду на те, що іменинниця, як і раніше, відсутня, ми лише руками розводимо.
У двох із гостей виявилася пляшка французького вина. Алкоголь, пояснили їм, приносити не можна. Його потрібно залишати в гардеробі, який являє собою глухий коридор із шеренгою вішалок на одному боці та цінних висловів — на другому.
Нарешті з’являється іменинниця.
Вусатий парубійко з блідуватим обличчям, одягнутий у кімоно (кімоно, умовно кажучи, бо воно — японське. Тобто це було деякою подобою кімоно по-китайськи), запропонував їй вибрати чай, яким ми пригощатимемося.
Чай він насипає до дерев’яних коробочок. Занюхуємо, щоб визначити відтінки. Я намагаюся вловити тонкощі, але не вельми на цьому питанні розуміюся. Іменинниця вибирає «Снігову квітку». Цей чай росте десь на узгір’ях.
Коли з вибором визначилися, компанії запропонували перебазуватися до наступного приміщення.
Воно являє собою напівтемну квадратну кімнату середніх розмірів, на підлозі — плетена рогожа, по боках — подушки з візерунками у вигляді драконів. На стіні висить багатоярусна поличка, яка за формою нагадує Інь та Янь. Там також усілякі маленькі чайнички, які розчулюють габаритами. На зразок посуду для ляльок.
Наша процедура приготування чаю називається метод Лу Юя. Це метод заварювання на відкритому вогні.
Вираз обличчя у нашого майстра відсторонено-натхненний. Але періодично він усміхається. До фанатизму не доходить. Його звуть Андрій. Говорить неголосно, але виразно. Народ влаштовується на подушках. Я спочатку спробував, як і ведучий, примоститися в позі лотоса, так права нога відразу ж затерпла. Рано мені ще в лотосі, потрібно якось поступовіше.
Ми потроху проймаємося таємничістю того, що відбувається, але дивлячись на деякі скептично-тоскні фізії гостей, це нелегко. Однак більшість прийняли правила гри. Не останню роль відіграє солідна вартість заходу. Сплачено — сиди, слухай.
Майстер розповідає, що чайна церемонія — цілий ритуал. Даний метод приготування було поширено в Китаї до VIII сторіччя. А потім — провал, аж до сучасності. Добре, що Лу Юй не полінувався та й записав технологію в «Канонах чаю». Лише за нею й відновили процес уже в ХХ сторiччi.
Воду Андрій налив до прозорої дволітрової посудини з термотривкого скла. І поставив її на газовий пальник. У напівтемній, освітленій свічками кімнаті стало виразно чутно гуготіння синього вогню. Атмосфера стала ще більш загадковою. Декого, щоправда, потягло на сон.
«Спочатку потрібно правильно приготувати окріп, — став просвіщати нас Андрій. — Міра його готовності визначається бульбашками».
Бульбашки, виходячи з розмірів, поділяються на три категорії: очі рака, краба і риб’ячі. Риб’ячі, відповідно, найбільші. Потрібно пильно стежити за перебігом цих стадій.
Майстер запропонував запитувати.
Я тут же поцікавився: «Цікаво, а що 1000 років тому вже було термотривке скло? А яким же чином визначали появу бульбашок того чи іншого розміру?» «А ось у цьому якраз і була складність приготування цим способом, — зрадів Андрій. — Майстри визначали фази закипання на слух. А з появою прозорого термотривкого посуду цей спосіб значно спростився. І до нього тому й повернулися лишень у минулому сторіччі».
Порцію «Снігової квітки» Андрій вмістив до філіжанки з водою, щоб «із листочків зійшов чайний пил».
«Приготований у такий спосіб чай, як правило, міцніший — пояснив він, — однак у ньому менше відчуваються особливості того чи того сорту».
Чудово, подумалося мені, аби пройняло!
«Ось вже можна відлити частину недокип’яченої води, щоб потім омолодити нею старий окрiп», — сказав ведучий загадкову фразу й відлив із посудини невеличку кількість водички до філіжанки, назвавши її при цьому Морем чаю. Мовляв, там вода збережеться і збагатиться киснем.
«Для приготування такого чаю, — продовжував він — потрібна дуже чиста й жива вода. Природно, що вона не повинна бути дистильованою. Я скуштував безліч джерел у Києві та Київській області, ми визначили, що така вода є лише в одному джерелі в Пущі-Водиці. Звідки ми регулярно й беремо поповнення. Якість води — одна зі складових, що визначають кінцевий результат».
З тугою подумалося: а яка ж якість води з крана? Я спитав про місцезнаходження джерела в Пущі, хоча мені ліньки тягати воду навіть із колонки у дворі. Проте Андрій все одно не видав таємниці розташування джерела.
Поки вода грілася, вусатий майстер розповів, що окрім зеленого, існують ще білий, червоний, жовтий та чорний чаї. Те, що в нас прийнято вважати чорним, насправді — червоний. А загалом усі вони — зелені, тільки по-різному оброблені.
Колекційні сорти, як я зрозумів, можуть рости десь на малесенькій діляночці. У горах, наприклад. Чи на незвичайній галявині. Енергетично «зарядженій». Тобто ось, розумієш, прямо за дорогою — вже ціна вдвічі менша, а ось ці ось — он які дорогі. Оскільки вони лише на одній галявині. Й збирають чітко в один час — три дні на збори. А потім знову немає ефекту. Тут мені пригадалася «Пісня про зайців», які рівно опівночі косили трин-траву. Наші зайці схожі на китайців у питанні містичних технологій.
Тим часом пуща-водична дуже цінна вода вже стала витріщатися «риб’ячими очима», а потім потік бульбашок витягся в намисто. Спочатку майстер вилив назад «молоду» воду, i рідина дещо заспокоїлася, а коли бульбашки завирували знову, Андрій дерев’яною лопаткою закрутив «намисто» і в цей вир перекинув розмоклий чай.
Ми почали спостерігати, як розкриваються маленькі, згорнені в трубочки зелені листочки, та заповнюють собою верхній простір посудини. Через деякий час вони стали падати донизу. Спочатку потроху, потім процес став лавиноподібним.
«Гарне видовище, чи не так?» — спитав Андрій. Народ підтвердив.
Коли зелень пішла на дно, чай виявився готовим. Але й тут усе було не так просто. Після того, як ведучий розливав чай у філіжаночки розміром із великий наперсток і по черзi кожному подавав — свою порцію не можна було відразу вижлуктити. Потрібно було спершу зосереджено понюхати напій і, натішившись його парами, запам’ятати це відчуття. І лише потім пити маленькими ковточками.
Народ, дотримуючись інструкції, задумливо поглинав. Мені складно виразно означити цей смак. Чай ні солодкий, ні кислий. Щось у ньому від сіна. У нього немає яскраво вираженого смаку. Єдине, що було напевно — це відчуття «густини». «Щільний» напій!
Я кажу: «І багато потрібно його випити, щоб впасти в ейфорію?».
Хтось із наших відгукнувся, що це ж не наркотики. Але майстер, погодившись, що це не наркотики, проте зазначив, що чай має здатність змінювати свідомість... І одразу ж додав, що це якраз той спосіб, коли люди можуть досягати високого рівня свідомості. Тобто загострюються почуття, відчуваєш усе, що відбувається всередині себе і ззовні. Але для цього потрібна певна культура споживання. Як у китайців.
«Якщо взяти той же алкоголь, — продовжив ведучий, — то це також, безперечно, зміна свідомості. Відомо, що дикуни гинули цілими племенами від «вогненної води», яку привозили моряки. У первісних племен не було, власне, саме цієї культури споживання горілки».
Ну, у нас iз цим — усе в порядку!
Ми, розвиваючи чайну культуру, пішли другим і третім чашечним колом. І, між іншим, публіка поцікавилася, чи є такі церемонії прерогативою народу, чи все ж таки це мистецтво обраних?
Майстер відповів, що, звичайно, подібні церемонії — прерогатива еліти. Ті ж алкогольні напої та прості сорти чаю вживаються у Китаї в звичайних закладах (щось на кшталт наших їдалень). А чайні церемонії проводяться лише серед обраних.
Чи потрібно говорити, що спини у нас розпросталися і в поглядах з’явилося щось владне? Я спитав, чи можна впливати, наприклад, якимись спеціальними сумішами чаю на партнерів під час ділових переговорів. Адже на Заході чайні клуби стали популярними в середовищі бізнесменів.
«Це сказати складно, але, безперечно, чай створює прихильний настрій, який сприяє справі», — обтічно відповів ведучий.
А тим часом, дійсно, з’явилося збудження. Не сексуального, а скоріше духовного плану. До ейфорії, зрозуміло, далеко, але встановилася прозорість. Думки стали більш ясними.
Може здатися блюзнірством, але ця дія схожа на відчуття від дорогого коньяку. Якраз для мене не важливим є смак подібних алкогольних напоїв, я байдужий до «жування дубильних речовин», але сама дія їхня така, що приводить більше не до сп’яніння, а до ясності...
«І що, там навіть не було ніяких тістечок чи печива?» — дивувалися знайомі наступного дня.
«Темнота, — кажу, — закушували ми заваркою». — «Як це?» — «Та ось так. «Хильнули» філіжанок сім-вісім. А коли чай закінчився, майстер каже: «Можна скуштувати заварку». Ну, ми задумливо пожували її. Зовні ця маса нагадувала морську капусту. Їсти можна. Недовго».
І справді, після чаювання їсти не хотілося. Нас запросили в інше приміщення — «для розумної бесіди». Це була зала, розділена ширмами. Усередині кожної частини декілька подушок і дерев’яний маленький столик. На стінах картини абстрактно-космічного змісту. Зі здивуванням на одній із них я виявив назву «Спогад про Крим». Небагато запам’яталося авторові, іншого разу на пам’ять йому краще не сподіватися. Десь тихесенько грала китайська, умиротворено подзенькуюча музика.
Якось так вийшло, що пляшка вина наших знайомих гепнулася разом із кульком на підлогу. Чайним клубом поширився кислий винний запах, який китайці проклинають.
«Я ж казала, — весело сказала іменинниця, — що цей заклад не терпить алкоголю». Власники пляшки проте зажадали компенсацію в господарів за «нетерпимість». Хто справді її гепнув, було неясно…
Вдома я ніяк не міг втлумачити рiдним, що в Чайних клубах не їдять. «Але на Днях народження їдять?» — допитували мене. — «На Днях народження їдять, але на тих із них, які вiдзначають у Чайних клубах, лише п’ють». — «Значить, не їстимеш?»— «Не їстиму!» — «Дивися. Мені все одно».
Коротше, попри те, що їсти не хотілося, десь опівночі я таки проковтнув тарілку вермішелі з соєвим м’ясом. У пам’ять про чайну церемонію!
