Чому ми завжди впадаємо в крайнощi

З першого класу школи мені хотілося стати вчителькою, не полишало відчуття: все, що знаю й вмію сама, повинна передавати іншим. Працюю в школі вже майже десять років. Але яка ж це важка робота! Ні, не через бідність школи чи дитячий непослух. Насамперед — через відсутність чітких суспільних орієнтирів, ідеалів, достойних прикладів для наслідування дітям у сучасному нашому суспільстві. Щоб діти не дивилися на тебе, як на романтичну дурепу, яка зовсім не знає жорстоких реалій нашого життя, доводилося іноді говорити старшокласникам: «Якщо у вас ну ніяк не вийде жити чесно з самого початку, то хоч потім, коли чогось досягнете, постарайтеся не кривити душею, допомагати людям...» Власне, у намаганні прищепити дітям культ чистої совісті рятує лише один аргумент: а що було б з людською цивілізацією, якби в ній ніколи не з'являлися праведники, герої, чи якби кожен дозволяв собі переступати через основні засади народної моралі?

З весни минулого року проблема «живого прикладу порядних людей» переді мною вже не стоїть, бо я відкрила для себе газету «День». У «День» відразу ж захотілося написати, порадитися, підтримати мужніх людей, які створюють газету, а також хоч чимось підтримати, захистити тих нещасних, замучених, зневірених у всьому людей, яких тільки й бачу навколо себе. Таким був мій шлях в опозицію, в ряди людей, які підтримували на президентських виборах Є.К. Марчука...

Гіркою «горошинкою, що надовго перебила подих», стали результати першого туру голосування. Як жити далі, що говорити, як будувати опозиції свої стосунки з владою? Переконана, що ці запитання й досі хвилюють переважну більшість українців, адже реально не в опозиції до Л.Д. Кучми — тільки ті дев'ять з невеликим мільйонів, які проголосували за нього в першому турі. Менше, ніж 1/5 народу...

Увесь час думаю — хто ж були ті дев'ять млн., що визначили нашу долю на найближчі п'ять років, кому в Україні «жити хороше»?

Скоріше за все, Л. Кучму підтримували:

1. Ті політичні сили чи бізнесові структури, які не повірили заяві Президента, що після виборів він стане іншим, тобто ті, кого цілком влаштовував слабкий Президент.

2. Люди, які на «дрібних» рівнях знайшли шляхи до виживання чи навіть самозбагачення і, навчені гірким досвідом попередніх «переворотів», не хотіли ніяких змін.

3. Люди, які не хотіли комунізму, але не зрозуміли, що не лише Л. Кучма стоїть на соціал-демократичних позиціях і не ходить під червоними прапорами.

А ще шкода молодих. Тих, хто в екстазі після якого-небудь шоу вигукував: «Якщо такий-то співак — за Кучму, то і я — за!» Шкода студентів, які за два тижні до виборів говорили мені: «А що, між кандидатами є якась різниця? Кучма ж стипендії поплатив, то нехай уже зостається, не комуніст же...»

Такий міщанський підхід до виборів — голосувати за того, хто щось «поплатив», можна було б пробачити кому завгодно, але як цю тупість, це небажання мислити й аналізувати пробачити молодим людям, що здобувають вищу освіту?

Іноді мені здається, що деякі люди дивляться на світ одним оком, настільки вони звикли робити висновки, спираючись на якийсь один постулат. Скажімо, так: «Кучма — поганий, значить — треба Симоненка». Починаєш називати по пунктах, чи хочуть вони того, що пропонує у своїй програмі Симоненко, — виявляється, що ні. Хочуть того, що записано в програмі Кучми. Парадокс? Зовсім ні — просто звичка шукати легкі відповіді на важкі запитання.

Просто суспільство ще не навчене мистецтву опозиційної боротьби. Досі в нас було все просто: за радянських часі «ворогом» була опозиція, зараз «ворогом» є влада. За цим принципом засуджують Марчука: «пішов» до Кучми — значить, теж «ворог»... Мало хто розуміє, що таке «конструктивна опозиція».

І множаться ради комуністів, на вулицю виходять люди з портретами Сталіна... Чому б уже поруч не понести портрет Чикатила? Л.Д. Кучма не мав переважної довіри — про це свідчать результати першого туру виборів. Але комуністична ідеологія теж втратила цю довіру, що засвідчує другий тур. У комуністів немає ніяких підстав порушувати волю народу, заважати ринковим перетворенням чи, не дай Боже, робити якісь революційні перевороти. Твердо переконана, що саме Є. Марчук, який пішов на співпрацю з Л. Кучмою, принесе своїй країні користь, а не ті запеклі опозиціонери, які демонстративно «умивають руки» й кричать, що нізащо не підуть на співпрацю з владою.

Чому ми завжди впадаємо в крайнощі — від сліпого обожнювання тих, хто приходить до влади, до повної зневаги до них? Це вже просто якийсь комплекс Хоми Невіруючого — вважати, що сьогодні в Україні немає політиків, які дійсно хотіли б зробити щось для країни, а не лише для себе. Особисто я вважаю, що надією для народу зараз є такі політики, як Є. Марчук, Ю. Костенко, В. Литвин, С. Тигипко, В. Ющенко, Ю. Тимошенко, а не комуністи (назвали б себе уже більш точно — утопістами, та й не морочили б голову людям). Нищівна критика влади була доречною перед виборами. Після виборів такий підхід, цей «пошук ворога» — просто небезпечний, бо може призвести до непередбачуваних наслідків, до революції чи громадянської війни, а отже — до значно більших руйнацій економіки та великої крові. Може, досить уже з нашого народу «разрушений до основанья»? Герой нової книги чудового чернігівського письменника Г. Зінченка «А життя одне...» (до речі, раджу почитати усім, хто так і не зрозумів, чому зруйнувався наш хвалений «розвинутий соціалізм») згадує такий цікавий афоризм: «Теорию создали гении. Воплотили ее в жизнь герои. В борьбе за нее многие из них погибли. А к власти, уже завоеванной, пришли проходимцы». Здається, ця цитата досить точно передає суть того, що відбувається з нашим суспільством, починаючи з 1917 року. І цьому треба нарешті покласти край. Досить уже «великих переворотів» — нехай краще кожен спробує зробити «маленький переворот» на своєму робочому місці, якщо в цьому є потреба. Звісно, всі ці роки тоталітаризму привчили нас бути «маленькими людьми», які начебто нічого не можуть. А крім того, в нас завжди напохваті народна «мудрість» — «риба гниє з голови». Як на мене, — «риба» гниє водночас звідусіль. І немає виправдання тим, хто краде чи бреше у «низах» тільки тому, що крадуть і брешуть у «верхах». Це — самообман, «замкнене коло» зла, яке треба розривати.

Завдання демократичної опозиції полягає зараз у допомозі владі через розумну, виважену, конкретну критику її дій, за що влада повинна бути вдячна своїй опозиції і ніколи не обмежувати свободи слова. Звісно, це — мрія, до якої нам поки що далеко. Але лише такий підхід зможе хоч трохи додати Л. Кучмі авторитету в народі. Бо ще й досі, після опублікування в місцевій газеті перед другим туром виборів моєї антисимоненківської статті, я відчуваю на собі всю силу людської критики Л. Кучми. Тепер уже вийшло, що я «винна» у всіх його гріхах чи огріхах. Чи навчиться коли-небудь Л. Кучма бути по-справжньому демократичним Президентом, чи зможе припинити грабунок країни? Позитивна відповідь на ці запитання великою мірою залежить від опозиції. Ми повинні йому в цьому допомогти. Бо скільки ж іще стоятиме на місці наш державний віз, який загруз у багнюці організованої злочинності, та ще й якого тягнуть у різні боки лебідь соціал-демократії, рак комунізму та щука соціал- прогресизму?

А ще сьогоднішня ситуація дуже нагадує мені третю частину трагедії Есхіла «Прометей прикутий». У радянській школі нам ніколи не розповідали її змісту. Ніколи не говорили, що Прометей, виявляється, таки мириться із Зевсом, і той його звільняє. Чи була боротьба Прометея марною? Ні. Бо до його вчинку (викрадення вогню для людей) у світі був один порядок і закон, який захищав Зевс. Після довгого протистояння Бога і Героя утвердився новий світовий порядок — набагато кращий, бо люди тепер мали вогонь. Для цього Зевсу тільки треба було визнати свої помилки і стати Прометеєві другом...

Мабуть, такий щасливий кінець для драми, в якій ми всі сьогодні беремо участь, — це теж поки що тільки мрія. Але саме до цього повинна йти i опозиція, i влада, якщо вони не хочуть нових революцій. Власне, патріотична опозиція в ідеалі завжди працює на самознищення, тобто на побудову такої держави, де все робиться настільки правильно, що опозиція не потрібна. А справді патріотична влада ніколи не вважатиме конструктивну опозицію своїм ворогом.