Чому у викладачів кафедри української філології в Севастополі немає страху за майбутнє

Кафедра української філології є острівцем українського світу в Севастополі. У стінах Севастопольського міського гуманітарного університету студентів не тільки вчать української мови та літератури, у них виховують почуття любові до України, її історії, культури, мистецтва.

«Виховати любов до української мови неможливо шляхом насадження чи заборони спілкування іншою мовою, — переконана доцент кафедри української філології Лариса МАКАРЕНКО. — Одним із дієвих шляхів утвердження українського слова в російськомовному середовищі є виховання молоді, уважної до слова. Поетичне ж слово розкриває найтонші відтінки душі народу, його культури, найвищі цінності, й робить це вишукано й елегантно».

«НАВЧАННЯ ЗА СПЕЦІАЛЬНІСТЮ «УКРАЇНСЬКА МОВА Й ЛІТЕРАТУРА» — ЯК ПОВЕРНЕННЯ ІСТОРИЧНОЇ СПРАВЕДЛИВОСТІ»

Упродовж трьох років кафедра української філології працювала за галузевою програмою покращення вивчення української мови в загальноосвітніх навчальних закладах з навчанням мовами національних меншин на 2008—2011 роки. Фінансувалася програма коштом місцевого бюджету. Серед низки передбачених заходів було навчання української мови вчителів-предметників. Вчителі початкової школи, математики, географії, російської філології, праці проходили курси в університеті (по дев’ять місяців). А для вчителів, які не тільки хотіли вивчити мову, а й виявили бажання отримати нову спеціальність, було запропоновано навчання за програмами другої вищої освіти.

Голова кафедри української філології говорить: «Загалом це був дуже важливий етап у розвиткові севастопольської освітньої системи та поширенні української мови, адже значна частина вчителів різних предметів набула здатності користуватися україномовною нормативною та методичною літературою, загалом використовувати українську мову в професійній діяльності. Слід сказати, що сьогодні російськомовні школи Севастополя повністю забезпечені кваліфікованими вчителями української мови й літератури — і в цьому першорядна роль кафедри СМГУ, оскільки понад 70% вчителів-словесників підготовлено саме тут. Звичайно, не всі наші випускники обов’язково стають вчителями української філології, але багато хто починає працювати на філологічній ниві. Завжди цікаво спілкуватися з нашими «дорослими» випускниками — вчителями, що отримували другу вищу освіту. Вони розповідають про непрості долі їхніх сімей, намагаються розібратися в причинах русифікації власних родин. Навчання за спеціальністю «українська мова й література» для них є поверненням історичної справедливості, шляхом до свого коріння, довгий час невідомого й забутого цілими поколіннями. Інші розказують, як змінилося їхнє розуміння мовних проблем, що знайомство з українською історією й культурою, долучення до літературних скарбів стало для них складним процесом, адже іноді досить суттєво змінювалися переконання й погляди на історію взаємовідносин Росії та України — не народів, а політичних і культурних систем. Доводиться руйнувати стереотипи, шукати аргументи, інформувати й переконувати, але робити це потрібно із знанням справи, тонко й шляхетно, щоб не викликати негативу, спротиву».

«У СЕВАСТОПОЛІ Є ВЕЛИКА КІЛЬКІСТЬ ТАЛАНОВИТИХ ЛЮДЕЙ, ЯКІ ЛЮБЛЯТЬ УКРАЇНУ»

На відміну від більшості севастопольських шкіл (у яких є українські класи і викладання ведеться українською мовою), де після дзвінка з уроку вчителі відразу переходять на російську, на кафедрі української філології завжди говорять українською. Для всіх викладачів українська є рідною, адже вони є вихідцями з україномовних куточків країни. До Севастополя кожен із них потрапив з різних причин, у кожного своя доля... Втім, незважаючи на російськомовне оточення, всі вони зберегли любов до рідної мови.

Сьогодні кафедру української філології очолює доцент, кандидат філологічних наук Олена ПОПОВА, людина, щиро віддана своїй професії. Завдяки її наполегливій праці в Севастопольському міському гуманітарному університеті традиційними стали щорічні святкування тижнів кафедри української філології, в рамках яких відбуваються конкурси читців, вечори поезії, конкурси на краще есе, диспути сьогоднішніх спудеїв. А цього року в рамках тижня української філології відбулася презентація альманаху обдарованих студентів — молоді, для якої слово є сенсом життя. Ідейним натхненником альманаху стала викладач української літератури, кандидат філологічних наук, доцент Лариса Макаренко. Завдяки титанічним зусиллям Лариси Вікторівни перше видання альманаху було зроблене в електронному варіанті. Втім справа, як завжди, в грошах, а точніше — в їх відсутності. Поки шукали спонсорів для друку альманаху, в студентів з’явилися нові творчі задуми. Тепер Лариса Вікторівна готує друге доповнене видання, і сподівається, що гроші нарешті знайдуть і наступного року друге видання альманаху вийде друком.

Лариса Макаренко каже: «Останнім часом зросла кількість обдарованої молоді. Вихід альманаху засвідчив, що в Севастополі є велика кількість творчих, талановитих людей, які люблять Україну, які присвячують їй свої вірші, дійсно володіють словом... Ми розуміємо, що майбутнє нашої країни, майбутнє Севастополя залежить саме від них, і саме тому сьогодні в нас немає відчуття страху за майбутнє».

Фінансується кафедра української філології на загальних засадах, з міського бюджету, оскільки університет — у комунальній власності Севастополя. Спеціальних програм, як, наприклад, у колег із кафедри російської мови, на жаль, немає. Тому тут звикли покладатися тільки на власні сили.

Олена Попова говорить: «Постійної співпраці з громадськими організаціями нам ще не пощастило налагодити. Наш навчальний заклад комунальний і фінансується відповідно до загальних норм. Але ж історію української літератури не можливо вивчити за підручником, тут потрібен діалог з текстом митця, а видань класиків української літератури мінімум, адже заклад відносно молодий і нам у спадок не дісталися бібліотеки попередньої епохи; у бібліотеці переважають книжки, подаровані з приватних бібліотек викладачів та друзів кафедри». Щоправда, іноді на громадських засадах представники політичних партій сприяють розвитку кафедри. Однак окремі поодинокі акції не приносять вагомих результатів. Севастопольським студентам не вистачає живого спілкування з людьми з Великої України. Саме через брак такого спілкування вони відчувають себе певною мірою відірваними від україномовного середовища.

«Ви б бачили, як змінюються наші студенти після спілкування з однолітками на наукових студентських заходах, після участі у творчих проектах. Вони відкривають для себе життя в інших регіонах, і це для них є найбільшим свідченням того, що все українське не законсервоване в житті й діяльності їхніх викладачів, воно справжнє. Що використання мови в усіх сферах — це не декларація чи норма, якої слід дотримуватися, а невід’ємна ознака життя на значній території України», — наголошує пані Олена.

Також Олена Попова згадує: «Останній приїзд до Севастополя театру Івана Франка — це була подія світової ваги. У залі аншлаг, севастопольці із задоволенням і насолодою дивились спектаклі українською мовою, і десять днів на вистави йшли севастопольці — прогресивні, культурні, освічені. Треба ширше й масштабніше знайомити севастопольців із українською культурою, й вона вкорениться спочатку в серцях прихильних, а потім пошириться на свідомість».

Олена Попова зауважує: «Тих, хто відчуває себе українцем по духу, стає дедалі більше. І це не залежить від того, яка кров у вашому роді. Наші родини багатонаціональні, й, мабуть, високе людське право — відчувати в собі національний дух. Приємно тішить, що, попри все, чимало молоді зі зрусифікованих родин віднаходить своє кревне, приємно бачити й тих, для кого національна самоідентифікація (я росіянин, я татарин, я осетин) не стала на заваді пізнання культури іншого, але такого привабливого українського народу. Народу з тисячолітньою історією, власною мовою, культурою і світовідчуттям, народу, який чи не найбільше в Європі страждав за свою «іншість», народу, який упродовж багатьох століть намагається відстояти і довести своє право на землю, мову й життя своєму сусідові, який ніяк не може й думки допустити, що можна будувати спілкування на засадах: рівний рівному, а не більший меншому».

ТИМ ЧАСОМ

У Бахчисараї хочуть ліквідувати єдину українськомовну паралель

Дванадцять років тому автор цих рядків був присутній під час розмови представників громадськості з освітянами Бахчисарая. Відкриття української школи (точніше перепрофілювання однієї з чотирьох наявних у місті в українську) виглядало цілком реальною справою. Проте трішки не дотягнули тоді бахчисарайські українці до реалізації омріяного проекту і замість повноцінної школи дістали тільки одну україномовну паралель у школі №4. У ній із 1-го по 11-й класи (приблизно по 20 учнів у кожному) навчалися українські дітлахи. Цього ж року масована пропаганда зробила свою справу: у новий український клас подали заяви батьки десяти дітей. Та й то дехто з них уже вагався... Буквально за годину до початку свята Першого дзвоника директор школи Світлана Фурт вирішила-таки відкрити український клас, у якому поки що — лише сім першокласників. Але ж і над нею є начальство. Ще раніше начальник Бахчисарайського управління освіти Михайло Сергеєв заявляв, що на такі «малоформатні» класи район не має коштів. Мовляв, треба, щоб було не менше 30 учнів. Ну а вже в наш час, після доленосної «КаКи»... Самі розумієте. Тепер Світлану Фурт місцеві чиновники хочуть звільнити з директорської посади. Для «назіданія», як кажуть. Адже пані Світлана зовсім неправильно розуміє «політіку партії» — була ж така чудова нагода не набирати першого українського класу! Це створило б умови для поступової ліквідації української паралелі в школі №4. А в інших школах їх і до цього не було. Тут активісти «Українського дому» забили на сполох. Голова цієї організації Андрій Щекун має двох синів, які навчаються в українських класах, тому можна зрозуміти його неспокій. Бахчисарайці і за Ющенка намагалися донести свою точку зору до столиці: якби відкрили українську школу, то проблем із добором не було б зовсім. Адже багато батьків хочуть, щоб їхні діти вчилися саме в українській школі, а не в окремих українських класах. Он у єдиній українській школі Сімферополя завжди по п’ять-шість охочих на місце! Але якщо столиця не реагувала тоді, то що вже говорити про нинішню владу? І все ж завдяки газетним публікаціям про бахчисарайську школу №4 тепер говорять навіть мешканці віддалених від Криму регіонів. Громадськість продовжує боротися.