Дід Грицик не здається

ДЖЕНТЛЬМЕН З ЛІСОВОГО

Чому цього моторного жвавого чоловіка прозвали Грициком, а не банально Гришкою чи Грицьком, історія замовчує. Напевне, спочатку він став Грициком — чи то через невеликий зріст, чи то через свою моторність і вроджену селянську хитрість. А вже потім, з літами — й дідом. Проте нас вразив не поважним віком, перевагами якого користується сповна: спочатку, наприклад, наче й не дочуває, доки не вияснить для себе, з чим з’явилася до нього людина — з мечем чи з миром?.. Здивував дід Грицик до краю іншим: спираючись на добрячого костура, прийшов з поля на подвір’я, де чекали його разом із головою сільської ради, чоловікам потиснув руку, а мені як єдиній жінці в компанії... з поклоном поцілував.

Ось такий сільський джентльмен, і назвати так його можна не лише через знання хороших манер. Джентльменами в XVI столітті в Англії почали називати заможних міщан, які зайнялися сільським господарством. Кожен, хто читав всесвітньо уславлений твір Маргарет Міттчел «Віднесені вітром», мав звернути увагу на те, як одна з героїнь, чорношкіра служниця білого плантатора Мамушка відгукувалася про бідних сусідів свого господаря: «То не джентльмен, а біла рвань!» Отож, слово це позначало не лише порядного чоловіка, з хорошими манерами, багатого і родовитого, а насамперед міцного господаря.

Такого, як Климчук... За Польщі мав 16 гектарів землі — не найбільше в селі, бо були й такі, що мали й по 50, проте коні, хвалиться, мав найкращі. Після війни, коли в Лісовому влаштовували колгосп, його як тямовитого господаря та фронтовика прилучили до цієї справи. Призначили комірником, і був Григорій Павлович відповідальним за весь реманент, худобу, що здавали селяни у спілку. А що село своє і люди в нім — свої, то, розказує Климчук, весь час просили «відпустити» на ніч то коника, город зорати, то плуга, борони... Потім приховували, не повертали, і так багато чого розтягнули. Климчука та ще кількох відповідальних колгоспних активістів за саботаж у організації селянської колективної спілки судили показовим судом у тодішньому райцентрі в Колках. Як при своїй хитрості й розумі він припустився такого «проколу» у спілкуванні з владою, невідомо. Люди плещуть, що відпускав коників не задарма... Але кілька років дід Грицик відбув у таборі аж біля Білого моря, де чимало люду перемерло з голоду й непосильної праці.

Був у його житті ще один період, коли Климчук жив не в Лісовому. На пенсію пішов не з колгоспу, у котрому, як відомо, заробляли наймізернішу в тодішньому Союзі компенсацію за старість, а з Луцька, з міської роботи. І через те нині не має права на майновий і земельний паї.

У свої 88 «з гаком» Григорій Павлович жаліється лише на здоров’я: важко ходити. Але за рахунок, як сам каже, світлої голови раду собі дає. Тримає коника й корівчину. Має добротну хату, а біля неї таку ж добротну «врем’янку». Поруч на його ж городі не хату, а цілий особняк вибудував, як стверджує сільський голова, Климчуків син. Він працює у сусідніх Цмінах ветеринаром, а, збираючись на пенсію, вирішив закріпитися в рідному селі. Будівельного паспорта на дім... немає. Ось так собі взяли — і вибудували, а на прохальне зауваження Шрамка, щоб родич, врешті, оформив документи як належить, дід Грицик з металом у голосі відрізав: «З ним і говори!»

Далі в полі забито кілочки на земельній ділянці, яку сільська рада виділила одному з Климчукових онуків. А ще далі — 25 соток відносно непоганої, як для поліського району, землі, яку сільська рада 95-го року передала в приватну власність для індивідуального будівництва мешканцеві Лісового, колишньому колгоспному землевпорядникові Володимирові Делеху.

І саме за цю ділянку, на якій і дід Климчук не одне літо випасав свою корівчину, і яка була один час загальним сінокосом, в останні роки в невеликому поліському селі розгорнулися такі баталії, що куди там «Кайдашевій сім’ї»! Ще в часи «Фата-моргани» земля для українського селянина становила найголовніший інтерес. І як істинні селяни ні Климчук, ні Делех не бажають, щоб земля знадила, як марево, — й щезла...

МОТИЧКОЮ ПО ТІМ’ЯЧКУ...

Сільський голова Микола Шрамко ситуацію зі спірною ділянкою пояснює так:

— У селі з землею проблем немає ні в кого, а є тільки в діда Климчука. Торік ми оголошували, що землю може брати хто хоче й скільки хоче. І ще її вистачає! Землі бідні, як не пісок, то торфовисько. Восени я домовився з трактористами, люди здали по кілька гривень на солярку й городи всім, хто бажав, переорали. Григорій Павлович Климчук згідно з документами має в користуванні до двох гектарів землі. Біля хати в приватній власності — 85 соток. Він, приміром, дві ділянки від людей забрав, але ми ж не штрафували?! 95-го року виділили йому, як виняток, — єдиному в селі! — і пасовисько біля городу. Був одним із кращих здавачів молока, а гонити худобину в стадо у такі поважні літа, сказав, важко... Та земля, на яку він тепер претендує, належала до колгоспного запасу. За планом тут має бути житлова забудова, але поки що ділянку взяв тільки Делех, бо ніхто в селі, побачивши, що з того виходить, не хоче мати клопоту на свою голову...

Володимир Делех взяв цю ділянку, отже, ще 95-го, але досі навіть не заклав підмурівка. Все з дідом Грициком воює... Григорія Павловича за «самовільне захоплення землі» не раз і штрафували, виїжджала сюди маса комісій, які обмірювали ділянки десятки разів... А скільки паперу списано! Мінялися прокурори й районні та колгоспні землевпорядники, не мінявся тільки дід Грицик. Показавши мені останню, датовану 17 квітня 2000 року (як реагування на звернення в Адміністрацію Президента) відповідь керівника відділу земельних ресурсів Маневицького району І.О. Левчика, що земля — таки Делехова, Григорій Павлович прокоментував її так:

— Що ви ту брехню читаєте!

Його козирна карта — довідка сільської ради про те, що йому 95-го року було «виділено земельну ділянку в розмірі 0,50 га для випасання корови», публікації в районній і обласній пресі на його захист. А в його супротивника, Делеха, — державний акт про приватизацію земельної ділянки...

— Хай покаже такого документа й тоді стверджуватиме, що то його земля! — гарячиться дружина Делеха Галина Федорівна.

Минулого року все літо вона тяжко відпрацювала на буряках у Луцькому районі, а, приїжджаючи в село, ще допомагала чоловікові заготовляти в лісі соснову смолу, то теж каторжна праця. І всі зароблені гроші ляснули на адвоката та поїздки до суду, бо дід Грицик, розказує жінка, ціле літо пас корівчину у їхній картоплі, що й сільський голова бачив. Розлючений Делех одного разу корову нагнав, а діда пхнув так невдало, що той зламав ребро. Справа закінчилася криміналом, Делеха судили, але до в’язниці й не посадили, бо — амністія!

Збираємо на спірному полі всіх: сільську владу, діда Климчука, Делехів... Але зваженої розмови — розібратися, де було, де є чиє — не виходить.

— Ось це наше поле, де він торік корову пас! — показує Галина Федорівна. — Цього року пшеницю посіяли, то вже для його корови благодать буде...

— Де, коли? Не пас я! — доводить дід Грицик.

— Може, й те забув, як голий зад мені тоді показував?

— Пас і пасти буду! А ти тут не побудуєшся! — ріже в очі дід.

— Галю, Галю, відступи, бо він бач з яким кийком! — стурбовано втручається в розмову чоловік з хати навпроти спірного поля, що досі виступав у ролі мовчазного вболівальника.

Доки на полі розгортається гострий діалог у стилі «ой людоньки, як бідній Парасці і бідній Палажці на селі втриматися!», Дмитро Панасович Дерлюк розповідає нам і про свою притичину з дідом Грициком. Тоді справа йшла чи то за Дерлюкову сіножать, на якій пасся Климчуків кінь, чи то за що інше, бо в кожного ж — своя версія подій, але розвивалися вони стрімко.

— Дерлюк хотів мною покомандувати, хотів вкинути в канаву, а я ж і лівою добре б’ю: він до мене спиною повернувся, а я його копачкою (сапкою — авт.) — по голові! Голову прорубав, а тоді ще держаком добре дав, — щиро признавався дід Грицик.

— Ну, а сільського голову нащо побили? — допитуюся, бо Шрамко показав-таки кілка, який у його ж кабінеті на його спині потрощив хоробрий дід.

— Ага, і його побив! — не відмовляється Григорій Павлович. — Дав пару добрих київ. Він якийсь такий, що ним всі керують...

«НАЩО ВАМ, БАТЬКУ, ЗЕМЛЯ?»

У селі свої закони й своя мораль, основані значною мірою на родинних чи сусідських стосунках, коли як у тій приказці: мусиш миритися хоч і з чортом, бо хату можна купити іншу, а сусіда — не продаси. Ось і сільський голова тримає за шафою у кабінеті сумнозвісного потрощеного кия, має свідків свого побиття, та судитися й не збирався: його дружина й дід Грицик — родичі.

Бідна поліська земля, коли той же Шрамко посадив на одному полі 18 мішків картоплі, а була посуха і зібрав аж 21, змушує людей хапатися за кожен вільний шмат поля.

— Я хочу мати свій шматок хліба і ще можу його мати! — вважає Григорій Павлович Климчук, чиє прагнення і вміння хазяйнувати не підрубали під корінь ніякі зміни в державі і селі. — Делех має вісім ділянок землі. Чого приватизував ту, що біля моєї хати, а не приватизував біля свого порога? То не приватизація, а прихватизація!

І взагалі, він — не за землю воює, а за справедливість...

— Мені син казав: «Батьку, нащо воно вам? У мене землі достатньо і мені її дадуть, скільки треба. Ви маєте добру пенсію. Живіть спокійно!» А потім побачив, що мені тут витворяють, сказав: «Мене в це діло не вмішуйте, але правду довести треба!» А взагалі я дітей не слухаю!

Президент волинському дідові так, як той хотів, не допоміг. І не допоможе. Марно плекати надію й на те, що, як у казці про золоту рибку, районне начальство стукне по столі кулаком і приватизована вже земля опиниться у «ятері» діда Климчука. А й такі думки доводилося чути! Справа ця — тільки судова: вважаєш, що приватизував Делех ділянку незаконно — судися з ним! Вважаєш, що порушив законність сільський голова чи районний землевпорядник — подавай позов.

Але дід Грицик судиться за інше. Кілька тижнів тому в райцентрі відбувся суд, на якому Григорій Павлович позивав Володимира Делеха за заподіяну йому моральну й матеріальну шкоду: йшлося про ще торішній конфлікт з переламаним ребром. Високий суд присудив Делеху сплатити дідові Грицику аж тисячу гривень (медичні довідки ж засвідчують травму).

Ось така Америка на Поліссі. І просто чудово, що майже 90-літній дід уміє відкривати двері суду й знає, як захистити свою гідність. Але якщо підемо далі за американськими аналогіями, то що міг би зробити Джон з штату Айова, якби сусідський Джек випасав свою корову на його полі?!