Дім – (не)безпека

Якби хтось раніше сказав Марку (ім’я вигадане, історія правдива) про те, що його дружина вчинятиме над ним насильство, він ніколи б не повірив. Але карантин зачинив їх у одній квартирі та змусив перебувати поруч 24 на 7. Оскільки весь його бізнес крутився довкола логістики, число клієнтів через епідемію зменшилося, що прямо пропорційно відображалося на прибутку. Попри те що гроші в родині були на «скарбничці», дружина не переставала «пилити» чоловіка і вимагати поповнення бюджету. Спершу це виглядало, як необхідність: «треба за щось жити», далі «варто відкладати, бо хто знає, що буде», а потім почало доходити до істерик і кулаків, з якими жінка кидалася на чоловіка, записувала свій вереск на телефон і шантажувала, що відправить запис його матері: «нехай знає, як я з тобою мучаюся». Марк почувався як слуга, який завжди хотів догодити: «вона ж слабка, тендітна, хто про неї подбає, як не я». Як тільки карантин послабили, крім основної роботи, підчепив ще таксування, та дружині догодити не вдавалося. До тями прийшов після чергового конфлікту, коли жінка в істериці випалила, що не народжуватиме від нього дітей, бо «хіба зможе він їх забезпечити». Марк мовчки зібрав речі і пішов. А за місяць звернувся до психолога...

Про те, що кількість випадків домашнього насильства різних форм (сексуального, психологічного, фізичного, економічного) зросла на тлі карантину, відзначають і правоохоронці, і громадські активісти. Але якщо жінки наважуються звернутися по допомогу і визнати себе жертвою, то для чоловіків це не властиво, бо хто повірить, що його б’є дружина чи постійно вимагає гроші? Для ранимого чоловіка в суспільній свідомості немає місця, йдеться в дослідженнях Елізабет Бейтс із Каліфорнійського університету. Вона відзначила, що в телевізійних програмах і комедійних шоу насильство над чоловіком — це взагалі гумористичний засіб. І часто глядачі сміються, коли бачать, як жінка дубасить чоловіка. А це призводить до наслідків, коли чоловіки соромляться чи навіть бояться звернутися по допомогу, хоча вона їм і необхідна.

COVID, НАСИЛЬСТВО І НАСЛІДКИ

Власне, побороти страх визнати себе жертвою і звернутися по допомогу — це найважливіше завдання, відзначають у громадській правозахисній організації «Ла-Страда Україна», яка координує національну гарячу лінію з попередження домашнього насильства, торгівлі людьми та гендерної дискримінації (800 500 335 (зі стаціонарного) або 116 123 (з мобільного). Організація надає психологічну, правову та інформаційно-просвітницьку допомогу. Як повідомляє організація, в період жорстокого карантину, тобто з березня по травень 2020 року, кількість звернень щодо домашнього насильства зросла на 30% порівняно з докарантинним періодом. Сьогодні вона залишається стабільно високою, але до жінок, які звертаються по допомогу, долучилися і чоловіки — з загальної кількості їх 15%.

Директорка департаменту національних «гарячих» ліній та соціальної допомоги ГО «Ла Страда-Україна» Альона КРИВУЛЯК каже, що по суті карантин став каталізатором і водночас чинником ризику, який загострив ситуацію з домашнім насильством. Особливо це було помітно під час жорсткого карантину, коли сім’ї опинилися замкнутими в одному приміщенні 24 на 7 і не мали доступу до державних структур, транспорту і ресурсів отримання допомоги. На сьогодні цієї проблеми майже немає, адже переважна частина структур працює в стабільному режимі. Ба більше, активно розвивається психологічне консультування. Люди потребують підтримки не лише в разі домашнього насильства, а й коронавірусу, який підвищив градус тривоги.

«Не можна сказати, що коронавірус спровокував сплекс домашнього насильства, бо й до нього воно було, але карантинні обмеження його загострили і кількість звернень за цей період зросла. Це відзначають різні структури, які працюють у цьому полі, — розповідає Альона. — На сьогодні ситуація з домашнім насильством не вирішена, вона так само є і стоїть дуже гостро. Але нині ми маємо ситуацію з домашнім насильством, на яку наклався COVID-19. І тут слід бути готовими до того, що просто так усе це не мине. Варто вже зараз готуватися до травматичних наслідків, які залишаться після пандемії. Для цього потрібна якісна робота відповідних спеціалістів, бажання людей звертатися по допомогу і визнавати свою проблему, працювати над нею, щоб мінімізувати наслідки».

МАСШТАБИ, СПОСТЕРЕЖЕННЯ Й АЛГОРИТМИ

Загалом, за даними досліджень ОСББ, в Україні насильство залишається однією з найгостріших соціальних проблем. Щорічно кількість жертв сягає 1,1 мільйона. Майже 67% жінок в Україні (тобто дві третини) віком від 15 років зазнали психологічного, фізичного або сексуального насильства. Одночасно, в результатах дослідження йдеться, що більшість жертв не повідомляють про випадки насильства, оскільки нікому не довіряють. Лише 1% — звертаються до медичних і соціальних працівників чи психологів. Почуття провини і сорому, страх перед помстою і табу, якими оточене це явище, — ось фактори, що заважають жертвам розповісти про свою долю. Тому реальні масштаби проблеми часто ховаються. Як відзначають експерти-психологи, буває дуже важко достукатися до жертв і надати їм допомогу. Але поки про проблему не заговорять вголос, ліквідувати її буде нереально.

КОМЕНТАРІ

«ІСТОРІЯ ПРО НАСИЛЬСТВО — ЦЕ ІСТОРІЯ ПРО КОРДОНИ»

Ольга МОРОДЕЦЬКА, психолог, член Української спілки психотерапевтів:

— Існує чіткий зв’язок між розвитком суспільства і насильством. Що більше прав та свобод, то менше насильства. Що менше розвинуте суспільство, то більше в ньому насильства. Не так давно ми відірвалися від того, що світ був чоловічим, а в жінок була роль «терпіли». Сьогодні вже можемо говорити про гендерну рівність. І що більше ми будемо розвивати культуру відкритого спілкування, то швидше визнаємо, що насильство — це не нормально і з ним треба боротися.

У кожного з нас є своя історія. І якщо говорити про домашнє насильство, то варто виокремити кілька моментів: соціальні фактори і особистісні. До першого відноситься первинна родина, виховання, сімейні сценарії, а до другого — який у людини темперамент, характер, психотип. Коли працюєш з родиною, в якій є прояви насильства, то часто виявляється, що насильство було в первинній сім’ї, тобто відбувається наслідування своїх батьків. Повторення історій із дитинства в дорослому житті — це непоодинокі випадки.

Якщо прояви насильства повторюються, стають «традицією», то від них треба тікати, звертатися до кризових центрів, правоохоронців, психологів. Історія про насильство — це історія про кордони. Я часто в своїй практиці використовую приклад: так, як в Україні є кордони, так і у вас є кордони. І так, як в України Росія сепарує територію, так аб?юзери, насильники сепарують вашу територію. Тому на вашому особистісному кордоні має бути написане просте слово «Ні». Там, де я кажу «Ні!», я показую, де проходить мій кордон. Власне, з цих кордонів варто було б починати будувати стосунки. А гармонійними вони стануть тоді, коли ваші цінності збігаються з цінностями того, кого ви обираєте. Тобто я маю в своїй системі цінностей уже створене лекало і коли воно збігається з вашим, мені (нам) добре, дружимо. Так само в парах, в колективі, в компанії, в цілій країні. Лише там, де схожа система цінностей, панує гармонія.

«ЩО БІЛЬШЕ КОНТАКТІВ, ТО БІЛЬШЕ КОНФЛІКТІВ»

Ольга САЙФУЛIНА, сімейний і дитячий психолог:

— Кількість звернень до психологів щодо конфліктів, зривів і насильства за останній час зросла. Раніше люди розходилися по роботах і зустрічалися ввечері, а карантин фактично зачинив їх у одному приміщенні. В ситуації з коронавірусом сімейні конфлікти лише загострилися. Це передусім відбувається через те, що виникає багатовекторність завдань, але мало часу, або збирається разом багато людей на один квадратний метр. Що більше контактів, то більше конфліктів.

У такому разі варто розмежувати територію і визначити ванну, балкон, туалет лише своєю територією на певний час. Не варто забувати про те, що в таких ситуаціях не треба нагнітати ситуацію, а йти одне одному на поступки. Якщо ваш партнер виснажений, то треба перерозподілити обов’язки і допомогти. Не може бути в сім’ї жіночих чи чоловічих обов’язків — вони спільні.

Стосунки — це не робота на два дні, це постійний процес, над яким треба працювати. Свої інтереси треба відстоювати і говорити про них. Це буде нелегко. У моїх клієнтів такий процес займає мінімум рік, для того, щоб вони перерозподілили обов’язки і навчилися чути одне одного. Складніше реанімувати стосунки в родинах, які вражені насильством, не лише фізичним, а й економічним, коли, наприклад, чоловік не дає своїй дружині грошей, чи психологічним, коли тебе постійно обзивають, знижують самооцінку. В цій ситуації найважливіше визнати проблему, не посоромитися, не побоятися звернутися по допомогу, до поліції. Сьогодні правоохоронні органи в цьому плані працюють ефективно і от власне коли вони приїздять, тоді до кривдника доходить, що жертва налаштована серйозно і більше не хоче, щоб над нею вчиняли насильство.

Із власного досвіду скажу, що офіційна статистка не відображає повну картину з насильством, яка відбувається в нашій країні. Попри інформаційні кампанії, гарячі лінії, більшість жертв не знають, як діяти в екстреній ситуації. Відтак чимало випадків переходять у латентну форму і про них неохоче розповідають навіть на прийомі. Буває, що клієнт детально описує свою історію в месенджері, а коли приходить на прийом, зовсім не згадує про неї — не готовий заговорити вголос. Це свідчить про те, що питання насильства залишається табуйованим. І поки про нього не будуть говорити голосно, доти кардинальних змін у ситуації чекати не варто.

«НАЙПЕРШЕ — ВИЗНАТИ ПРОБЛЕМУ, ДРУГЕ — ЗРОЗУМІТИ, ЩО ПОТРІБНО РОБИТИ»

Ольга ДЯЧЕНКО, психолог, судовий експерт, гіпнотерапевт Вінницької обласної клінічної психоневрологічної лікарні ім.Ющенка:

— Передумовою для розвитку домашнього насильства насамперед є індивідуальні психологічні особливості особистості, зокрема психопатичні. Тобто навіть за умови, так би мовити, «сприятливих» чинників у структурі особистості мають бути специфічні риси характеру та темпераменту. Це жорстокість, деспотичність, самолюбство, імпульсивність, запальність, відсутність відчуття співпереживання. Щодо самих продукуючих факторів, то це наявність карантину, перебування в закритому середовищі, збільшення кількості контактів, виникнення безробіття. На цьому тлі в сім’ях виникають внутрішні сімейні конфлікти, також на це впливають кризові періоди, наявність певних сімейних цінностей, родинні установки, моделі поведінки з первинних сімей.

Не можу не сказати і про низький рівень самосвідомості людей, і невисокий — моральних цінностей. Часто люди не знають, як правильно в таких випадках собі допомогти. Найперше — визнати проблему, прийняти її, усвідомити, що вона жертва (чи кривдник). Друге — зрозуміти, що потрібно робити. Це два ключові моменти на шляху до того, щоб змінити ситуацію і звернутися за кваліфікованою допомогою.

Водночас, якщо раніше пацієнти зверталися до лікаря на стадії, коли без медикаментозної допомоги вже було не обійтися, то сьогодні спостерігається тенденція і ріст до того, що люди перестають боятися говорити про свої проблеми і стигматизація зменшується. Це позитивна динаміка, яку слід і підтримувати, і заохочувати. Підходити до проблеми не точково, на рівні однієї інформаційної кампанії в межах проєкту, а комплексно. Щоб кожна людина знала, за яким алгоритмом вона має діяти, щоб утекти, уникнути чи попередити насильство.

* * *

Тим часом нагадаємо, що 3 лютого Верховна Рада ухвалила в першому читанні законопроєкт «Про внесення змін до Кодексу України про адміністративні правопорушення щодо посилення відповідальності за вчинення домашнього насильства та насильства за ознакою статі». Він передбачає паралельно зі штрафом та адміністративним арештом за домашнє насильство ввести покарання у вигляді суспільно корисних робіт. Як відомо, наразі законодавство передбачає за домашнє насильство штраф від 10 до 40 неоподаткованих мінімумів доходів громадян або адміністративний арешт строком до 15 діб, або громадські роботи.