До Європи — як на Сахалін...
Від Забужжя до кордону — рукою подати. А здається, що більшої глухомані з розміреним, одноманітним життям не знайти. Піски-ліски-переліски — ось і весь пейзаж. У селі, назву якого самі мешканці інакше, як «вже й Богом забуте » не розшифровують, не сподіваються ні на Любомль, ні на Луцьк, ні на Київ. Хіба трохи на Варшаву з Брюсселем! Якщо стане реальністю ще один міждержавний перехід — у Грабовому, що за 9 кілометрів від Забужжя — село, через яке тоді пройшла б міжнародна траса з відповідною інфраструктурою, не те що оживе — воскресне.
А наразі, за образним висловом народженої у Забужжі волинської поетеси Ніни Горик, здається, що й справді «21 століття скінчилося в Ягодині»...
«Вам — туди! Туди дороги нема, там прірва, але вам —туди!» У прірву ми не збиралися, але нам було таки «туди». Позаду залишилися автобан і село Ягодин обабіч нього, Старовойтове з численними терміналами та смітниками, поворот на село Рівне, що одне з небагатьох волинських прикордонних сіл не виступає у ролі «задвірка Європи». Фраза, якою закінчується гумореска, яка часто звучала у радіопередачі «Ранкова пошта», пригадалася не випадково. У гуморесці на неї спромігся роздратований ДАIшник, якого дістав, прикинувшись «шлангом», водій-порушник. А хто і коли прозвав дорогу до Забужжя (25 кілометрів булиги з ямами і вирвами) «трясогузкою», історія замовчує. Буквально в останні роки її почали ремонтувати, і невдовзі, можливо, переназвуть «дорогою життя».
«Смотрите, какие милые хатки!» — зневажливо наморщуючи ніс, кілька років тому іронізував, побачивши за вікном автобуса волинські села, один з польських журналістів, з яким волинські і білоруські колеги проїхалися дорогами трьох держав у рамках туристичного маршруту «Євротрикутник приязні». Маршрут не отримав широкої популярності, а «хатки» осталися. Історично Забужжя народилося не на тому місці, на якому стоїть нині. Предки заснували його на березі річки. Цікаво, що тепер вона з українського боку — за селом. То про яке «за Бужжя» йдеться? Вірогідно, що колись на двох берегах ріки жив один народ. Про це свiдчить і той факт, що одне з сіл Забузької сільської ради — Новоугрузьке — після чергового переділу Польщі втратило свою другу половинку: Старий Угрузьк лишився у Польщі.
«Розділили сім’ї і родини. У мене самого троюрідні родичі стали польськими підданими», — каже забузький сільський голова Сергій Степанович Хомік.
За іронією долі, центральна вулиця Забужжя, якщо їхати «від Європи», від Ягодина — чи не суціль пустки і старі будинки. Паралельно, з обох боків траси, за «хатками» ідуть вулиці гарних осель, та їх не видно. Тому наразі найголовнішою ознакою європейськості для Забужжя стали аж дві вишки стільникового зв’язку поблизу сільради, бо до того стаціонарні телефони у селі можна було порахувати на пальцях. Але польські оператори наших елементарно витісняють. «Велком до Оранж! Бажаємо приємно провести час у Польщі!» — таке SMS (і на екрані замість UMS — PZ. IDEA) отримала я на мобільний вже в перші хвилини перебування у Забужжі. Місцеві мешканці вручну переводять свої стільникові телефони назад, в український простір, а за грошима на «прогодування» їздять переважно у Польщу. У Забужжі ніякого виробництва, крім невеличкої приватної пекарні, на яку переробили колишню колгоспну лазню, немає. І хоча забузький хліб за якістю склав конкуренцію любомльському, кілька робочих місць на ній погоди не роблять. Ще дві бригади будівельників (до двох десятків чоловік) працюють на будiвництвi у Любомлі. Колгоспні ферми та склади у селі ще не розібрали. Проте одна тітка Люба, яка мешкає на віддаленому хуторі у лісі, складає конкуренцію цілому забузькому колгоспу. У неї стільки худоби, як у колгоспі (там 13). У селі стару жінку вважають дивачкою, бо живе сама (сини померли, дочка в Росії), а тримає сім корів, двоє телят, багато свиней. І приклад її наслідувати не поспішають. Забужці, як каже касир сільради Тетяна Іванівна Коваль, не мають такої підприємливої жилки, як мешканці сусіднього села Столинські Смоляри (бо навіть пекарню для Забужжя зробили колишні столинські вчителі).
— Вони споконвіку десь гроші заробляють. То всі разом поїхали на цукрові буряки, то у Тамбов чи Саратов на будiвництво... А особливо столинці «піднялися» на контрабанді спиртом і цигарками, коли, був час, у Польщу дозволяли їздити на мотоциклах. За день кілька рейсів можна було робити...
Класовій неприязні між біднішими селами забузького куща і багатими Столинськими Смолярами сприяє і менталітет мешканців. Якщо на весіллі чи дискотеці столинці — битимуться і люди, і тарілки... В окрузі побутує жартівлива бувальщина, що коли зійдуться забужці, то найперше говоритимуть про горілку (хоча у селі практично немає барів), новоугрузькі — про гроші (які виручають за вирощену худобу), а столинці — про «бабів» (тобто жінок). Останні «рухливіші» не лише до бізнесу, а й до любові.
Забузький священик, отець Олександр (Миронов), який, незважаючи на молодість (лише 27 років) і нетривалий час служіння на парафії, користується повагою у парафіян, каже, що у Забужжі живуть «домосєди, а не торгаші».
— Тут такі трудяги, яких нема у жодному селі. Я бачу їхню важку працю. Понабирали гектарів, і трудяться у поті чола.
Минулого літа на забузькому хуторі «Сахалін» щедро вродили яблука. Якби не на хуторі, та не «трясогузка» і віддаленість від райцентру, то екологічно чисті плоди могли б суттєво поповнити сімейний бюджет. Проте яблука доводиться поїдати свиням. Тетяна Іванівна Коваль, котра на «Сахаліні» у невістках, признається:
— Завжди тримали дві свиноматки, а тепер будемо одну, для себе. У нас село ще на премікси не перейшло! А ціна що на натурпродукцію, що на вирощену на «хімії», — однакова, і збуту нема. Ми ж з хімії застосовуємо лише трутку від колорадського жука...
Відколи «Сахалін» став «Сахаліном», не знає і її свекреха, Олена Марківна. «Сахалінцями» були вже її дід та баба, а вона сама топче «сахалінську» землю сьомий десяток. Не знаю, як на Сахаліні далекосхідному, а на забузькому, обабiч лісу, дуже добре родять гриби. Білі ростуть просто за дровітнею, і у сезон у Ковалів на обід найчастіше — грибна смаженя. На чорницi забузький люд заробляє, за висловом баби Олени, «американські» гроші (бо багато, тисячами гривень). Невістка розказує, як лежала з дочкою у луцькій лікарні.
— Лікар радить: вам треба поприймати біологічно активні добавки, гуляти у соснячку, приймати хвойні ванни... А ми кабана вигодуємо, молодої картоплі накопаємо — і будуть нам «добавки»!
З Ковалів працює лише Тетяна Іванівна і свою мізерну, власне, зарплату, «як для села» вважає непоганою. Мати отримує пенсію, чоловік, Анатолій Васильович, мусить займатися великим домашнiм господарством.
— Забитий куточок! — визнають. — Може, як буде автоперехід у Грабовому, то і в Забужжі ділових людей зацікавить яка-небудь хатина чи земля під нею?..
Отець Олександр на проблему виживання небагатих прикордонних волинських сіл дивиться зі своєї, як кажуть, дзвіниці:
— Як у держав бувають злети і падіння, так і у сіл. Все має повернутися на круги своя...
Батюшка родом з села Куснище, що за 30 кілометрів від Забужжя. Служив у кафедральному Володимир-Волинському соборі при владиці Симеоні. Проте завжди хотів на парафію. Тримав і бичків, утримує нині четверо свиней, має багато городів. Священиком став вже у 20 років, поступивши відразу на другий курс духовної семінарїі (і навчається ще й у духовній академії). Коли каже на службі «казань» (проповідь), люди плачуть. Пригадують душевні його слова, коли хоронив «бомжа»... За треби, зокрема похорон, бере чи не найменше у районі, а якщо, трапляється, привозять покійника, який помер десь далеко, та заповів поховати себе на батьківщині, то і зовсім може грошей з рідних не взяти. Батюшка наразі виступає своєрідною статистичною службою села: у рік похоронить 50, похрестить 20, повінчає 5 чи 7 пар... За короткий час вивчив усіх парафіян (а обслуговує кілька сіл), що не вважає особливою заслугою, бо така священницька місія... При отцеві Олександрі у Забужжі надумали будувати нову церкву, бо та, що є, далеко від села, на кладовищі, і тісна. На неї громада вирішила віддати цеглу з приміщення колишньої допоміжної школи.
Оце й усі «будови століття» у Забужжі, котре вперто намагається вийти з географічного тупика на автобан до Європи. «Вогнями засліпить, сяйне «Ягодин» на табло. З Європи — в Європу гостинно розчинить ворота. І мчить автобаном в швидких мерседесах Європа, й повзе безпросвітком дорога в поліське село. Вибоїни гавкають, тихо сичать калюжі, з автобуса вийдеш — вже й туфлі багнюкою повні... Чи знають таку Україну державні мужі — і ті, що десь поруч, і ті, що далеко, — верховні?!» — такі враження від рідного Забужжя надихнули волинську поетесу Ніну Горик на вірш «Осінь. Вечір. Дорога в село», хоча слово «осінь» можна замінити на «весна», а «вечір» на «ранок», та від того для забужців смисл не поміняється.
Коли ми вже виїхали за Столинські Смоляри, на моєму мобільнику з’явилися «рідні» букви UMS. З радості, що ми вже в українському стільниковому просторі, зателефонувала у Луцьк. Та PZ IDEA ще встигла скачати з мого рахунку гроші, наче ми справді були у Poland. Подумалося: так близько Європа! А насправді, вона так далеко, як справжній Сахалін від свого волинського брата.
