Донести троянду...
Можливо, хтось скаже, що історію, яка сталася зі мною нещодавно, не варто піддавати публічності, але дозволю собі припустити, що вона заслуговує на увагу. 31 січня. Київ. Театр імені Івана Франко. Презентація роману «Записки українського самашедшего» відомої української поетеси, письменниці Ліни Костенко. Десятий ряд. Я на 24-му місці. Все, що далі відбувалося, можна сміливо занести в архів моєї пам’яті як один із прекрасних і надзвичайно корисних моментів у моєму житті.
Сама поява Ліни Василівни перед публікою (хоча й не вперше) після тривалої відсутності — це вже подія. Гадаю, що справжній класик відчуває, коли повертатися. Сьогодні саме той момент, коли вона нам дуже потрібна. І попри те, що Ліна Василівна дивувалася із заповненої вщент зали (ще стільки ж стояло на вулиці перед театром), гадаю, вона сама розуміє, що люди тягнуться до розумного, морального, культурного. До того, чого так бракує українському суспільству, особливо політикуму.
Сам творчий вечір поетеси, як було заявлено в запрошеннях, проходив у рамках презентації книжки. Як справедливо зазначила Ліна Василівна: чому не навпаки? Але суть не в цьому. Суть у тому, що в час свого мовчання письменниця працювала над тим, щоб було з чим вийти до людей. І вона вийшла:
Усе змінилось. Люди і часи.
Двадцятий вік уже за перелазом.
Глобальне людство хоче ковбаси,
а вже вона з нуклідами і сказом.
Упала тінь на батьківські гроби.
Вже й чорт гидує купувати душі.
В лісах тремтять налякані гриби.
З дерев стрибають підозрілі груші.
Епоха зашморгнулась, як Дункан.
Спиніться, люди.
Хоч поставте кому.
Поезія потрібна дивакам.
Поети не потрібні вже нікому.
Але чотиригодинна черга за автографами після закінчення творчого вечора показала, і це підтвердила сама Ліна Костенко з практики попередніх зустрічей, що поезія потрібна не лише дивакам — вона таки потрібна багатьом. «Люди скучили за собою, за цією атмосферою, — сказала Ліна Василівна. — Мабуть, люди просто скучили за непідміненим словом... Ці зустрічі у великих залах показали мені, що все в нас є... література, читач, культура, еліта, мова». Люди дійсно скучили, і, хоча поетеса не любить високих слів, вони скучили за авторитетами нації. І саме для нації цього вечора було послано багато сигналів, смислів. Чи вловили їх українці? Покаже час.
...Отже. На своєму 24-му місці (поряд зі мною сиділи головний редактор, колеги по редакції) я раптом дізнався, що газета «День» делегує мене подарувати квітку Ліні Василівні й сказати декілька теплих слів від фан-клубу нашої редакції. Я відразу подумав: «Чому саме я?» Але це були лише перші думки. Далі — більше. Благо, після закінчення творчого вечора в чергу я потрапив добре — стояв лише півтори-дві години. Скажу чесно, думки вже були різні. Головна з них — чому я тут стою? Річ у тім, що всі нормальні люди стояли з книжками за автографами, дехто ще тримав гарні букети, а я — без книжки, зате з однією квіткою — білою трояндою, яка до того часу вже ледь-ледь подавала ознаки життя. Спочатку, звичайно, вона була неперевершеною.
І ось він — момент, я вже з практично сухою трояндою наблизився до Ліни Василівні. Представився, протягнув свій «букет», почав говорити якісь слова про колись живу квітку, привітання... У відповідь я чую: «О, я вас читаю. Про троянду не турбуйтеся, ми її у воду поставимо — вона оживе». Ліна Василівна була приємно здивована. Як і я. Виявляється, не тільки я є читачем Ліни Костенко, вона моїм теж. Ззаду вже квапили інші, які бажали поспілкуватися з письменницею. Тому все, що я ще встиг сказати — це «дякую, що ви в нас є».
Не хочеться говорити високопарно. Але ще буквально кілька років тому я не міг собі уявити, що сучасний український класик Ліна Костенко скаже мені: «Я вас читаю».
... Я в шоці. Втім шлях до цього не починався кілька років тому. Він починався приблизно 20 років тому в школі з російською мовою викладання, в гагаузькому середовищі (я етнічний гагауз) на самому півдні Бесарабії — у Буджаку, звідки я родом (Одеська область). Українську мову нам почали викладати в 4 класі (1995 рік), причому програму за попередні роки ми пройшли відразу за один рік, а далі — як належить. Українську мову ми чули лише на уроках (це був просто предмет, українська література — також) і по телебаченню.
З поезією Ліни Василівни Костенко я познайомився в школі. Тут ключове слово — «познайомився». Серйозно читати почав декілька років тому. В університеті (Одеський національний університет ім. І. І. Мечникова), чесно кажучи, наголос робився на політологію (мій фах), з творчістю Ліни Василівни стикався лише декілька разів. В Одесі, звичайно ж, українську мову я чув набагато частіше, інколи спілкувався, але цього було недостатньо.
Компенсацією попереднього вакууму стала газета «День». А почалося все зі знайомства з Ларисою Івшиною в Одесі 2006 року під час презентації книг «Бібліотеки газети «День». Для того, щоб знайти відповідь на поставлене мною запитання про існування національної ідеї в Україні, Лариса Олексіївна запропонувала мені відвідати Острозьку академію і познайомиться зі студентами із Західної України, де я не був до цього. Пізніше в Острозі було засновано Острозький клуб вільного інтелектуального спілкування молоді (ОК). У рамках ОК ми почали організовувати (за підтримки «Дня») поїздки всією Україною, зустрічатися зі студентами з різних регіонів. Так я побачив країну, в якій живу. За результатами співпраці з «Днем», після закінчення університету 2008 року, я був запрошений Ларисою Івшиною на постійну роботу в газету, де й працюю 2,5 року.
Тут я вже по-справжньому познайомився з Україною. А знайомство з Україною неможливе без творчості Ліни Костенко. За це я їй дуже вдячний, як і за нашу неймовірну зустріч.
