Допомагати — шкідливо?

Пригадується, нещодавно довелося розмовляти з директором однієї зі столичних лікарень. Слово за слово, перейшли до найбільш хвилюючої його теми — кількості медикаментів на пацієнта, вітамінній насиченості його меню, «дизайну» палат. «Зрозумійте, — впевнено заявив він, — основна проблема нашої країни полягає в тому, що в нас відсутні благодійники і меценати. Клас сучасних «Терещенків» ще не дозрів. Якщо хтось і виявляє бажання допомогти, то незабаром це облишає: мовляв, і без того знайдеться чим зайнятися». Розмова затяглася надовго. Враження директора від деяких представників українського бізнесу були настільки яскраві і навіть у чомусь анекдотичні, що спроби переконати його виявилися безглуздими.

Нещодавно до редакції «Дня» зателефонували з Українського національного комітету Міжнародної торгової палати і попросили кинути «поглядом бувалого» на те, як живе Бердичівська загальноосвітня спеціальна школа-інтернат для дітей-сиріт і позбавлених батьківської опіки. Ініціативна група з 30 чоловік, у складі якої перебували генеральні та комерційні директори великих українських виробництв, описала реальну картину того, що там відбувається. У закладі, де постійно перебувають 233 дитини, на рік вихованцям видають по два комплекти натільної білизни. Постійно виникають перебої з миючими та гігієнічними засобами. На ліки дітям, які в ідеалі потребують психофізіологічної корекції — а отже препаратів-транквілізаторів, нейролептиків, — виділяють по 4 гривні на місяць. Автотранспорт, на якому привозять до інтернату продукти, швидше підлягає списанню, ніж ремонту. Аналогічна ситуація з взуттям, підручниками, меблями. Постійно виникають перебої з маслом та м’ясними продуктами. Подивитися на такі ось будні звичайного інтернату попросили для того, щоб розширити лави ініціативних — з алучити людей, готових допомогти і забезпечити вихованцям хоч би цього закладу адекватні умови.

Про все це дорогою розповідав комерційний директор СП «Удт» Олексій Усов. Пригадав він і своє перше відвідування інтернату. Тоді майже вітальною стала фраза директора Віктора Гнатюка: «Нам хоч би порошку». Після цього він повів представників українського бізнесу подивитися на те, яким чином і в яких приміщеннях тут перуть, сушать, а також — який вигляд має взуття, яке через відсутність змінного доводиться носити дітям.

Проте, як виявилося, на журналістів, яких привезла ініціативна група, чекав сюрприз: проходячи вестибюлем, вишикувані парами вихованці жваво по черзі говорили «здрастуйте». На запитання гостей дівчатка з зав’язаними на маківці бантами відповідали лаконічно: все подобається, живемо та їмо добре, вчителі хороші, одягу вистачає. Екскурсію також провели за чітко окресленою траєкторією з відвідуванням тільки обраних уроків і з тривалими зупинками в особливо примітних місцях. Наприклад, біля нового придбання — великого акваріума, подарунка облдержадміністрації. «Які проблеми? — дивувався В. Гнатюк. — Хіба що спортивний зал добудувати потрібно. А так на день на дитину держава виділяє 8 гривень — сума цілком достатня. Одяг отримуємо як новий, так і секонд- хенд, харчування нормальне, м’ясо є, навчальний матеріал цілком ще ліквідний... Отже, діти не бідують».

Словом, ситуація виникла надто неординарна. Генеральний директор «Пентопак» Володимир Радіонов приїхав, щоб визначитися з обсягами допомоги. А в результаті почув від директора інтернату горде: нам нічого не потрібно. Тоді як багато хто дотримується думки, що допомагати в нас у деякому розумінні навіть шкідливо, оскільки нерідко одержувач допомоги згодом починає поводитися на кшталт бабусі з казки «Про золоту рибку».

Багато представників бізнесу з цим погоджуються, проте вважають, що аж ніяк не з педагогічних міркувань в Україні відмовляються займатися добродійністю. Якщо на Заході, розповідає О. Усов, законодавство таке, що податковий тягар зменшується на суму допомоги — тобто бізнесмен має й економічну мотивацію нею займатися, а не тільки діє з огляду на свої альтруїстичні пориви, — то в Україні добродійність, навпаки, оподатковується. За одну подаровану гривню доведеться заплатити гривню двадцять податку. Іншими словами, продовжує О. Усов, небагато того, що роблять наші благодійники, роблять не «завдяки», а «всупереч». І тільки тому в Україні так мало меценатів і благодійників.

З проханням не називати їхні імена, підприємці зізнаються, що до благодійників зазвичай проявляють підвищену цікавість контролюючі структури. Обережність у цьому відношенні експерти пояснювали неодноразово: трапляється, що під нібито добрими намірами приховуються мотиви, що не мають із допомогою потребуючим нічого спільного. Проте ці «заходи безпеки», вважають підприємці, справді вбивають будь-яке бажання зробити щось хороше. Навіть якщо дуже хотілося.