Драматична історія життя пам’ятника Леніну в Києві...

ВИМІР №1

Ми живемо в суспільстві, де сучасність і традиція переплетені в дивний вузол. Географія цих хитроcплетінь тримається на певних символічних місцях, місцях пам’яті чи сакральності. Боротьба традиції та сучасності проявляється в тому, як саме ставляться до цих місць. Частиною київської традиції є наруга над богами, що втратили владу. Так колись занепале язичництво втратило Перуна й інших істуканів під ударом князя-християнина. Щоправда, князь повалив Перуна з відкритим забралом. А під час повалення Леніна націонал-радикали ховали обличчя за масками, діяли зненацька й пошвидше, аби не отримати відсічі.

Тут вочевидь ми бачили перемогу традиційного київського способу мислення, який прагне радикального забуття слабого чи програлого. Це проявляється і в перейменуванні вулиць, місцевин Києва, коли за місцем не визнається права на своє ім’я. Замість повернення Києву його назв органи влади — відповідно до своїх швидко змінних ідеологічних уподобань — приписують нові імена.

Якби сучасність перемогла у цій конкуренції з традицією, то монумент би зняли. Але інакше: з поясненням — чому і навіщо, після обговорення громадою Києва.

ФОТО РЕЙТЕР

Щодо цієї ситуації я спеціально спілкувався зі своїми знайомими корінними киянами, цікавився їхньою думкою (себе я все ще вважаю зайдою, бо хоч мешкаю в Києві більшу частину життя, народився і зростав я не тут). Усі троє (а більше-то я й не знаю киян) сприйняли це дуже болісно — для них повалення Леніна стало ляпасом. Після цього вони перестали ходити на Майдан і тепер як мінімум його не підтримують. Це місце було для них не Ленінським символом, а місцем перших побачень, життєвих етапів. Ніжні спогади, пов’язані з ним були зруйновані якимись, як вони вважають, чужинцями, які зневажили цю пам’ять.

Для мене як раціоналіста виявилось важливим те, що одним із початків Майдану був акт неповаги до громади Києва. На моє переконання, пам’ятнику Леніну, як і ленінізму, — не місце у центрі столиці моєї країни. Але було би правильно і терапевтично для киян, щоб рішення про його знесення схвалила громада. Якби цей крок був результатом дискусії, тоді б він дійсно мав велике значення. Тоді це була б відмова від тоталітарної ідеології та ленінізму внаслідок розуміння: чому саме так необхідно вчиняти. Те ж, що ми побачили нещодавно — це перемога того ж самого традиційного страшного начала, яке проявилося і в «ленінізмі».

МАЛЮНОК АНАТОЛIЯ КАЗАНСЬКОГО / З АРХIВУ «Дня», 1997 р.

Радикальність молодих націоналістів я інтерпретував би як повернення витіснених та заборонених страхів, які повернулися в дітях-онуках тих, хто боявся Леніна і побудованої ним машини насильства. У політично-карнавальному дійстві статуя вождя впала, і так само може повернутися, коли настане час знов «випустити пар» із фрейдівського «Воно».

ВИМІР №2

Встановлення на постамент замість Леніна «золотого унітазу», яке відбулося нещодавно, я розцінюю як акт сучасного мистецтва.  Не знаю, хто є автором цього витвору, але здогадуюсь, що це якийсь художник-«лівак». Таким чином у естетичному вимірі митець продемонстрував, що у чинному конфлікті між націоналістами та комуністами виграє консюмеризм, пізній капіталізм із його символікою. Бо що таке український капіталізм у найбільш «рафінованому» вигляді? Це — «золотий унітаз» Мегажир’я. Як колекціонер одруків, я нещодавно зустрів цього чортика: в офіційній пресі замість «Межигір’я» надрукували «Мегажир’я».

ФОТО РУСЛАНА КАНЮКИ / «День»

Оспіваний українськими блогерами «золотий унітаз» Януковича — це ідеальний вираз «мегажир’я». Коли життя у тебе вдалося вже у всіх аспектах, залишається лише придбати вбиральний пристрій із коштовного металу. В обсценній лексиці українців домінує анальна тематика, що вчергове підтверджує трюїзм Кучми «Україна — не Росія», адже у росіян тематика переважно генітальна.

ФОТО КОСТЯНТИНА ГРИШИНА

Так що пам’ятник унітазу — це пам’ятник новому справжньому переможцеві у Києві, хай би чим наші сьогоднішні політичні змагання завершилися. По-своєму, це примиряє Ульянова і Бандеру.

ВИМІР №3

Зважаючи на дві попередні думки, я вважаю, що теперішній Майдан, попри проголошуване прагнення до європейськості, все-таки ще не є втіленням ані гуманізму, ані раціоналізму — засад єдиної Європи.

ФОТО КОСТЯНТИНА ГРИШИНА

І нам, інтелектуалам, які підтримують вимоги демократизації та лібералізації України, слід працювати передусім над самими собою і з тими, хто перебуває з нашого боку барикад.