Дискредитація мітології
Завершений минулої неділi московський ярмарок інтелектуальної літератури non/fictio№7 є для українських книгарів чимось на кшталт витверезника. Тут бачиш, наскільки мітологізованим в українських головах є саме поняття «книговидання».
Пушкінська площа у Москві поступається своїм рейтинґом хіба Красній. Дахом багатоповерхівки розтягнуто гігантську рекламу нової книжки — середньої руки детективу. У Києві оплатити таку рекламну площу в такому місці здатний хіба Samsung. Ще три роки тому російський прем’єр заявив, що їхній книжковий бізнес увійшов до десятки основних бюджетоутворюючих галузей. Побіжне свідоцтво — нещодавні претензії російського МВС до московського видавництва «АСТ» щодо недоплати трьох мільярдів рублів податків (коли такі недоплати, то уявіть, які прибутки).
Українські ж державці тупо мають вітчизняне книговидання за таку собі галузку туристичного сервісу — виготовлення національних сувенірів у вигляді книжок українською мовою.
У книгарні на Тверській (їхній Хрещатик) купив книжку — триста сторінок у м’якій обкладинці. 250 рублів, або приблизно 40 із чимось гривень. У нас ціна аналоґічної книжки у книгарні не перевищує 15—18 грн. На самому ярмарку розшукую стенд цього видавництва й бачу ту ж книжку за собівартістю — 60 руб. Висновків з цієї невеличкої арифметики два.
По-перше, реальний попит на книжку визначає не її ціна, а купівельна спроможність потенційних покупців. Коли вкотре чуєш від українських високопосадовців про їхнє дбання щодо зменшення ціни на українську книжку, стає ясно: або вони геть дебіли в економіці, або свідомо камуфлюють свою профнепридатність. Не книжку знецінювати треба, а піднімати заробітки своїх громадян.
По-друге, купівельна спроможність москвичів (а це головний ринок збуту російської книжки) дозволяє книгарням існувати i як високорентабельним підприємствам. Звичайно, задемонстрована 400-відсоткова маржа (так звана «накрутка») є, радше, винятком. З одного боку, це книжка далеко не масового попиту (Рой Медведев. «Что читал Сталин? Писатель и книга в тоталитарном обществе»), з іншого — продається в самісінькому центрі столиці, дорогому за визначенням.
Середня «накрутка» у московських книгарнях — 200 вiдсоткiв, що відповідає світовій практиці. Роздрібні продажі — серце книжкового організму. Перебої в міокарді — і ось уже німіють руки-ноги (стаґнують видавці), паморочиться в голові (депресують автори). То що, й далі нарікатимемо на «зажерливість» наших українських книготорговців, які перебувають у передінфарктному стані зі своїми 50—100%?
Організм московської книготоргiвлі здоровий, як у культуриста. У вітрині книгарні «Москва» вивіска: «Режим работы: 10.00 — 01.00 без выходных». Не вірячи своїм очам, спеціально іду туди о пів на першу ночі. Покупців більше, ніж у «Знанні» на Хрещатику в піковий час! Без коментарів.
Черговий український міт: про «дешеву російську книжку». Назовні вона справді виглядає дешевшою за українську лише у двох випадках. Коли йдеться про пейпер-беки — м’які кишенькові любовні історії та детективи, що їх виготовляють мільйонами. Це, власне, асортимент супермаркетів, а не книгарень. До них примикають і детективи у цілком книжковому вигляді, стартові наклади яких починаються зі 100—200 тисяч (наприклад Устінова чи Марініна). Вони дешевші не лише за українську, а і за всю власне російську книжку.
Другий випадок — демпінґова (в Україні) ціна на російські книжки, випущені понад три місяці тому. У Москві, якщо дві третини накладу новинки не розходяться за цей термін, її позбуваються, бо неліквід непомірно тисне на складську бухгалтерію. Найефективніший вихід — уцінити й відправити в Україну. Таких книжок на нашому ринку чимало, й саме вони створюють ілюзію «дешевої російської книжки». Але якщо ви схочете придбати новинку серйозної літератури від, скажімо, «Ваґріуса», «Текста» або «Симпозіуму» — на Петрівці з вас візьмуть у півтора разу більше, ніж за таку саму (за зовнішніми поліграфічно-дизайнерськими ознаками) українську книжку. А в центральній книгарні ця різниця вже становитиме 2,5.
Ще виразніше дискредитує цей міт зіставлення гуманітаристики, яка в Росії видається такими ж, як у нас, тиражами — тисяча-дві. Видавнича ціна у півтора разу вища від українських аналоґів. У оцій різниці — справжній патріотизм наших авторів, які зголошуються видаватися за мізерні гонорари, замість продатися росіянам за помітно вищі суми винагороди. І держслужбовці, пропонуючи «знизити ціну на українську книжку», підштовхують їх до цього. Дехто, на жаль, так уже й робить. Але це не еміґрація інтелекту — це його депортація.
На non/fictio№7 розсіюється ще один міт: українська книжка неконкурентоздатна на російському ринку. Видання проекту «Україна Incognita» російською мовою були спродані зі стенду «Книжника» за якісь години. І це при незручному розташуванні самого стенду й інформаційному вакуумі навколо появи цих книжок у Москві. Завітавши до кількох книгарень, всюди на видноті бачив російські переклади книжок «А-БА- БА-ГА-ЛА-МА-Ги» (до речі, без права продажу цих російськомовних варіантів в Україні). А художник цього видавництва Кость Лавро навіть був у трійці номінантів на професійну російську премію «Человек книги».
Може статися, що наступного року ґран-людиною книжки у Москві визнають Ґлєба Павловського. Навесні він зорганізував видавництво «Европа» із завданням «возродить в России и СНГ институт актуальной политической книги на русском языке в самом широком диапазоне. Издательство ориентировано на всех, кто так или иначе участвует в реальной политике». Нині в асортименті «Европи» три десятки видань, п’ять із яких напряму пов’язані з Україною. Це — цікава аналітика, але — аналітика «по-павловському». Інтелектуальна готовність України до експансії цих книжок (вони вже тут) — окрема тема. Мене ж у цій ситуації цікавить інше: коли ж наші політики нарешті дотумкають, що книжки в Україні — це не лише забавка для товариства «Просвіта», як вони гадають; що поняття «книга» і «політика» належать не до різних лексиконiв, а сполучаються через коротенький дефіс; що саме книжки є серйозним інструментом реальної політики, внутрішньої і зовнішньої?
