«Дивно, але тільки приїхавши на Рівненщину, я відчула себе українкою»

Вдома, у селищі на Луганщині, неподалік кордону з Росією, вона у стилі петриківського розпису розмалювала хвіртки – свою та сусідську. Людям подобалося. До війни всі нормально це сприймали. Щоправда, дехто думав, що це наклейки, і навіть намагався відліпити. А переїхавши зі східної України на західну, Яна Униченко взялася розписувати… будинки. В українському стилі: соняшники, калина, тин, хатинка під стріхою. Каже, це була її мрія. Сон про це бачила ще вдома. А ось втілити ідею вдалося вже тут, на Рівненщині.

27-річна художниця Яна Униченко переселилася з селища на Луганщині у Здолбунів у липні минулого року. За цей час розмалювала фасади 7 під’їздів багатоповерхівок. А тепер завершує декорувати стіни в другому корпусі Національного університету водного господарства та природокористування. Малює квіти, бо вони несуть радість. Взагалі це у роботах найголовніше. Тому коли поганий настрій – за пензель не береться. Але таке буває рідко – переконує привітна невисока дівчина, яка належить до людей із обмеженими фізичними можливостями. А ще вона мріє відкрити художню студію, де займалися б не лише діти, а й дорослі.

«Приїхала у Рівненську область влітку минулого року з сестрою та її чоловіком. За деякий час їм потрібно було повертатися. А я залишилася. Знайома наших родичів дозволила мені пожити у її квартирі в Здолбунові, яка була вільною. Я за це їй дуже вдячна, - розповідає Яна Униченко. - Згодом познайомилася з Віктором Чумаком, головою ОСББ. Він подивився мої ескізи і запропонував розписати фасад будинку біля під’їзду. Мені купили фарби і я взялася за роботу. Хотіла, щоб все було в українському стилі, бо для мене це заряд позитиву».

Люди на її роботу реагували по-різному. Спочатку були й невдоволені. Але потім, коли Яна вже завершувала перший розпис, їй почали дякувати. Мешканцям подобалося. До художниці почали прибігати діти. Хотіли також малювати по стінах.

 «Працювати тоді було непросто. Взагалі це мені нагадувало мультфільм про лева, який приїхав на канікули в село до бабусі і хотів порибалити, але ніяк не міг дійти до озера, бо ті, хто його зустрічав по дорозі, постійно про щось просили. А лев виконував. Зрештою, я попросила дітей брати з собою папір, олівці і давала їм завдання. Вони малювали біля мене, а я закінчувала розпис. Взагалі я навчалася в інституті культури й мистецтв Луганського національного університету ім. Т. Шевченка. Вдома вела гуртки, тому з дітьми працювати вмію», - пояснює дівчина.

Потім вона взялася розмальовувати інші під’їзди. А нещодавно її попросили декорувати стіни всередині другого корпусу Національного університету водного господарства і природокористування. Яна зображає квіти – троянди, тюльпани, ромашки, мальви, лілії. Це тому, що вони несуть позитивні емоції. Загалом на університетських стінах є вже 18 її малюнків. Коли тільки бралася за цю роботу, було навіть страшно, зізнається художниця, адже це великий обсяг. Але нині вона задоволена.

«Приємно, що такий декор подобається іншим. Зараз вже завершую роботу. Малюю кульбабу. У мене ці квіти асоціюються з затишком, із чимось домашнім», - каже Яна Униченко.

Художниця-переселенка хоча й сумує за рідними, додому повертатися не хоче.

«У людей, які живуть на сході України, інше мислення. У моїх рідних краях зараз складно. І не тому, що чути постріли «Градів». Це, швидше, з моральної точки зору. Я люблю свою країну. Не владу, а культуру, ментальність. Так дивно, але тільки приїхавши на Рівненщину, я відчула себе українкою. Батьки не хотіли мене відпускати, хвилювалися. Але я й раніше багато мандрувала. Та й взагалі звикла жити без рамок, - переконує Яна. - Я мріяла побувати у Львові. І це бажання здійснилося. Хотіла піти в ліс назбирати грибів, і це також зробила. Мені дуже сподобалося, як у західній Україні святкують Різдво. У нас також готують кутю, колядують. Але це лишень уривки. А тут все цілісно і дуже душевно. Люди дуже ретельно готуються до свята. А ще я їздила на Гурби. На Рівненщині мене прийняли дуже тепло і турботливо. Тепер маю тут і знайомих, і друзів. На Луганщину повертатися не хочу. Там зараз така атмосфера, наче у консервній банці. Немає розвитку».