Джоді Фостер не може забути російську рулетку

Джоді Фостер, актриса, режисер, продюсер, народилася 19 листопада 1962 року в Лос-Анджелесі. Навчалась у французькому ліцеї в Лос-Анджелесі й у Єльському університеті, де вивчала літературу. У чотирирічному віці знялась у рекламному ролику, у семирічному — дебютувала на телебаченні. Дебют на великому екрані відбувся, коли їй виповнилося десять років («Наполеон і Саманта»). У 14 років зіграла юну повію у Мартіна Скорсезе в «Таксисті». Лауреатка найпрестижніших національних премій, зокрема двох «Оскарів» («Обвинувачувані», 1988, і «Мовчання ягнят», 1991). Після того, як Джоді Фостер спробувала себе як режисер-документаліст, вона 1991 року поставила перший ігровий фільм «Маленький Тейт». 1992-го підписала трирічний контакт з «Поліграм Філмд Еантертейнмент» на виробництво фільмів під маркою «Егг Пікчерз». 1994-го випустила фільм «Нейл», де зіграла головну роль, зняла картину «Додому на канікули» (1995). Остання акторська праця Джоді Фостер — у фільмі «Контакт», де вона зіграла вчену, котра займається проблемами міжпланетних комунікацій.

— Ваша героїня в «Контакті» шукає відповіді на глобальні питання людства в космосі, а не на землі...

— Вельми символічно, що вона шукає відповіді на ці питання в глибинах Всесвіту, а зрештою знаходить їх у своїй голові. Її подорож на край універсуму, фактично подорож всередину себе, це самопізнання — що певною мірою іронічно.

— Як ви ставитеся до релігії?

— Я з величезною повагою ставлюся до різних релігій. Я багато вивчала й люблю читати теологічні тексти і намагаюся визначити для себе місце релігії в сучасному світі. Проте я не можу назвати себе релігійною людиною. Я не дістала релігійного виховання.

— Коли ви готувалися до цієї ролі, чи вникали ви в проблеми науки про космос?

— Мені довелося перечитати багато популярних дитячих книжок, бо я цілковитий профан у цій царині, а хотілося бути підготовленою, зрозуміти, приміром, походження чорних дірок у космосі. Я ходила в обсерваторію, розмовляла з ученими-астрономами. Звісно, я не такий фанат космосу, як моя героїня. Якби мені сказали: сідай на космічний корабель, і ти дізнаєшся всю правду про походження світу, але ніколи не зможеш повернутися додому, і всі, кого ти любила, помруть без тебе, — навряд чи я погодилась би на таку місію. Я не належу до типу людей, котрі готові пожертвувати всім, аби тільки докопатися до істини. Це не для мене. Краще я ніколи не дізнаюсь, у чому сенс життя, ніж залишу тих, кого люблю.

— А ви вірите в існування інших цивілізацій?

— Було б дуже сумно думати, що ми одні в цьому нескінченному просторі. Проте ми є дуже молодою цивілізацією, можливості виходу у відкритий простір з'явилися зовсім недавно, і ми тільки-тільки почали шукати собі подібних у Всесвіті...

— Мрії вашої героїні такi грандіозні. А про що мрієте ви?

— Я покладаю великі надії на продовження своєї режисерської кар'єри, мрію знімати хороші фільми й розкрити себе в цій царині. Загалом, полюбляю поставити собі якусь мету і досягати її.

— Якби існувала машина часу, в яку епоху ви вирушили б?

— Думаю, що в майбутнє, минуле мене цікавить менше. Та не в дуже далеке майбутнє, не більше, ніж на сто років уперед. Мене хвилює доля нашої планети, непокоїть, які наслідки може мати наша безрозсудна діяльність.

— Що ви скажете з приводу того, щоб жінки розвивали науку?

— Славу Богу, юні дівчата нарешті зрозуміли, що наукова кар'єра не лише для чоловіків. Я погано освічена в природничих науках, я завжди була дівчинкою «літературною» з гуманітарними нахилами. Неподобство, що так мало жінок-астрономів займається проблемами космосу, але все-таки нині становище краще, ніж, скажімо, двадцять років тому.

— У фільмах біля керма будь-чого завжди стоять чоловіки, а жінкам дістаються якісь допоміжні ролі. Ви вважаєте, що нині щось змінюється?

— Так, і мені здається, що кіно багато в чому сприяє цьому. Воно робить наше життя відкритішим. У кіно почали з'являтися сильні жіночі характери. Адже раніше, якби йшлося про героїчну подорож, її неодмінно здійснював би чоловік. Жінки були тільки емоційною підтримкою для чоловіків, але тепер щось таки змінюється.

— Чи можете ви назвати картини, які справили на вас особливе враження?

— Картини — ні, радше епізоди. Деякі з них я не можу забути. Приміром, сцену з «Мисливця на оленів», у якій Крістофер Уокен і Роберт Де Ніро грають у російську рулетку — вони напружено дивляться в очі один одному, а в'єтконгівці чекають, коли хтось спустить курок. Хтось повинен померти, а хтось залишиться в живих, і його життя зламається. Цей момент, ця картина цілком змінила моє життя. Це найсильніший, найпотужніший, найгуманніший момент у кіно, який я тільки знаю.

— Як ви обираєте ролі?

— Мені здається, що нині кіно проходить вельми напружену фазу розвитку — дуже багато фільмів виходить англійською мовою. Відбувається справжня глобалізація кінопроцесу, кінобізнесу, яким керує Америка. Високобюджетні картини душать дрібні проекти. Розгортається шалена конкуренція. Сценарії пишуться тільки з розрахунком на зірок, головне завдання продюсерів — отримати суперзірку, навіть коли сценарій ще не готовий, а потім він жужмиться, підганяється... І по-справжньому хороших ролей, особливо для жінок, зараз одна, друга та й край. Чоловічих, утім, також. Продюсери визнають за краще не ризикувати, коли вкладаються великі гроші, і йдуть уторованими доріжками. Гіршає якість кіно — а відтак звужується вибір ролей і для акторів.

№248 24.12.98 «День»
При використанні наших публікацій посилання на газету обов'язкове. © «День»