Едуард ДИМШИЦЬ:

Iз людей мистецтва найбільше в нашому суспільстві знають акторів і естрадних співаків. Навіть найінтелігентніші люди, котрі, однак, не належать до вузького кола спеціалістів, на запитання про сучасних українських художників назвуть щонайбiльше п’ять-десять прізвищ. Ну а вже про мистецтвознавців і просто смішно питати. Дай Боже, щоб пригадали одного-двох.

Ім’я Едуарда Димшиця певний час досить часто миготіло на сторінках наших мас-медіа, а він сам — на телевізійних екранах. Потім — цілковите мовчання. І ось недавно йому знову почали телефонувати журналісти.

Усе пояснюється дуже просто: Едуард Димшиць — колишній директор «Національної художньої галереї «Градобанку», котрий пережив разом зі своїм дітищем кращі та гірші часи. Останньою ланкою цього ланцюга стало опубліковане в «Урядовому кур’єрі» певний час тому оголошення про розпродаж унікальної колекції з торгів. На інформацію несподівано оперативно відреагували депутати Верховної Ради, котрі ухвалили постанову, що забороняє розпродаж колекції, яка складається із 800 робіт, і що зобов’язує Комісію з питань культури і духовності потурбуватися про її подальшу долю. Черговий шок закінчився для Едуарда, котрий по крихтах збирав колекцію протягом п’яти років, черговим зітханням iз полегшенням, хоч офіційно він і не має до неї сьогодні жодного відношення.

— Ви з дитинства хотіли займатися мистецтвом?

— Напевно. Найбільшим хобі мого батька протягом життя був живопис: він дуже пристойно писав маслом, хоча завжди працював за іншою спеціальністю. Пам’ятаю, в дитинстві він усаджував мене за стіл, давав олівець, папір і я перемальовував Шадра «Булижник — зброя пролетаріату» і малюнки Гюстава Доре. Так я прилучився до мистецтва. Пiсля закінчення факультету мистецтвознавства Київського державного художнього інституту (зараз Академія мистецтв) я став працювати науковим співробітником Інституту мистецтвознавства АН, де, до речі, працюю й досі, паралельно зі своєю роботою як директор картинної галереї в 1-му Українському міжнародному банку, правда, економічні умови дня сьогоднішнього цю діяльність практично звели до нуля, тому нову колекцію аж ніяк не можна порівнювати з колекцією «Градобанку». Ну, а в інституті я пишу планову тему для «Історії українського мистецтва» в 10 томах. Із живопису — в томі «Мистецтво кінця XIX — початку XX століть» і практично весь розділ живопису — в томі, присвяченому сучасному українському мистецтву: це період приблизно в 40 років.

— І коли це буде опубліковано?

— Публікація сумнівна, тому що немає грошей в академії. А написання обов’язкове. Але надія вмирає останньою.

— Як сталася ваша зустріч iз Віктором Жердицьким?

— Випадково, як і все в цьому світі. Ми спочатку планували створити галерею, яка набула б розмаху такого масштабу, що стала б загальнонаціональною цінністю. Це мала б бути колекція музейного профілю (а не комерційного, який має на увазі перепродаж). Ми ставили перед собою два завдання. Перше: зупинити вивезення творів мистецтва, яке до середини 80-х набуло в Україні вельми активного характеру.

— А як ви могли зупинити це вивезення?

— Дуже просто. Купуючи ці твори. Другою метою було заповнити білі плями, що існували в музеях України. Диктат комуністичної ідеології призвів до того, що майже на все світове мистецтво ХХ століття у нас існувало «табу». Йдеться і про національний авангард 1910—20 років у тому числі. Дещо, правда, зберігалося в фондах музеїв, але у «напівзабороненому» стані.

— Вам удалося виконати намічене?

— Цілковито. У колекції є роботи Пікассо, Модільяні, Ренуара, Шагала, Леже, Міро, Тулуз Лотрека, Руо, Брака, Коро та інших — жодної роботи цих авторів немає ні в одному державному музеї України. Тому я навіть не можу описати почуття, що охопили мене, коли я прочитав оголошення про торги. Я міг чекати чого завгодно, але що буде ухвалено рішення розірвати колекцію на частини... Вона була структурована, збиралася за певними розділами, наприклад, такого, як у нас, розділу сучасного авангардного мистецтва України, починаючи з 60-х і закінчуючи серединою 90-х, що нараховував близько 400 полотен дуже високої якості, немає в інших наших музеях. І навіть у майстернях самих художників нічого подібного вже не залишилося, тому що вони розпродують сьогодні свої роботи за рубіж, багато хто пише вже зовсім інші речі, далеко не всі змогли утриматися на тому рівні. Адже сьогодні його величність грошовий мішок уже диктує інші правила гри. Життя в Україні стало дуже дорогим, художникам треба якось жити і годувати свої сім’ї. А за суто творчі речі платять набагато менше, ніж за кон’юнктурні, доступніші розумінню глядача роботи. Ряд художників підписали контракти із західними галереями, що регламентують їхню творчість. Ще більше тих художників, котрі ледве зводять кінці з кінцями, тому що в Україні немає ринку мистецтва: більшість людей бідні, є трохи справді багатих, але відсотків 90 з них не цікавляться мистецтвом. До того ж у зв’язку з нашою податковою політикою існує момент тіньового ринку. У всьому цьому є щось глибоко ненормальне й хворобливе. Художникам абсолютно не вигідно продавати легально свої роботи, і вони всілякими шляхами стараються цього не робити. Немічна Спілка художників уже не може їм допомогти. Системи менеджерів, котрі «розкручують» художника, як на Заході, вкладають у рекламу його робіт великі гроші, у нас немає. А щоб бути самому собі менеджером, треба оббивати ті пороги, де пахне грошима, постійно з кимось розпивати спиртні напої, тусуватися... І щоб залишатися при цьому художником, треба мати неймовірну енергію. Чим більше людина займається саморекламою, тим менше — творчістю. Варто було б задуматися про те, щоб у законодавчому порядку якось регламентувати хоч би той художній ринок, який у нас є, а для цього необхідно податки зробити вельми помірними, і щоб він із тіньового перетворився на «світловий».

— Але повернемося до картинної галереї «Градобанку». Ви хотіли, щоб галерея постійно експонувалася в Україні?

— Звісно. Ми хотіли, щоб вона була доступною для відвідування. Свого часу начальник Головного управління культури Києва Олександр Биструшкін запросив мене для розмови з тим, щоб «Градобанк» викупив напівзруйновану будівлю Ілюзіону на вулиці Сагайдачного, відбудував його й розмістив на першому поверсі театр «Сузір’я», а на другому — свою галерею. Жердицький був дуже задоволений цією пропозицією. Але коли все вже було вирішено, між Косаківським і Жердицьким пробігла кішка. Будівлю хтось купив, вона досі так і мокне під дощем, без даху, в ній не додалося за ці роки жодної цеглини. А 96-го в банку почалися фінансові труднощі. І Нацбанк надав «Градобанку» стабілізаційний кредит під заставу галереї. Я вже у серпні 96-го зрозумів, що галерея піде, але ще сподівався. А під Новий рік мені зробили «подарунок». Протягом десяти днів десятьма броньованими КамАЗами я перевозив галерею в сховище Національного банку на Троєщині...

— І що ви при цьому відчували?

— Це неможливо передати... Шок. Там же було одночасно дуже багато робіт, ці думки як би були загнані в тісний кут. Треба було показати кожну роботу експертній комісії, яка виносила їй оцінку, упакувати, відвезти, привезти, все дуже акуратно, виставити режим температури та вологості. Коли все закінчилося, я відчув колосальне спустошення... Цей депресивний стан тривав досить довго. А в березні 1997 року заарештували Віктора Жердицького. І працівники «Градобанку» стали об’єктом пильної уваги силових структур. Я пройшов ту ж м’ясорубку, що й інші. Хоч я не мав ніякого відношення до фінансів, не я укладав договір: я відповідав тільки за якість робіт. Із цього приводу у мене ніколи не було сумнівів і побоювань.

— А побоювання за свою долю було?

— Я казав би швидше не про побоювання, а про поставлення тебе в певну позу. Якщо називати речі своїми іменами, то, проходячи у справі як свідок, ти постійно перебуваєш на крок від переходу в іншу якість, а саме — звинуваченого, і позитивне повітря навколо тебе різко міняється на негативне. І реакція навколишніх якась дуже стадна: то ти всім був цікавий, а то всі про тебе різко забули за винятком одного-двох друзів, котрі завжди є. Але з плином часу все нормалізується. Жердицький уже не у в’язниці, а депутат Верховної Ради... Але в нас дуже легко формується громадська думка. Коли картини вже були в Нацбанку, хтось запустив у газети чутку, що, мовляв, ми переправили їх за кордон. Я сам читав статтю Миколи Закревського в «Киевских Ведомостях». І я дуже вдячний тим журналістам і виданням, що опублікували у відповідь інтерв’ю зі мною, в якому я заявив, де знаходиться галерея.

Це був перший досвід створення в державі колекції нового типу. І ніхто цього не помітив. А це модель майбутнього. У капіталістичному суспільстві, до якого ми йдемо, зазвичай усі великі музеї створюються не на державні гроші. Музей Соломона Гугенхейма в США, Музей Пауля Гетті в США, Музей Тіссен Борнейміса в Іспанії, Музей Людвіга в Німеччині. Мадам Помпіду, котра приїжджала в Одесу, коли збиралася «Сім’я Кандінського», розказувала мені, як Жорж Помпіду на свої гроші купував землю, де тепер побудовано Центр сучасного мистецтва його імені. Ми придбали безцінні твори мистецтва, які залишаться в Україні. Державні музеї бідні, а часто й просто пасивні. Є речі, скажімо, які можна зробити й не маючи грошей. Частіше міняти експозицію, адже маса робіт зберігається в фондах без руху. Йти назустріч тим західним колегам, котрі пропонують привозити сюди виставки безплатно, iз метою популяризації своєї культури, а такі є. Підтримувати зв’язок зі світом. Я знаю, що до нашого Міністерства культури надходять пропозиції про виставки

з-за кордону — вони прочитуються і в основному кладуться під сукно. У Мінкультури в закупівельній комісії сидять ті ж люди, що й раніше, закуповуються ними твори в основному одних і тих же авторів, котрі посідають у нашому суспільстві ключові посади в мистецтві. У організації виставок, у формуванні експозицій в основу основ, як і раніше, не ставиться стиль. Я впевнений, що шлях створення колекцій у нашому майбутньому суспільстві — це шлях приватних і корпоративних зібрань, а не державних. Інша справа, що на якомусь певному етапі вони можуть перетікати в державну власність, але важливо, щоб вони були доступні, відкриті для глядачів. Ми йдемо зараз новим шляхом, а для цього необхідно змінити свою свідомість. Це важко зробити, але альтернативи цьому немає.

Щодо колекції робіт «Градобанку», то її оцінено сьогодні в 5 мільйонів 152 тис. доларів. Ідеальним для неї було б окреме приміщення, і добре, якби державна чи комерційна структура взяла на себе фінансування обладнання цього приміщення. Це — в ідеалі. А моє єдине бажання, щоб вона дійшла до людей, ради чого її й збирали. Щоб її пригоди нарешті закінчилися, вона знайшла спокій і надійних господарів, котрі про неї потурбуються. Вона того заслуговує.