«Фотографія — найоб’єктивніший інструмент історії»

Однією з найбільш емоційних зустрічей за програмою Літньої школи журналістики «Дня» 2016 року виявилося спілкування з фотокореспондентом «Голосу України», переможцем фотоконкурсу газети «День»-2015 — Олександром КЛИМЕНКОМ. Це людина, для якої дорогий кожен знімок. У цьому студенти переконалися під час перегляду робіт кореспондента, що брали участь у фотовиставках «Дня». Олександр Клименко вразив точністю коментарів: він пам’ятає дату, місце зйомки, імена людей на світлинах, їхню подальшу долю — а йшлося і про знімки вересня 1991 року, і двотисячних років, і останніх двох років війни на сході... Драматичних історій війни пан Олександр зняв дуже багато... Під час розмови з фотографом студенти торкнулися також теми етики фотомистецтва, небезпек, яких зазнає кореспондент у зоні бойових бій. Про це — у відповідях Олександра Клименка на запитання літньошколярів.

«ДЛЯ РЕПОРТЕРА НАЙГОЛОВНІШЕ — ЛЮДСЬКЕ СПІЛКУВАННЯ»

Олена КУРЕНКОВА, абітурієнтка КНУ ім. Т. Шевченка:

— Про вас часто писали, що ви з камерою в руках творите літопис України. Як оцінюєте роль людини в історичному процесі? Хто вона? Спостерігач чи все-таки творець?

Олександр КЛИМЕНКО:

— Скоріше за все, спостерігач. Людина — свідок історії, яка залишить історію для нащадків. Є така фраза: «Незадокументована історія — це історія, якої не існує». Звісно, на мою думку, фотографія — найоб’єктивніший інструмент історії. Коли ти читаєш, які були страждання, — це одне. Проте коли бачиш фотографію, то зовсім по-іншому це сприймаєш, пропускаєш крізь себе. Отож, фотограф — це людина історії, яка має особливий обов’язок — фіксувати її.

Дмитро БАЙДА, Національний університет «Острозька академія»:

— В одному з інтерв’ю «Дню» ви сказали, що «репортажна фотографія — це рок, а постановочна — це попса». Репортаж — це постійний рух. Що стає для вас сигналом, як ви розумієте, що саме зараз потрібно натиснути спуск, охопивши саме цей шматок зорового простору?

О. К.:  — Коли ти знімаєш репортаж, приходиш у певне місце, де буде дійство. Все це відбувається швидко, тому доводиться весь час знімати. Є інші фотографи, які думають, що треба походити, подумати, «а потім я щось зніму». Так не можна. Ти не знаєш, чи буде наступна мить. Загалом, репортаж — це рок, бо це постійний рух, постійне життя, це енергія. Звісно, люди знімають також, скажімо, покази мод. І це теж наша робота. Я вже давно не знімаю у Верховній Раді, мені там не дуже цікаво. Бо там якісь несправжні персонажі. Тому я люблю «польовий» репортаж.

До речі, для репортера найголовніше — людське спілкування. Особливо в якійсь небезпечній ситуації, так у мене було в Кот-д’Івуарі під час громадянської війни. Мене залишили самого на вулиці. І все, я ворог, тому що я українець. Вони знають, що є українські гелікоптери, з яких стріляють. Що мені робити? Я починаю розмовляти (не знаючи французької мови, яка там головна), даю людям цигарки. Поруч сиділа жінка, яка продавала банани та ананаси. Я в неї щось купував. Вона побачила, що ситуація небезпечна, і теж прийшла мені на допомогу — вона сказала: «Не чіпайте! Він у мене купував. Це хороший чоловік». Згодом під’їхала наша машина, і мене забрали, але цей час завдяки спілкуванню я виграв.

Оксана ВОЙТКО, Львівський національний університет ім. I. Франка:

— Чи стикалися ви на власному досвіді з цензурою щодо ваших знімків? І які з ваших фото викликають найбільше вражень особисто для вас?

О. К.:  — Раніше я багато працював з військовими. Працював з миротворцями, їздив багато до країн колишньої Югославії, Африки. Військові мене знають і якоюсь мірою мені довіряють. Намагаюся не втратити цієї довіри. А, по-друге, я, наприклад, приїжджаю сьогодні на позицію. Так, це секретно, але завтра військові підуть у наступ чи відступлять, і всі ці позиції тоді вже не матимуть жодного значення. Тому в будь-якому разі треба фотографувати. Можливо, ці фотографії надрукують не сьогодні, а через тиждень або місяць... Проте це історія. Це має бути знято.

КОНКУРСНА РОБОТА  МАЙСТРА «СОНЯШНИКИ», 2015 р.

А щодо фотографій... Я не можу сказати, що мені запам’яталося найбільше. Мені все дороге. Фотографу дуже складно вибирати свої фотографії, тому що з кожною пов’язана своя історія. Можливо, вона не зовсім приємна, але мені вона дуже дорога, і я маю бажання її розповісти.

«ЯКЩО БОЇШСЯ, ТО НЕ ЇДЬ. ЯКЩО ЇДЕШ, ТО БУДЬ ГОТОВИЙ»

Марія ЧАДЮК, Національний університет «Києво-Могилянська академія»:

— У вас є кілька проектів, який для вас був найскладніший?

О. К.:  — Я думаю, зараз найскладніший, хоча люблю знімати про війну. Хочу видати книжку про нашу війну. Я багато назнімав і знімаю, десь 100 — 300 тисяч кадрів. А вибрати для книжки потрібно максимум 250. Обирати дуже складно, зазвичай прошу допомоги у редакторів і друзів. Книжка буде, ймовірно, восени. Зараз питання — за фінансуванням.

Марина БАРБА, Одеський національний університет ім. I. Мечникова:

— Ви на власні очі бачили різні конфлікти світу у складі миротворчих місій. Наскільки відрізняються відчуття, коли ви натискаєте кнопку тут, в Україні, на сході, від тих, що були за межами?

О. К.:  — Я про це багато говорив, але воно мені досі болить. Чужа війна — це коли ти приїжджаєш і співпереживаєш людям в Африці чи Югославії. Тобі їх шкода, інколи плачеш. Ти був там тиждень, два тижні. А потім сів на літак, повернувся у мирну країну. Зараз так європейці ставляться до нашої війни.

Зрозуміло, ми переживаємо більше. Однак українці, які не бачили війни, теж не знають про неї, вони теж не співпереживають. Відчуває той, хто когось втратив — рідного, близького, друзів. Наприклад у травні 2015 року загинули п’ять вертолітників, з якими я літав. Один із них, Сергій Руденко — просто ас! З іншими я бачився в Конго, в Ліберії. На одному аеродромі я був першим журналістом, який взагалі потрапив до них...

Христина ПЕТРЕНКО, Одеський національний університет ім. I. Мечникова:

— Ви дуже часто стикаєтеся з небезпекою у своїй роботі. Вам буває страшно? Коли ви збираєтеся їхати в зону війни, чи виникають у вас сумніви?

О. К.: — Буває страшно, але сумнівів немає. Тільки коли під мінами лежиш, то запитуєш себе: навіщо ти сюди приїхав? Страшно буває, всі ми люди. Мені розповідали про одного командира. Коли почалося це все, він вишикував своїх підлеглих і сказав: «Це війна. Ви можете бути вбиті, й ви маєте бути до цього готові. Ви такі самі люди, як і всі інші. Кожен може кудись потрапити». Я про це теж думав, і мені здається, що коли ти боїшся, то не їдь. Якщо їдеш, то будь готовий.

О. В.: — У ЗМІ часто можна побачити жахливі кадри понівечених тіл у різноманітних вбивствах, війнах тощо. Наприклад, фото сирійського хлопчика, яке обговорювала світова спільнота. На вашу думку, яких етичних норм повинен дотримуватися фотокореспондент, чи потрібно показувати все без прикрас?

О. К.:  — Фотографія вражає, коли вона відверта. Це війна. Якщо ви знімаєте війну — то там буде смерть, трупи, танки, гармати. Тому я більше схиляюся до того, що треба все показувати. Далі починається кожен конкретний випадок. Я думаю, що певна межа існує. Можливо, не треба смакувати десь щось. Крім того, де ця грань? Ми ж знімаємо похорони. Це страшні фотографії — коли мама чи діти плачуть на похороні... Що страшніше: лежить вбита людина в крові чи як плаче мама загиблого? Це все у свідомості — кому що страшніше. Мені, наприклад, тяжко дивитися на ці світлини з похоронів. Похорон — це ніби кульмінація, це верхня точка війни. Хоча, можна сказати, всі це бачать.

Д. Б.:  — Олександре, минулого року ви одержали «Золотий День», а нещодавно сказали, що готуєте матеріал уже для наступної фотовиставки «Дня». Чим будете ділитися?

О. К.:  — Війна найбільше впливає на наше життя. Ніщо інше не може бути важливішим. Коли закінчиться війна, тоді шукатиму щось важливіше. Звісно, що людям вона набридає. Днями я думав про теракти в Європі: коли вони відбуваються часто і постійно, то починають набридати. Так само, як ми звикли до нашої війни, на жаль. Але це треба показувати.

Марина СНIЖИНСЬКА, Національний університет «Києво-Могилянська академія»:

— Цього року газеті «День» виповнюється 20 років. Як ви гадаєте, який внесок робить газета в розвиток української культури, у висвітлення подій на сході?

О. К.:  — Зараз газетна журналістика не в кращому стані в Україні: наклади невеликі, тим часом як інші газети можна взяти безкоштовно при виході з метро, проте їхній рівень зовсім невисокий. Я вважаю, що «День» — це газета для розумних людей. Особливо відзначу фотоальбоми «Дня», фотоконкурс, який, на жаль, єдиний в Україні. Одним словом, «День» тримає високий рівень культури.

P.S. Зверніть увагу — на рекламі міжнародного фотоконкурсу «Дня» розміщено знімок «Союзник» — переможець минулорічного конкурсу  авторства саме Олександра Клименка.

Нагадаємо, цього року Літня школа журналістики відбувалася за підтримки Центру інформації та документації НАТО.