Геніальні юродиві
У травні виповнюється 160 років від дня народження, напевно, найбільш дивного з видатних художників — француза Анрі Руссо на прізвисько Митник. Його стиль називають примітивізмом. Коли я побачив його роботи в Луврі, мені здалося, що всі ці феєричні декоративні джунглі цілком підійшли б для оформлення дитячих садків. Наївність і чистота. Дорослих, до речі, він зображав з дитячими обличчями, а малюків — з дорослими.
Характер і творчість Руссо нагадує стиль деяких інших геніїв-диваків: поета Хлєбникова, письменника Хармса та художника Ван Гога. Усі вони є представниками певної породи людей. Умовно назвемо їх юродивими або блаженними від мистецтва.
Прізвисько Митник Руссо отримав тому, що власне, працював на митниці. Лише після відставки в 41 рік він цілковито присвятив себе живопису.
Двічі він примудрився потрапити за грати. І обидва рази його й рятувала, й підводила властива йому наївність. У 19 років із каси бухгалтерії адвокатської контори, де він числився, за «порадою» мудрих друзів Анрі краде мізерну суму. Враховуючи мізерність «навару», частину терміну отримує «у вигляді служби в армії».
І вже в похилому віці, в 57 років, його звинуватили в шахрайстві, хоча, скоріше, він став його жертвою. Промова обвинуваченого на судовому засіданні звелася до того, що ув’язнювати його не можна, оскільки це може завадити йому малювати. (Поведінка в дусі Юрія Дєточкіна зі «Стережись автомобіля»). Суддя, вражений несподіваною аргументацією, розсміявся. Покарання було умовним. Очевидно було, що Руссо «несповна розуму».
З нього кепкували колеги й критики. У більшості картин він порушує пропорції. Критики кажуть, що так може намалювати й дитина. А він і є дитина.
У житті з ним траплялося бузліч прикрих випадків. Наприклад, такий. Він, чекаючи визнання таланту, вирізає кожну статейку про себе й підклеює її в зошит. Відгуки здебільшого негативні. Одного разу з газет він дізнається, що мерія Парижа нагородила його медаллю. Він тут-таки наказує згадати цю нагороду у своїй візитівці, але пізніше дізнається, що йшлося зовсім про іншу людину з таким самим ім’ям і прізвищем.
Щоб добитися «достовірності», він свої моделі обмірював лінійкою (як Бендер — Кісу Вороб’янинова, щоб намалювати сіяча), а потім переносив на полотно. Руссо був упевнений у «точності» методу. Виходило, щоправда, не дуже схоже на оригінал. Незважаючи на публічне осміяння і поневіряння, Анрі непохитно вірив у якусь свою місію.
На його картинах крізь образотворчу будову дедалі більше проступали древні знаки. За його декоративними джунглями приховувалася первісна краса. Саме вона гіпнотично зачаровувала глядача. Враження, що ти бачиш первісну природу. Безпосередньо після Творіння. Щодо колірної гами та прискіпливості до деталей — він майстерно винахідливий.
Найкращим його твором вважається картина «Сон». Свою кохану першу дружину Клеманс він помістив серед джунглів... на софі. Критики одразу почали глузувати. І мало хто з них помітив, що тоді небагато митців наважувалися поєднати на полотні дійсність і вигадку. Софа стояла на межі сну й дійсності. «Реальне» ліжко обступив казковий ліс.
1908-го Пікассо випадково купив «Портрет жінки» Руссо. І вирішив організувати вечірку на честь метра примітивізму. Але й у нього, зухвалого експериментатора-початківця, було змішане ставлення до Руссо: шанобливо- знущальне. Саме як до блаженного. Молодь на чолі з Пікассо влаштовує вшановування Руссо. Але дуже своєрідне, оскільки гроші на святкування вони взяли... у самого винуватця торжества. Пікассо було ніяково за цей фарс. Потім він навіть вибачився.
Сергій Єсенін вчинив з Велімиром Хлєбниковим, як Пікассо — з Руссо. Хлєбников був футуристом (від futurum — майбутнє), творцем «новоязу» і соратником Маяковського. Поет-бродяга скромно називав себе Головою Земної Кулі. Анатолій Марієнгоф так описує в «Романі без брехні» коронацію Велімира в Харкові 1920 року: «Єсенін виголошує: «Велімире Вікторовичу, ви — Голова Земної Кулі. Ми хочемо в Міському харківському театрі всенародним і урочистим церемоніалом укріпити ваше обрання». Через тиждень перед тисячеоким залом здійснюється ритуал. На закінчення як символ Земної Кулі надіваємо йому на палець кільце, взяте на хвилиночку в учасника вечора — Бориса Глубовського. Опускається завіса. Глубовський підходить до Хлєбникова: «Велімире, знімай кільце». Хлєбников дивиться на нього перелякано й ховає руку за спину. Глубовський сердиться: «Годі клеїти дурня, віддавай кільце!» Єсенін ледь не луснув від сміху. У Хлєбникова біліють губи: «Це... це... символ Земної Кулі... А я — ось... мене... Єсенін і Марієнгоф у Голови...» У Глубовського уривається терпець, він грубо стягує кільце з пальця. Голова Земної Кулі, утикнувшись у запорошену театральну завісу, плаче світлими й великими, як у коня, сльозами».
Незважаючи на «дитячу» реакцію, що свідчить про абсолютну беззахисність, Хлєбников був видатною постаттю в поезії. Хоча й неоднозначною.
Ван Гог — з тієї ж категорії геніальних диваків.
Хоч би чим він не займався, він доводив це до абсурду через свою вдачу. У молодості він намагався бути місіонером серед шахтарів, але церковне начальство заборонило йому проповідувати «через надмірне завзяття».
Приблизно так само пристрасно він захопився живописом. Але довелося жити на гроші брата. Незважаючи на напівзалежне, жебрацьке існування, він був абсолютно безкомпромісний у всьому, що стосується ремесла. На полотні він робить усе, що йому забагнеться, підкоряючись виключно руху власних емоцій. Його твори повністю відображають і його захоплення абсентом. І запаленими, яскравими барвами передають часткове безумство. І потребу в сонячному спокої любові.
Знаменитий випадок, що прославив Вінсента — відрізання свого вуха. Вражає така деталь. Коли після сварки з Гогеном Ван Гог відрізав бритвою нижню частину лівого вуха, він загорнув її в ганчірку і... як подарунок підніс знайомій повії. Вона знепритомніла. За цей «подвиг» його посадили в психіатричну лікарню. Там він робить свій знаменитий «Автопортрет з відрізаним вухом і люлькою». На цьому портреті він дивовижно нагадує Даніїла Хармса. В його очах відчай від безмежної непристосованості. Тієї, через яку страждав і російський письменник-абсурдист.
Поговоримо про Хармса. Через те, що радянський уряд абсурдистське мистецтво не вітав, Хармс був змушений «піти» в дитячі вірші («шел огромный человек маленького роста», «тоненький, как бочка»). Він — штатний працівник популярних дитячих журналів «Чиж» і «Еж».
Ось уривок про Хармса зі щоденника видатного дитячого поета Корнія Чуковського: «Зустрів Хармса. Він розповів, що тяжко захворів у Тамбові. Поміряв температуру — 41о С. Лихоманило всю ніч. І лише вранці з’ясувалося, що несправний термометр. Типова історія для Хармса», — робить висновок Чуковський.
Хармс крім дитячих віршів і абсурдної прози створює оригінальні псевдоісторичні анекдоти. Вони з’явилися спочатку про Пушкіна як реакція на офіціозний пафос з приводу століття смерті поета 1937-го. Потім героями його анекдотів стають Лев і Олексій Толсті, Гоголь, Достоєвський, Лермонтов, Тургенєв та інші класики і сучасники.
В атмосфері тотального сталінського терору народжується, наприклад, такий «історичний» нарис: «Одного разу Гоголь написав роман. Сатиричний. Про одного хорошого чоловіка, який потрапив у табір на Колиму. Начальника табору звати Микола Павлович (натяк на царя). І ось він за допомогою злочинців цькує цього доброго чоловіка й доводить до смерті. Гоголь назвав роман «Герой нашого часу». Підписався: «Пушкін». І відніс Тургенєву, щоби надрукувати в журналі. Тургенєв був чоловік боязкий. Він прочитав роман і вкрився холодним потом. Вирішив швиденько все відредагувати. І відредагував. Місце дії він переніс на Кавказ. В’язня замінив на офіцера. Замість злочинців у нього були гарні дівчата, і не вони кривдять героя, а він їх. Миколу Павловича він перейменував на Максима Максимовича. Закреслив «Пушкін», а написав «Лермонтов». Якнайшвидше відправив рукопис до редакції, витер холодний піт і ліг спати. Раптом посеред солодкого сну його осяяла страшна думка. Назва! Адже назву він не змінив! Тут-таки, майже не вдягаючись, він поїхав у Баден-Баден».
У чому ж сенс існування цих геніальних юродивих?
Руссо як дилетант вивів з підсвідомості світ фантазій, який сковували академічні пута. Дивлячись на його намальовані джунглі, Поль Гоген здійснив паломництво у справжні — на Таїті. Там він напише свою головну картину, що повертає людство в самісінький початок, у самій її назві прозвучали давні запитання: «Звідки ми прийшли? Хто ми? Куди йдемо?» Руссо розв’язав руки і сюрреалістам.
Ван Гог — один з перших «визволителів кольору», цей юродивий від живопису намалював свої чудові «Соняшники» як осереддя сонячної сили. Свою «розріджену свідомість» він скрупульозно переносить на полотно. Картини то «розпадаються» на окремі мазки, то «складаються». Абсолютна експресія, тобто суб’єктивне зображення. І його емоції чудово передаються глядачеві.
Хлєбников намагався поєднати математику з історією й вивести формулу часу. Розщеплював мову, займаючись словотворенням. Його відкриття розвинув Маяковський. Саме дякуючи Хлєбникову з’явилося слово «льотчик», що замінило «пілот» і «авіатор». Усі його твори на межі безумства. Але небагато митців здатні відчути людство як струну, що бринить між історичними потрясіннями. Він писав про зв’язок музики, математики та історії! І це в час «революційної перебудови суспільства»! У його поезії трапляються рядки 96 – ї проби. Наприклад: «Сегодня снова я пойду туда на торг, туда, где рынок. И войско песен поведу с прибоем рынка — в поединок!»
Хармс тоталітарному тиску протипоставив клоунаду, врівноваживши страх сміхом.
Усі вони — втілення ірраціональності та непрактичності.
Ван Гог за життя НЕ ПРОДАВ ЖОДНОЇ КАРТИНИ. Зате 1987 року в Нью-Йорку його «Іриси» будуть продані за 53 млн. доларів. Посварившись одного разу з братом через фінансові негаразди (той уже мав сім’ю), візьме мольберт, пістолет і вирушить «на природу». Помалює, а потім вистрілить собі в груди. Помре через два дні.
Хармса 1941-го заарештували, він помер у в’язниці.
Хлєбников, людина з університетською освітою, в мішку з прорізами для рук поневірявся країною, де вирувала Громадянська. Вірші він тягав на спині в наволочці, яку регулярно губив. Одного разу Хлєбников побачив у магазині свою розкішно видану книгу. І жадібно дивився на неї — в нього не було грошей її купити. Захворів і помер у глухому селі.
Практично всі вони пішли з життя у віці 36 — 37 років. Крім Руссо, бо він не загострював конфлікти, а, скоріше, не звертав на них уваги.
Радянська енциклопедія 1980-х характеризує юродивих як «психічно неповноцінних людей, яких багато віруючих приймали за «ясновидців» і «віщунів».
Може, тоді пригадаємо роль одного «справжнього» юродивого — Ніколи? Коли, розправившись (приблизно 15 тис. жертв) з Новгородом, Іван Грозний йшов на Псков, поблизу міста його зустрів юродивий Нікола. Жителі міста приготували ритуальну хліб-сіль та чекали страти. А Нікола замість хліба-солі підніс цареві шматок сирого м’яса. На що Грозний сказав: «Я християнин і не їм м’яса в піст!» — «Ти чиниш гірше, — відповів Нікола. — Ти їси людське м’ясо». Нікола передрік біду, якщо цар зруйнує Псков. І таким чином врятував місто.
Мабуть, головна місія геніальних юродивих і полягає в тому, що кожен з них, залишаючись дитиною, використовує свою наївність як зброю проти лицемірства. Їхня «психічна неповноцінність» дозволяє їм не помічати гори брехні. І в черговий раз рятувати народ дуже подекуди незручними «вічними істинами». Їх штовхає дитяча звичка називати речі своїми іменами.
В Україні, на мій погляд, юродивих зараз бракує. Але вони обов’язково з’являться там, де рівень лицемірства досягне критичної позначки.
