Гостинний і патріотичний Донецьк

Здається, сильнішого націєтворчого чинника, ніж футбол, у нашій країні нині справді шукати годі. Пару днів тому я вже писав в своєму блозі про шалену підтримку збірної України в донецькій фан-зоні, хоча там була, сказати б, специфічна аудиторія — люди, власне, для того й прийшли, аби палко підтримати Україну. З цієї точки зору випадкова нагода поспілкуватися на тему Євро із пересічними шахтарями (що не тільки не зіпсувала, але й поглибила складене 11 червня враження) красномовно підтвердила, що донецький патріотизм — це таки правило, а не виняток.

На шахту ім. Засядька потрапив із трьома хлопцями (Гулівер, Бен та Сильван) з французького телеканалу «France24», котрі знімають сюжет про Донецьк та перебування у місті французької збірної. Супроводжати їхню знімальну групу мене попрохав Гулівер, із яким я познайомився під час його попереднього візиту до Донецька у травні. Французів цікавила думка пересічних гірників щодо Євро-2012. Цікавило й те (вочевидь, під впливом поширених стереотипів про схід України), за кого вони вболівають — за Україну чи Росію. Правду кажучи, теж не мав гадки, яку ідентичність — українську чи радянську — виявлять гірники. Внутрішнє почуття говорило, що спіткаємо певну суміш, але те, що насправді побачили й почули, перевершило всі сподівання.

Коли ми під’їхали до копальні, зміна уже скінчилася, тому з десяток шахтарів скупчилися біля генделика неподалік. Гулівер вирішив, що це чудова нагода поспілкуватися з ними у позаробочий час. Гірники теж виявили цікавість й охоче погодилися на інтерв’ю.

Перше запитання (для розігріву) було про роботу, але шахтарям явно не терпілось поспілкуватися про чемпіонат. Отже, коли Гулівер запитав у них, за кого вони вболівають — за Україну чи Росію, шахтарі (навіть трохи подивувавшись) одностайно відповіли: «За Украину!», а найбільш говіркий із їхнього гурту додав, аби розвіяти будь-які сумніви: «Когда играет сборная Украины, Россия просто отдыхает!».

Сказати відверто, мені було дуже приємно це чути, але зі справжньою глибиною національного почуття (і свідомості!) гірників нам ще належало познайомитись. Так, на запитання, чи задоволені шахтарі тим, що в Україні відбувається Євро, хлопці відповіли ствердно — й обґрунтували це цілком в національному дусі: «Рады, потому что это возможность для нашей страны, чтобы о ней узнали во всем мире. Многие до сих пор считают, что Украина и Россия — это одно и то же, а теперь смогут увидеть, что мы — отдельное государство».

А по завершенні інтерв’ю вступила до гри відома українська гостинність: знімальну групу запросили зайти до генделика, де вже стояв нашвидкуруч накритий стіл, і не відпустили, допоки гості не випили по дві-три чарчини (за французьких журналістів та українських вугільників). Позаяк шахтарі не розуміли англійської, а французи (за винятком Гулівера) — російської, я отримав можливість попрактикуватись у синхронному перекладі. Втім, найцікавіше таки коїлося в серцях присутніх — запальні українці й темпераментні французи дуже швидко знайшли спільну мову й порозумілися без жодних слів. А тим часом дива національної ідентичності творилися й далі. Раз-по-раз із вуст гірників злітали українські слова й цілі фрази (на кшталт «Шановні, прошу до столу!»), а коли гості виконали «Марсельєзу», шахтарі встали, поклали руки на груди й хором видали на-гора гімн України. І зовсім неважливо, що не всі з них повністю знали текст (тому їхній спів був не таким переконливим, як спів французів), але сердечність і щирість компенсували усі недоліки.

Коли прощалися (телевізійники поспішали, адже мали монтувати сюжет), Сильван зізнався, що ці шахтарі змусили його полюбити українців. Дорогою до готелю вони довго обговорювали цей випадок і стверджували, що саме через таке душевне спілкування люблять свою роботу.