ГРА НА РОЗДЯГАННЯ

— Ти склав іспит, синку? — спитала мама студента.

— Нi, просто викладачеві так сподобалася моя відповідь, що він попросив мене прийти ще раз.

Народна мудрість

Доцента математики Петра Петровича Лохненка (на прізвисько Петрик) боялися всі, включаючи золотих медалісток. Коли він проводив по журналу кістлявим пальцем, вибираючи жертву для відповіді, в аудиторії було чути мух, які блукали по склу в сусідньому приміщенні.

Того, хто запізнювався, він викликав автоматично. Я запізнювався завжди. Після четвертої двійки Петро Петрович дозволив мені єдиному після спізнення спокійно йти на своє місце...

Якось він, дійшовши до чергового прізвища пальцем, зупинився й несподівано спитав мене:

— Коньков, а чому б вам самому не підняти руку й не визватися до дошки?

— Ні вже, — відповів я, — краще я кинуся під автомобіль.

Петро Петрович засміявся. Надалі на парах він незмінно питав усіх підряд:

— Підете до дошки чи вас краще зразу під автомобіль?

Коли я захворів, розповідали, що, не побачивши мене на останній парті, Петрик поцікавився: «А де ж цей хоробрий блазень?» Загалом у нас склалися своєрідні стосунки. У них приязнь химерно поєднувалася з ненавистю. Що дійсно частенько буває між блазнями й царями. А замашками Лохненко цілком скидався коли вже не на якогось царька, то на князька точно.

Було йому років п'ятдесят, але виглядав він молодше. Носив виключно чорне. Влітку це був костюм. Взимку до нього додавалися чорні куртка й капелюх. Його струнка фігура була загартована гірським туризмом і балетом. Коли він легко збігав вниз сходинками до кафедри, а його сорочка роздувалася на спині бульбашкою — завжди хотілося підставити йому підніжку. Ото б швидко докотився... Але без пригод він стрімко добирався до дошки, де, відставивши ліву ногу, застигав у четвертiй балетній стійці. Всі ці рухи щолекції він повторював, як по заданій програмі.

Ні до вагітних, ні до заплаканих, ні до тих, які довго хворіли чи котрі йдуть у армію, — він поблажливості не виявляв. Точно як ті гори, перевалами яких він звик повзати під час відпустки.

Напередодні перескладання Петрику я йшов із приятелями інститутською асфальтовою доріжкою. А в той період у мене виробилася ідіотська звичка безперервно спльовувати. Я плював до липкої сухості у роті. Організм пнувся, виробляючи слину, але за мною не встигав. Навіть губи шерехатими стали. А тут я замріявся хвилин на п'ятнадцять, і в роті накопичилася пристойна кількість рідини. Відчувши її, я висолопив вдячним трампліном язик — скорочення легень і вуглекислий газ із жахливим чмоком виштовхнули водянисту масу. Далі естафету перейняв вітер і, якось дивно розмазавши її у просторі, надав їй форми купола. І ось цей самий купол повністю накрив чоловіка, який мирно йшов поперед нас.

Сміх у приятелів обірвався. Я приготувався до того, що залежно від темпераменту громадянина доведеться або битися, або вибачатися.

Ми завмерли. А мужичок ішов, наче нічого не трапилося. Волочив своє тільце в чорненькому, анітрохи не реагуючи на зволоження.

Нам знову зробилося весело. Ми засміялися. Та раптом несподівано у мене в мозку ідентифікувався образ, і я вигукнув:

— Мужики, та це ж Лохненко!

Ніколи я не бачив, щоб обличчя бліднули з такою швидкістю. Після двадцятисекундного стояння ми надумали вирушити іншим шляхом. Однак Петрик не озирнувся. Напевно, роблячи подумки якісь обчислення, він подумав, як П'ятачок, дощ починається. Через десять хвилин мої щоки наповнилися кров'ю, і не без хвастощів я вимовив:

— Плюнути на самого Лохненка й залишитися живим — не кожному дано! Зазвичай плювати на інших виходило тільки в нього.

Наступного дня у фіналі консультації Петрик подивився в аудиторію своїм нерухомим, анакондівським поглядом і спитав:

— Хто піде до деканату дізнатися, в якій аудиторії у мене наступна консультація? Я запізнююся.

— Я! — жваво схопився посланець Узбекистану, котрий перескладає математику вже півроку.

— Добре, — відгукнувся Лохненко.

Потім піймав зіницями мене й несподівано повернув тему:

— Ні, піде Коньков! Нехай вчиться бути зібраним!

«От козлина», — мляво подумав я і став виконувати наказ.

Я приперся в деканат і почав витріщатися на стенди. Якийсь кретин досить хитро розкреслив сітку з розкладами. Вона була на двох ватманах: один під іншим. Клітинки збiгалися. Петрик поспішав, і часу розбиратися мало. Ага, здається 7-й корпус, аудиторія 20. Це майже там, де він тепер.

Біжу назад і зіштовхуюся з поспішаючим Лохненком:

— Петре Петровичу, вам треба назад...

Він повертає голоблі й спритно зникає.

Не знаю, що примусило мене повернутися до деканату і подивитися ще раз? Провидіння? Дивлюся цей підступний розклад: матінко! збіг клітинок випадковий. У нього, здається, консультація у 19-му корпусі, а не в 7-му.

Прикро вражений, плентаюся назад і зіштовхуюся на тій самiй доріжці з Петриком у милі.

— Де?!! — звіроящірно гарчить він.

— У 19-му, — сумирно говорю я.

Запізнюючись, Петрик ракетою «земля–повітря» понісся до корпусу навпроти, мало не розтрощивши його. Однак через дві хвилини він вилетів і звідти, кинувшись прямо в деканат. За його ламаною траєкторією я спостерігав із-за рогу.

Пізніше в похмурій самотності я з'ясував, що насправді схема розкладу була ще більш мудрованою, ніж я передбачав. Вона була складена буквою «Г». Хід конем. Правильна відповідь — 21-й корпус. Куди, не помилившись, помчав владика цифр. Адже через три дні в мене було остаточне перескладання...

Два дні я від страху безперервно їв печиво (в холодильнику вже нічого не залишилося) і дивився телевізор. Причому, якщо раніше деякі передачі на зразок «Сельского часа» я зневажав, то тепер дивився їх із маніакальною цікавістю. Дуже важливо для мене було дізнатися, що агроном Селіфан Мефодієвич вставав зранку раненько й мацав землю, визначаючи, чи суха вона, щоб на основі цього прикидати, коли засівати яровину...

Печиво закінчилося о 9 годині вечора третього дня, а телевізор погаснув о пів на другу ночі. Ще якийсь час я уважно дивився в його роздратовано сверблячий сірий екран. «Ну все, — думаю, — тепер-то Петрик і плюне на мене, й бігати примусить. Його черга».

О пів на третю, щоб хоч якось перебороти жах, я взявся писати шпори. Звичайний аркуш із зошита я почав заповнювати ювелірним почерком. До сьомої ранку мені полегшало. Із задоволенням почувши звук від шаркання мітли двірника (ура! не одному мені погано!), я відвалився від столу і, згорнувшись тривожним бубликом, продрімав до дев'ятої.

Вранці, прожувавши яєчню, я прикинув: «Куди ж мені заховати шпаргальний скарб? Колготок, як у дівчат, у мене немає... О! У піджачок! Сіренький, шерстяний, із великою внутрішньою кишенею». Поклавши туди священний листок, я почалапав на страту.

Літо досягло піку. Температура — 34 градуси. У метро на мій піджак здивовано глипала публіка в майках і футболках. Особливо сільські тітки. У відповідь я осатаніло пітнів.

У коридорі гудів розтривожений натовп.

— Ну як він? Завалює? — налетів я. — Ти склала? — підступився до однієї панночки.

Вона кивнула блідою фізіономією.

— Дай конспект...

— Бери.

— Хочеш, і мій візьми, — відгукнулася жаліслива Віка Крушеницька з паралельної групи, всовуючи мені 96-сторінкову смугасту скарбницю знань. Ще я нахапав шпор, перетягнутих гумками, і експропріював у одного відмінника маленький синенький блокнотик.

Тепер треба було зметикувати, як усе це на мені розподілити. Отже, шпори заштовхую в передні кишені брюк, блокнотик — у задній. Один конспект просовую за штани спереду, інший — ззаду. Ходити важко, але можна. Ляскаю себе по заповітному папірцю у внутрішній кишені, смикаю ручку на себе і ступаю у прірву...

Я задерев'яніло наблизився до трону. Лохненко досить довго на мене дивився, а потім спитав:

— Вам не жарко? Зніміть піджак.

— Ні, — кажу, — дякую. Мене морозить.

— А ви все ж таки зніміть, — наполягав Петрик, — і покладіть на першу парту.

«Ось, — думаю, — даремно парився. І як же я зніму, коли в мене і з одного боку конспект із штанів стирчить, і з іншого?»

Приречено йду до першої парти. У голові визрів план стриптизу.

Я розстібаю піджак, стоячи спиною до Лохненка, виймаю передній конспект і непомітно кладу його в парту. Вихвачую із внутрішньої кишені священний аркуш і заштовхую його за пазуху. Потім повертаюся до Петрика обличчям і, повільно знімаючи піджачину лівою рукою, правою витягую другий конспект, який провалився в штани.

Народ, що до цього перелякано працював над завданнями, спостерігаючи за моїми маніпуляціями, почав по-зрадницькому веселитися.

Повертаюся до столу й помічаю, що кишені, доверху набиті шпорами, підозріло роздуті. Помітив це і Петрик.

— Краще самі витягніть і викиньте все на стіл, — сказав він.

Причому сказав це Лохненко якось весело, заразившись радісністю від публіки, хоча й не знав причини її виникнення.

Витрусивши вміст і взявши білет, я повернувся і зробив перший крок, і відразу ж почув:

— А це що у вас квадратне в задній кишені?

Чорт! Блокнотик, зараза, розпластаний моїми сідницями, рельєфно визначився і виявив себе.

— Хусточка, — знайшовся я.

— Несіть її сюди, Коньков. Я подивлюся, що це за хусточка, — вже сміявся Петрик.

А треба сказати, у мене була постійна потреба протирати окуляри. Побоюючись ранком, чи взяв я з собою хустинку, я часто хапав нову, не перевіривши — може, в кишені лежить учорашня. Іноді їх накопичувалося і три. Іноді — більше.

Коротше, коли Петрик попросив мене дістати хустинку, — я її витягнув. Він скомандував: наступну. Будь ласка. Далі... Через дві хвилини на столі Лохненка була гора пом'ятих, пожмаканих хусток. Їх було одинадцять! Коли я діставав одинадцяту, народ від сміху казився, однак не забуваючи під шумок безсоромно дерти з підручників.

Нарешті я дістав злощасний блокнотик. Щойно я зібрався драпонути на своє місце, як несподівано із проміжку між гудзиками сорочки з'явився маленький шматочок заповітної шпори.

Вловивши погляд Петрика, який зупинився на ньому, я машинально почав відступати.

— Стояти! — закричав мучитель. — А це що у вас під сорочечкою — біленьке?!

— Тіло, — мовив я.

Публіка попадала на лави, навіть припинила на деякий час списувати. Це було понад їхні сили.

— Давайте сюди це тіло! — виголосив торжествуючий математик.

О небеса! З яким сумом я діставав свій талісман. Адже це все одно, що розлучитися з останньою надією. Напевно, тому я зважився на зовсім уже божевільний трюк.

— Я покладу його в парту, — швидко сказав я Петрику.

Я підвалив до парти, пошарудів аркушиком у її відділенні, наче даючи зрозуміти, що поклав його, а потім, стоячи спиною, зі спокійною стрімкістю ілюзіоніста заховав знову під сорочку. Народ від мого нахабства чманів, а тому прореагував тихо.

Остаточно збожеволівши, я повернувся до стола й, розставивши руки і ноги, дзвінко сказав:

— Перевіряйте!

— Досить, — самовдоволено сказав Лохненко. — Вірю. Йдіть уже...

Коли я рушив, він усе ж таки додав:

— Тепер ви, Коньков, МАЙЖЕ пустий!

Це «майже» гріло мені груди. І хоч я не заглядав у шпору, непогано спрацювала нічна пам'ять. Я склав цей чудовий іспит. Однак досвід обшуку багато чого навчив мене. Вже на фізику я проніс шпори у шкарпетках.