Громадянин — це той, хто готовий розділити відповідальність за країну

У недавно випущеному на екрани американському фантастичному бойовику «Зоряна піхота», в загалом-то пустопорожній стрічці, яку неможливо дивитися без сміху, втім, є один епізод, одна фраза, які справили на мене глибоке враження. Вкритий бойовими шрамами ветеран, котрий втратив руку в сутичці з інопланетними розумними комахами-вбивцями, запитує своїх підопічних, учнів випускного класу: «Чим відрізняються поняття «громадянин» і «цивільна особа»?» «Громадянин — це той, хто готовий розділити відповідальність за свою країну і готовий на жертви заради спільних інтересів!» — випалює, виблискуючи очима, головний герой і наступні півтори години екранного часу ковбасить підступних космічних тарганів, втрачаючи в боротьбі купу однокласників і дівчину, котра його кохала.

«Наївна агітка», — пирхнуть презирливо чимало моїх співвітчизників.

Ще з радянських часів ми успадкували надзвичайно глибоке й абсолютно непоясненне презирство щодо американців, поляків, німців й «інших шведів». Тим часом будь-якого середньостатистичного Джона Сміта, не вагаючись поставлю вище цілої сотні Петрів Васильовичів з однієї простої причини: Джон Сміт твердо, на рівні рефлексу завчив, що влада, ВСЯ влада на терені Сполучених Штатів Америки належить саме йому, Джону Сміту, його дружині, їхнім дітям, сусідам, американському народу, одним словом. А уряду Сполучених Штатів владу довірив американський народ, і Джон Сміт зокрема, винятково в тимчасове користування й на умовах, обумовлених законами країни, передусім конституцією.

Для містера Сміта не таємниця, що уряд, БУДЬ-ЯКИЙ уряд схильний поводитися як неабияке стерво, весь час намагається залізти йому на голову, постійно намагається витратити грошей більше, ніж йому дозволено бюджетом, підглядає, підслуховує й розпускає руки, а впіймавшись на гарячому — бреше не червоніючи. І єдиною силою, спроможною (і це визнано oсновним законом!) тримати цю погано виховану пані в рамках пристойності, є саме він, повноправний громадянин своєї країни, разом зі своєю дружиною, дітьми, сусідами й рештою американського народу.

А якщо конституційні механізми з якоїсь причині не спрацьовують (Конгрес, приміром, виявився скупленим на корені президентом), конституція визнає за громадянами право чинити «збройний опір злочинним зазіханням федерального уряду на права і свободи громадян»! І вже тим паче американським обивателям не спадає на думку вимагати за виконання свого Обов’язку «відповідну винагороду». Містер Сміт усвідомлює, що уряд поводиться саме так, як він йому дозволяє, і ніхто, ні російський президент, ні ООН, ні Папа Римський не зроблять за нього цю важку, а часом і небезпечну роботу.

А середній українець не такий. Усі розмови свідчать про пасивну роль «будівельного матеріалу історії», яку вони собі вибрали: «Я думаю, прийде правитель... Нас віддали на відкуп бандитам... Ми не віримо... Нас обдурили...». Українці вперто переводять розмову в площину: «Вони (уряд) повинні те... Вони повинні це... Ну чому, чому вони такі жадібні!?»

Дуже характерними є ухильні відповіді на запитання, у чому ж різниця між, приміром, Польщею і Україною. «Менталітет інший... Раніше почали... Їхні правителі вже наситилися, а наші досі ні». Далі цього ніхто не пішов. Тим часом досить пригадати майже десятирічну (1980—1989) історію боротьби польської «Солідарності», хоч і безкровні, але також вельми драматичні події «оксамитових революцій» у Чехословаччині й НДР, аби погодитися: краще життя мають лише ті, хто не побоявся вступити заради неї у вирішальний бій.

І тут я підходжу до найважливішої, як на мене, причини хронічних невдач українського суспільства в його прагненні до кращої долі. Ризикуючи зазнати обуреної критики і звинувачень у зарозумілості, усе-таки назву її: відсутність почуття власної Людської Гідності. Так, саме відсутність цього почуття я вимушений закинути співрозмовникам Романа Бойка на Петрівці. Ключовими для мене стали абсолютно вражаючі, хоч стій хоч падай, слова про «бандитів», котрі, мовляв, хоч і беруть, так і дають же, значить, діляться, зовсім як Христос заповідав. Про пенсіонерів, значить, піклуються, не те що чиновники. Совість, отже, є, шляхетність, широта душевна...

Тим, хто поділяє таку думку, хочу нагадати: між чиновниками-казнокрадами і «хрещеними батьками» нашої мафії є ще одна набагато суттєвіша відмінність. Ті гроші, які бандити кидають у ваші простягнуті руки, не вкрадені, ні. «Правильні» бандити грошей не крадуть, вони їх «роблять». Діти, котрих підкладають у підпільних борделях під великих статечних дядечків чи знімають у порнофільмах «для цінителів», сотні наркоманів, які щодня згоряють у старанно роздмухуваному наркотичному полум’ї, рекет, торгівля зброєю — ось основні джерела бандитських багатств.

Чиновник, якому ви відмовите в хабарі не поставить вас «на лічильник», не стане гвалтувати вашу доньку «в педагогічних цілях», не чекатиме на вас із ножем у під’їзді. А для бандитів це звичайні «робочі моменти». У їхніх грошах увесь бруд, кров й сльози нашого хворого часу.

Цілковита моральна незугарність зовні «пристойних» людей (дуже багатьох людей!), готових лизати руки звідників і торговців смертю за ті подачки, які вони їм кидають, — ось що жахливо! Задешево, ох задешево готові віддатися люди.

Передчуваю обурені вигуки опонентів: «Ці люди поставлені на межу виживання! Легко розводитися, коли не потрібно думати про виживання своє і близьких!». І тут, думаю, настав час поговорити про головну причину, головне джерело наших бід. Цим джерелом, я вважаю, є непробивний, украй примітивний матеріалізм середнього українця. Для нього не те що держава, своя країна, а й увесь навколишній світ звужується до меж не квартири навіть, ні, а власного черева. І черева своїх діточок.

Показна релігійність, яка стала дуже модною останніми роками, не йде далі поверхово збагненої обрядовості, фактично забобонів. Типові відповіді на питання, навіщо люди хрестяться самі й хрестять малюків, хоча потім у церкву не ходять, не сповідаються і не причащаються святих таїн, такі: «Думаю, це не перешкодить(!). Мені здається, в цьому щось є(!!!)». Легіони святих мучеників і страстотерпців, котрі прийняли тортури й мученицьку смерть (нагадаю ази Христової віри) не просто за віру в Бога (хто ж не вірить у Бога? У Стародавньому Римі атеїстів не було), а саме за триєдиного Бога, за визнання Його верховенства, Його Спокутування, й у спокутування власних гріхів, — пробачте їх, бо не відають, що роблять.

Про Честь, Людську Гідність, Громадянський Обов’язок, Бога й інші високі матерії середній українець згоден згадати не раніше, ніж буде наповнено його живіт, животи його рідних і будинок буде «повною чашею». А до цього моменту, цитую, йому «на все наплювати». Боротися за свої права? Тільки при «100% гарантії успіху» і за «відповідну винагороду»! «Краще померти вільним, ніж жити рабом»? Не смішіть, у нього свої проблеми. Родину годувати потрібно!

А тим часом інакше не буває. Не хочете ризикувати, обстоюючи свої права, прошу на коліна. У позу, яку називають у медицині «колінно-ліктьовою», по-простому — «раком». Відчуватимете дискомфорт — кричіть, не соромтеся. Хочеться поскиглити — скигліть на здоров’я! Тільки не рипайтеся. Адже самі вибрали. У цьому вся сіль, уся річ.

Не подумайте, що автор вважає себе вищим і розумнішим від своїх співрозмовників. Повірте, і мені ДУЖЕ добре відомо, що таке Страх, Відчай, почуття Безпорадності. Та що вдієш, я не бачу, не бачу іншого виходу, крім раз у раз намагатися, хоча б намагатися, бути гідним Його жертви, Його заповітів. Саме тому, маючи на увазі саме себе, я раз у раз, наче заклинання, повторюю:

«Навіщо стадам плоди свободи?

Їх слід різати або стригти».

Херсон