Iдентичність, iсторiя, мова. Як нам перемогти?

До «плюсів» цьогорічного Книжкового Арсеналу, без сумніву, слід віднести його заангажованість у реаліях сучасного історичного моменту. Низку круглих столів та панельних дискусій було присвячено актуальним проблемам внутрішньої та зовнішньої політики воюючої країни, зокрема питанням інформаційної безпеки, гуманітарним стратегіям, представленню позиції України за кордоном тощо. Участь в обговореннях взяли авторитетні вітчизняні та іноземні експерти. Вочевидь, без цієї частини програма книжкового форуму, яка також була насичена іншими цікавими та потрібними заходами суто творчого, мистецького спрямування, все ж була б неповною та нагадувала б спробу утворити «паралельну реальність».

ЧЕРЕЗ ІДЕНТИЧНІСТЬ — ДО УНІВЕРСАЛЬНИХ ЦІННОСТЕЙ

Приводом для змістовної розмови, зокрема, стало обговорення книги Карла Шльоґеля «Український виклик» (див. рецензію «Відверто про нас: книга, яка відкриває очі» в №70—71 від 21—22 квітня ц. р.), яка, за свідченням директора видавництва «Дух і Літера» Костянтина Сігова, вже стала своєрідним орієнтиром для тих західних експертів та політиків, які прагнуть розібратися в ситуації, що склалася в нашій країні. В рамках дискусії був представлений російський переклад книги.

«На Арсеналі» — справжнє свято книги»

Один з учасників дискусії, доктор філософських наук, виконавчий директор Міжнародного фонду «Відродження» Євген БИСТРИЦЬКИЙ аналізує шлях України до модерності. На його думку, для української ситуації властива дилема вибору між орієнтацією на універсальні цінності (зокрема, європейські) та відстоюванням своєї унікальності, любові до рідної мови та землі.

«Зараз ми переживаємо період становлення української ідентичності, — розмірковує  Євген Бистрицький. — Йдеться про паралельне формування навіть двох ідентичностей і ми можемо спостерігати це зокрема за асортиментом представлених у цих залах книжок. Одна ідентичність — національно-культурна, саме тому більшість книжок тут присвячені культурі, історії, гуманітарним питанням. Але водночас дуже мало видань про science, про наукову раціональність. Друга ідентичність — громадянсько-політична. Вона формується за настановами Майдану, який зорієнтував нас на європейський вибір, на «психологічну Європу» (концепт Миколи Хвильового. — Ред.), рух подалі від Москви. Отже, йдеться про дилему поєднання, з одного боку, суспільної раціональності, яка орієнтується на право та етичні норми, універсальні свободи людини, та, з другого боку, формування та вкорінення стабільної української ідентичності, яка не піддається цілераціональній раціоналізації. Ця дилема сьогодні існує як виклик. Виявляється, етнокультурні ідентичності майже завжди об’єктивуються у формі протистояння, але дуже рідко — в формі комунікації. У гібридній війні протистоять саме культурні світи. Переконаний, нині ми є на фронті відстоювання своєї національної незалежності, національної ідентичності, належність до якої лише і дає людині свободу та прорив до універсальних цінностей».

ЄВРОПЕЙЦІ ЧИ ЄВРАЗІЙЦІ?

Водночас дисидент, співпрезидент Асоціації єврейських організацій і общин України (Ваад України) Йосиф ЗІСЕЛЬС відстоює думку про особливу цивілізаційну ідентичність України, яку не дуже розуміють на Заході. «Україна — це перший випадок, коли від російської, радянської імперії відколюється великий, понад 45-мільйонний народ, причому слов’янський і православний, — розмірковує Йосиф Зісельс. — З другого боку, наш досвід — аналогічний досвіду інших країн, які відкололися від імперського айсберга й рушили самостійним шляхом. Тут виникає потреба застосовувати певні моделі. Хоча модель цивілізаційної ідентичності й дещо умовна, вона здатна відповісти на багато запитань. На мою думку, ми маємо справу з двома різними цивілізаційними ідентичностями. Україна протягом своєї історії знаходилася між двома потужними центрами ідентичності — європейським та євразійським. Вони обидва впливали на Україну, тому наша ідентичність змішана. Шлях у Європу передбачає зміну системи цінностей. Досвіду ж «перевиховання» такого великого народу з системи євразійських цінностей на систему європейських цінностей майже немає. Коли в Україну приїздять європейці, вони бачать щось знайоме, адже в нас є й європейські риси, і тому намагаються екстраполювати свою ідентичність на нас. Але як тоді пояснити відмінності? Можливо, це «хвороба» — в такому разі, необхідно знайти «ліки». Або ж говорять про темпоральний зсув — мовляв, ми робимо те саме, тільки пізніше. Через утворення політичних націй Європа пройшла у ХІХ столітті — в Україні ж історики, антропологи, соціологи мають змогу спостерігати цей процес сьогодні, тому наш приклад такий цікавий. Водночас, на мій погляд, всі наші негаразди, невдалі спроби реформ, наш державний устрій не є випадковими — вони утворені нашою змішаною моделлю ідентичності».

На думку Йосифа Зісельса, українська ідентичність створювалась упродовж сторіч під впливом різноманітних чинників, зокрема клімату та рельєфу місцевості. Серед її «цеглин» Зісельс виділяє ставлення соціуму до інституту релігії. Якщо для європейців у цьому питанні важливішим є раціональний чинник (закон), то для нас — ірраціональний (віра). Як зауважив інший учасник дискусії письменник і викладач НаУКМА Володимир Єрмоленко, традиція протиставлення цих двох аспектів релігії сягає ще щонайменше ХІ століття — доречно згадати, зокрема, «Слово про закон і благодать» митрополита Іларіона. Інші маркери нашої відмінності від європейців — ставлення до свободи, сім’ї, навколишнього середовища, шлях до формування правового суспільства. (Докладніше про концепцію цивілізаційної ідентичності читайте в інтерв’ю Йосифа Зісельса «I ти колись боролась, мов Iзраїль...» в №195—196 від 28—29 жовтня 2016 року).

Сам же автор, німецький історик, професор Карл ШЛЬОҐЕЛЬ, книга якого була центральним пунктом обговорення, жодних сумнівів щодо євпропейськості України не має. Його впевненість укорінена в українській історії, зокрема в спадкоємності Київської Русі щодо Візантії. Акцентуючи на здатності української культури зберігати у своїх надрах спадщину інших культур, на її «багатошаровості», він називає Україну «Європою в мініатюрі».

На думку Карла Шльоґеля, Німеччина сьогодні має особливу відповідальність перед Україною. «Під час війни мій батько перебував на східному фронті, в Україні, хоча й розповідав про це небагато,    — пригадує німецький історик.   — Це був один із мотивів, які спонукали мене звернутись до історії Східної Європи. Дуже важливо, щоб у Німеччині зрозуміли, що Росія — це не все. Головним плацдармом німецьких злочинів, включно з Голокостом, були Україна та Білорусь. Ми повинні відмовитися від імперського й колоніального бачення України. Важливо, щоб якомога більше європейців, західних журналістів приїздили сюди, щоб побачити ситуацію на власні очі».

МИНУЛЕ ЯК ЗБРОЯ

Пізнавати Україну — передусім в інтересах самих європейців, адже в умовах глобального світу «чужої» війни немає, тому події, які відбуваються тут, можуть у найближчій перспективі вплинути (власне, вже впливають) й на західні країни. Директор Національного інституту стратегічних досліджень Володимир ГОРБУЛІН, який на Книжковому Арсеналі представляв колективну монографію «Світова гібридна війна: український фронт», переконаний, що ніхто й ніколи не може передбачити, коли гібридна війна розпочнеться та коли вона закінчиться.

«Гібридна війна може виникати й розвиватися на найбільш віддалених ділянках земної поверхні, — вважає Володимир Горбулін. — У гібридній війні немає переможців. Можна досягнути успіху, але перемогти — неможливо. Вперше безпосередні ознаки гібридної війни з’явились, мабуть, у 1945 році, коли СРСР і Захід вступили в період т. зв. Холодної війни. Сторони конфлікту почали вдаватися не до суто воєнних методів протистояння, а передусім до засобів інформаційної війни. Сьогодні ж світова гібридна війна йде на всіх фронтах   — в економічній, політичній, воєнній та, що найважливіше, гуманітарній сферах. Росія залучає величезні фінансові ресурси для того, щоб посварити США і ЄС, щоб збільшити кількість і вплив євроскептиків тощо. На нас чекає тривала боротьба за свою незалежність і суверенітет».

Однією з центральних тем монографії є національна пам’ять. «Ніколи досі історія — і як шкільний предмет, і як наука — не використовувалась як інструмент війни, — вважає Володимир Горбулін. — Росія робить це сьогодні. Переконаний, що це гріх, який взяли на себе керівники РФ». Зазначимо все ж, що гріх цей московські керівники брали на себе й раніше — з часів Івана Грозного і до т. зв. справи Погружальського вони робили це  неодноразово, про що «День», знову ж таки, неодноразово писав ще задовго до початку агресії в Криму та на Донбасі.

На думку Володимира Горбуліна, українці сьогодні готові захищати свою незалежність, і ключовою передумовою для успіху в цій справі є єдність українського народу, до якої ми, хоча й не простими шляхами, але все ж вперто просуваємось. Натомість для Росії загрозою є відсутність бачення цілісної стратегії власного розвитку. «Переконаний, і ми пишемо про це в книзі, що той хаос, якого так прагне Путін, використовуючи гібридні методи не лише проти України, а й проти всього світу, зрештою призведе до ситуації, коли всі переваги, які сьогодні забезпечує непрогнозованість його дій, зрештою обов’язково сторицею обернуться проти самої Росії, — розповідає Володимир Горбулін.           — На цьому всі претензії Росії на повернення власної величі можуть завершитися, а найбільшого удару зазнає правлячий клас».

РАЗОМ — ПРОТИ ГІБРИДНИХ ЗАГРОЗ

Водночас співзасновник Українського інституту майбутнього, політтехнолог Тарас БЕРЕЗОВЕЦЬ, який також взяв участь в обговоренні, вважає, що Захід недооцінює загрози, які несе Росія. «Втручання у вибори в США, Франції, у майбутні вибори в Німеччині, приведення до влади свого кандидата в Молдові, — перераховує він гібридні «досягнення» Росії. — Ми бачимо, що вони курують величезну кількість проектів. І Марін Ле Пен, і партія «Атака» в Болгарії, і «Йоббік» в Угорщині — все це частини величезної «кдбшної» машини, яка продовжує вільно існувати на території Європи. У світовій гібридній війні Україна, по суті, опинилася із загрозою сам-на-сам. Як відомо, сьогодні існує неформальне ембарго на постачання до нашої країни будь-яких видів озброєнь. Але методи, які Росія використовує проти України, є універсальними, й тому, без сумніву, будуть застосовані нею і в інших країнах. Зокрема, пряма загроза сьогодні існує для Білорусі, Казахстану, Латвії, Естонії тощо».

Заступник міністра інформаційної політики України Дмитро ЗОЛОТУХІН вважає, що протягом останніх місяців рівень усвідомлення важливості гібридних загроз серед закордонних партнерів України суттєво зріс. Відбувся важливий перелам, зокрема розпочала роботу ціла низка відповідних інституцій: центр протидії гібридним загрозам, який заснували у Фінляндії країни-члени ЄС та НАТО; Центр протидії тероризму та гібридним загрозам у Чехії; органи стратегічної комунікації в країнах Балтії. Вочевидь, український досвід протидії агресії Росії повинен стати основою для досліджень, які здійснюватимуть ці структури.

На думку виконавчого директора Центру суспільних відносин, політичного експерта Євгена МАГДИ, поширення нашого досвіду протистояння російській агресії робить обґрунтованою боротьбу, яку веде Україна, й хоча б частково компенсує ті величезні людські, інфраструктурні та інші втрати, яких ми зазнали. Водночас, як вважає експерт, гібридна агресія Росії значною мірою стала можливою завдяки помилкам у зовнішній та внутрішній політиці, допущеним самою Україною. «Маємо розуміти, що сьогодні для дестабілізації ситуації всередині країни ворог може використовувати демократичні механізми», — застерігає Євген Магда.

У ПОШУКАХ ПРАВИЛЬНИХ СЛІВ

Вочевидь, одним із таких механізмів є боротьба за «правильні» слова й проти такої собі «мови ворожнечі» (англ. hate speech), яка масштабно розгорнулась на українських теренах саме протягом останніх років. Деякі «експерти» зайшли так далеко, що вже й українських військових, на їхню думку, журналісти не можуть називати «нашими», щоб не порушувати принцип «об’єктивності». На Книжковому Арсеналі проблему обговорили під час дискусії «Мова ворожнечі в літературі і медіа».

Слід сказати, що заборона державою слів, навіть найбільш неприємних, — доволі непевний шлях. Власне, чи справді він відповідає принципам демократії, питання дискусійне. Межа, перетнувши яку, ми вже маємо справу з цензурою — дуже тонка. Не дивно, що навіть у Німеччині, де кримінальним кодексом передбачено до п’яти років позбавлення волі за заперечення злочинів нацистів, нові законодавчі ініціативи, спрямовані, зокрема, проти ненависті та цькування в соцмережах, викликають гострі дискусії. Ситуація фактичної війни, мабуть, єдиний випадок, коли «мовні» обмеження можна без сумніву виправдати. Але ж в Україні, закликаючи до заборони «мови ненависті», мають на увазі переважно зовсім не ворожу пропаганду...

Оглядач видання «Фокус» Мілан ЛЄЛІЧ вважає, що медіасередовище зараз перебуває в пошуку адекватних понять та правил, які дозволили б описати нову реальність, у якій опинилась Україна протягом останніх років. На його думку, лексику, прийнятну для соцмереж, не завжди доречно застосовувати в пресі. «Чи можна їх називати «терористами»? — розмірковує Мілан Лєліч. — А якщо в нього не автомат, а дрючок — це терорист чи ні? «Сепаратист» — нормальне слово? Наче, так. А «сєпар»? «Сєпар» — вже, мабуть, ні. Такі «дебати», які призводять до грандіозних «срачів» у медіасередовищі, мене найбільше відлякують своєю тоталітарністю. Здається, вони спрямовані на те, що «залишитися повинен тільки один»            — лише одна «правильна» точка зору, єдиний «кодекс», обов’язковий для кожного медійника. Мені ж здається, що мають право на існування різні підходи, хоча деякі з них я й не сприймаю. Наприклад, не можу погодитися з Анастасією Станко, яка вважає, що людей, які воюють проти України на Донбасі, не можна називати терористами. Часто, якщо ти намагаєшся довести щось до абсолюту, воно зрештою перетворюється на свою протилежність. Боротьба за ультратолерантність може призвести до радикального звуження свободи слова. У нас попереду ще багато різноманітних дискусій з цього приводу, але я впевнений, що ми ніколи не прийдемо до спільної точки зору. І це, насправді, добре».

На думку письменниці Євгенії ЧУПРИНИ, соціальною групою, яка зазнає найбільших утисків, є митці. «Нам не дозволяють ненормативну лексику, не дозволяють «мову ненависті», яку трактують дуже широко, забороняють емоції, сексизм — взагалі нічого не можна,         — обурюється письменниця.         — На «Фейсбуці» ти пишеш слово «москаль» і тебе банять за це на місяць! Але давайте подивимося на класику, яку вивчають у школах діти. Скажімо, в Тараса Шевченка зустрічається слово «жид» — за його часів воно не вважалось образливим. Виходить, сьогодні ми повинні цензурувати Шевченка? Якщо ж подивитись на класичні твори української літератури з точки зору сексизму, нам взагалі не залишиться що читати. У США борці за права афроамериканців знайшли свого головного ворога — письменника Марка Твена. Сьогодні з його творів вирізають слово «ніггер». Покійного письменника Олеся Ульяненка звинувачували в порнографії. Спершу його цькували «праві», а потім, маючи мікроінсульт, він був змушений відповідати на інвективи «демократичної» спільноти. Можливо, варто спокійніше реагувати на слова письменників й пам’ятати, що будь-яка «мова ненависті» має свою причину, тому, поки не усунемо її, не зможемо побороти ненависть».

ПРО ПЕРЕМОГУ БЕЗ НЕНАВИСТІ

Видається, що ключове питання, якого в ході розмови так, на жаль, і не порушили — а в чому, власне, полягає «додана вартість» концепції «мови ворожнечі»? Адже левову частку випадків, які обговорювали спікери, можна було б уникнути, якби вітчизняні ЗМІ більш ретельно здійснювали фактчекінг. А в багатьох випадках цей важливий обов’язок медіа, будьмо відвертими, взагалі ігнорують. Отже, йдеться радше про відповідальність журналістів за поширення фейків, а не про «мову ненависті».

Захисники концепції наголошують на тому, що hate speech майже неминуче призводить до насильства щодо групи, проти якої він спрямований, тому, наприклад, неприпустимо в інформаційних повідомленнях вказувати національність злочинця. Однак, чи не буде такий крок журналіста умисним викривленням дійсності, адже відомо, що злочинні угруповання нерідко формуються саме за етнічним принципом, отже ця інформація є соціально значущою. Зрештою, в інформаційну еру приховати будь-що майже неможливо, а коли аудиторія дізнається про таку спробу, це лише посилить бажання помсти. Отже, стратегія замовчування тут, вочевидь, не є оптимальною.

Письменник Сергій ЖАДАН називає себе противником «мови ненависті», хоча й визнає закономірним її поширення у воюючій країні. На його думку, перенесення агресії з ненависного але недосяжного ворога на своїх співгромадян (переселенців, російськомовних, україномовних, «ватників», «вишиватників» тощо), які, попри всі розбіжності, перебувають із того ж самого боку фронту, є вкрай неконструктивною позицією.

«Зрозуміло, що коли ти бачиш людей, які прийшли з іншої країни й убивають твоїх співгромадян, намагаючись водночас виправдати свої дії, в тебе це викликає не бажання порозумітися, а ненависть.  — розмірковує Сергій Жадан. — Нещодавно ми проводили акцію на підтримку вченого Ігоря Козловського, якого вже півтора року утримують в заручниках. Він   — заручник нашої свободи, саме завдяки йому ми можемо сьогодні вільно збиратися й говорити, зокрема й про «мову ненависті». Люди, які його утримують — терористи, бо захоплення заручників  — це метод терористів. Водночас, на моє переконання, «мова ненависті» — це мова слабких, вияв істерики й невпевненості в собі. Це захисна реакція, спроба перевершити ворога його ж методами й ненавидіти його ще більше, ніж він ненавидить тебе. Вважаю, що ми, українці, які є об’єктами окупації та агресії, не повинні намагатись перевершити росіян в їхній брехні та маніпуляціях. Ми не починали цю війну — ми захищаємо свою землю, свої цінності, своїх співгромадян. Переконаний, що українці повинні просто називати речі своїми іменами. Ворог — це ворог, а окупант — це окупант...»

***

Аналіз вітчизняного публічного простору свідчить про тривожну тенденцію — надто часто українці схильні робити вибір, відповідати на важливі для себе запитання некритично, керуючись рецептами «експертів», надто — «західних», «європейських». З одного боку, такий підхід виправданий, адже Україна і є частиною Європи, а виклики, з якими ми зіткнулись, попри їх гостроту та драматизм, все ж не є цілковито новими, а отже відповіді на них варто шукати в надрах європейської культури, політичної і соціальної думки тощо.

Водночас не варто забувати, що будь-які «універсальні правила»      — це завжди поки що лише припущення, проект, який передбачає подальші вдосконалення та розвиток. Якби остаточні відповіді існували, ціла низка  наукових і філософських дисциплін втратили б своє значення. Пригадується, марксизм якось вже проголошував «кінець філософії», але зрештою такий погляд довелося переглянути. На жаль, як показує історія, за спроби знайти «остаточні відповіді» дуже часто доводиться платити високу ціну.

Власне, опинившись у скрутній ситуації, люди схильні шукати поради саме в історії. Впродовж останніх років Книжковий Арсенал демонструє, що українське суспільство має великий запит на правдиву, переосмислену історію. Для нас найяскравішим свідченням цього є незмінний попит на історичну літературу з Бібліотеки «Дня». Читання — найбільш оптимальний спосіб розвивати власну здатність мислити самостійно, а отже й найкраща «протиотрута» від будь-яких маніпуляцій та підступів ворога.