Iнші часи, інші цінності
Сьогодні Київ заповнений автомобілями так щільно, що вони завдають незручностей один одному та всім нам. Зазирнімо на київські подвір’я тих часів, коли автомобіль сприймали зовсім інакше
Ці унікальні світлини зроблено нами з братом на київських вулицях і подвір’ях у середині минулого століття, коли ще залишалося чимало трофейних автомобілів часів війни. Отже, мандруємо тепер уже старим Києвом, роздивляємося старі автомобілі, згадуємо, нагадуємо, дивуємося, зітхаємо...
На відкритому подвір’ї за теперішньою адресою вул. Юрія Коцюбинського, 18 у повоєнні роки часто стояв двоколірний автомобіль. Старший брат автора цих рядків, Георгій Малаков (тоді — учень Київської художньої середньої школи імені Тараса Шевченка), 1946 року ще вдягнений у батькову офіцерську шинелю й цигейкову шапку-вушанку, жартома сфотографувався біля кумедної маленької автівочки з жовтими боками. Лише тепер від знавців історії знаменитих автомобілів почув, що той спортивний кабріолет «Форд-Ейфель» випуску 1938 року належав не будь-кому, а самому наркому (міністру) НКВД УРСР товаришу Рясному! На другому плані знімку — вивіска та вітринка для об’яв нашого будинкоуправління. Потім там само мешкав майор міліції фронтовик Скирда, який одного разу покатав нас, дітей із двору, на преміальному американському мотоциклі «Харлей» із коляскою — від воріт до Некрасовської й назад. Тоді ще вулиця була забрукована кругляком, зелений армійський мотоцикл добряче трусило на ньому, а нам то було ще більш вражаючим. У ті часи на весь наш двір 46-квартирного житлового будинку був лише один автомобіль — вантажівка-«полуторка» спрощеного виробництва воєнних років марки «ГАЗ»-ММ (вона ж «Форд-АА»), на якій (ясна річ — державній) працював шофером (тоді не казали: водій) сусіда, такий собі чех Францишек — ще з військовополонених австро-угорської армії часів Першої світової війни. Він дозволяв нам, хлопчикам, у компанії з його молодшим сином — нашим ровесником, лазити і в кузов, і в кабіну (замків на дверях вантажівок тоді не було), але нічого не можна було крутити. Дозволялося триматися за важелі та за кермо, яке мало невеличкий люфт, і нам того було достатньо. Не можна було «бібікати», натискаючи на кнопку сигналу. Звісно, лазили не щодня.
Влітку 1948 року нам із братом випадково випало відвідати урядову дачу в мало тоді кому відомому урочищі Конча-Заспа. Тиша, щебетання птахів, пахощі заповідного лісу. Там уже автор цих рядків дозволив собі торкнутися дверцят лімузина «ЗіС-101», що самотньо стояв на галявині, поки якийсь урядовець відпочивав, а шофер десь пішов. То був представницький семимісний автомобіль, який випускався в Москві у 1936—1941 роках за зразком американського «Б’юїка». Запасні колеса були сховані в обтічних кожухах, напівутоплених у крила передніх коліс, багажника не було, а валізу, за американським аналогом, притискала ззаду спеціальна гратчаста панель. Втім, ніхто з нас не встромляв туди валізу, яка на першій же зупинці стала б приємною здобиччю крадія. Двері того лімузина розкривалися навстіж (передні вперед, задні назад), і з цього приводу переказували, нібито для зручності входу-виходу досить корпулентної дружини якогось номенклатурника довелося зняти середню стойку між дверима, зміцнивши конструкцію духу-стелі в інший роб.
А ця трофейна малолітражка «Опель-кадет», що випускалася у Німеччині в 1935 — 1940 роках, часто стояла на відкритому подвір’ї в Шевченківському провулку, 18/19. За повоєнними репараціями все обладнання й оснастку автозаводу фірми «Опель» в місті Рюссельхайм було вивезено в Москву. Там на заводі малолітражних автомобілів, який перед війною випускав ліцензійний «Форд» під назвою «КИМ-10» (тобто Комуністичний інтернаціонал молоді), було налагоджено виготовлення «москвичів» — аналога чотиридверного «Опель-кадета». Знімок зроблено 1958 року.
Старший «родич» того «Опеля» завітав 1967 року до Києва з Москви, про що свідчать чорні номерні знаки. Це спортивний кабріолет «Опель-капітан» зразка 1939 року. З усього вельми строкатого автопарку німецьких окупантів найдовершенішим вважався дизайн саме «Опель-капітана». Знімок зроблено на подвір’ї будинку по вулиці Дашавській, 27.
Нагадаймо: після 1950 року всі державні установи в Києві повністю пересіли на автомобілі вітчизняного виробництва. Лише у нечисленних тоді приватних власників, які аж до недавніх років називалися автолюбителями, доживали віку трофейні авта.
Наступне фото: на подвір’ї Київського художнього інституту 1954 року — водій службового автомобіля «ГАЗ»-М-20 «Победа» зразка 1946 року. Схожість із «Опель-капітаном» аж надто помітна: радянські дизайнери автомобілів ніколи не могли створити чогось оригінального — або ліцензійне, або «содране». Але вважається, що саме «Победа» започаткувала кузов без крил, і відтоді вони сховалися в одну лінію з бортом машини. Тоді ще в автомобілях не тонували віконне скло, ховаючись від сторонніх очей, але біла фіраночка на задньому вікні, розсунута на ширину дзеркала заднього виду, додавала салону певного затишку. Номерні знаки в Києві були жовтого кольору.
У повоєнні роки на наших вулицях часто можна було бачити вже не тільки трофейні німецькі автівки. То були ВМW — модель 321 зразка 1938 року. Після Другої світової війни завод цієї компанії, розташований в місті Айзенах, опинився в радянській зоні окупації, яка від 1949 року стала називатися Німецька Демократична Республіка. Західні, «федеральні» німці абревіатуру DDR глузливо розкривали «по-рускі»: «Давай-Давай, Работай!» Завод в Айзенаху поновив виробництво вдалої 321-ї моделі, й певна кількість цих машин поставлялася в нашу країну. Знімок зроблено 1960 року на київському подвір’ї по вулиці Обсерваторній, 16. Ззаду видно збірний металевий гараж — новацію тих часів, а праворуч — тильна частина двоповерхового дров’яного сараю для мешканців сусідніх будинків, де тоді ще було дров’яне опалення .
А цей трофейний автобус німецької фірми «Бюссінг — НАГ», відпрацювавши за прямим призначенням, використовувався в Києві середини ХХ століття як пересувний стрілецький тир. За склом над кабіною — напис: «Учись метко стрелять!» Час від часу автобус-тир стояв десь на людних місцях, у прохідних дворах, незмінно привертаючи увагу хлопців. Стріляли свинцевими циліндриками з пневматичних рушниць, причеплених до стойки ланцюгом. Мішені містилися у хвості порожнього салону. Георгій Малаков сфотографував і завідувача тиру — тоді ще комунальної власності.
Інші часи, інші цінності, інше уявлення про життя та побут у нашому Києві.
