IСТОРIЯ

— Вітьку, чуєш, стій, як стоїш!

Чорно-ряба Вітькова корова Рябуха норовиста, тягне шестилітнього пацана за налигач, намотаний на зап’ястя, але той опирається з усіх сил, встоює.

— Стою, — каже, ледь переводячи дух.

— Тепер усе, по ліву руку од тебе, — каже старший од Вітька на рік Петрик, власник попелястої Красуні, — аж по самий Далекий Схід моє, російське. Росією називається.

— А моє де? — Вітько здивовано.

— А твоє хай буде по праву руку, звідсіля од Росії і аж до Німеччини.

— І як воно буде називатися?

— Як, як, звісно як — Річ Посполита.

— А моє де, — вилазить з бур’янів з козою Райкою на повідку і вінком з березки і маків на голові п’ятилітня конопата Галя. — Де моя Україна?

— Дурненькі, — великодушно мовить першокласник Петько. — Немає і ніколи не було ніякої України. Ось ходіть до обеліска. Читайте. Ой, ви ж іще не вмієте літер. Тут написано, що тут, під нашим селом Кулешівка, тепер Недригайлівського району Сумської області, проходить кордон між Російською імперією і Річчю Посполитою.

— А де ж Україна? — розчаровано тягне конопата Галя. — Моя бабуся по секрету розказала мені, що ми українці, і земля оця українська, і країна наша Україною називається.

— Твоя бабуся, як і ти, теж неграмотна, то звідки їй знати, що ніякої України немає, тут же чавунними літерами вилито назавжди, навіки...

Картинка друга. Кулешівка. Буфет. У дальньому кутку, під фікусом, сидять двоє, місцева передова колгоспівська чи каеспесіська, чи ще чиясь, чорти його батька розберуть, доярка, конопата Галя і двірник з центральної вулиці Лєніна міста Суми Петро. На столі перед ними пляшка гордості районових алкогольовиробників «Недригайлівська».

— Нє, Галка, була ти тьомною з дєтства, такой і осталася. Гавару ж тібє: нєт і нє било нікада нікакой украінськой мови, тоість — язика.

— А я, якою ж мовою я балакаю?

— Адвєчу. Ламаним кагла...каг...кагламіратом — смєсь вєлікого руського язіка і польськой, пся крев, мови. Поняла?

— Ні, щось ти, Петре, плутаєш. Город тебе явно зіпсував. Чужим зробив. А Україна, десять років незалежності? — Галя своєї.

— Фікція твоя Україна, — хряснув по столу кулаком колишній кулешківець. — Ось, пасматрі-подивись на єту пляшку «Недригайлівської». Шо тутички ізображено? А возьмі обеліск под нашою Кулешівкою? Історічеський. А що на ньом напісано? А ізображено і напісано, що по цьому обеліску проходить гряниця, тоість — межа промєжду Вєлікоросієй і Рєччу Посполітою. А Украйни твоєї гавняной і в помінє туточки нєма. Єто усьо видумкі націоналістов і усяких другіх бандєр.

Задумалась передова конопата доярка. Ні, а справді, що тут не так? І на пляшці обеліск, і в степу обеліск з отим чудернацьким написом, на котрому немає місця її рідній землі, її Україні. У школу ходила — учителі ані слова про той напис на обеліску, тепер ось радіо, телевізія, газети — теж мовчать, тільки фотографують з усіх боків, показують у різних ракурсах той обеліск з тим написом, значить, поширюють, пропагують... А дитяча душа м’яка, податлива, розум швидкий — моментально всотують у себе довколишній світ і йдуть з тим світом у доросле життя вже без України, і стають такими ось Пєтрами без роду і племені, без рідної мови з центральної вулиці Лєніна.

Картинка третя. Напровесні. Степ під Кулешівкою. Чотиригранний чавунний п’ятиметровий обеліск, ген на десятки кілометрів видно його чорну тінь. Підкочується вервечка чужоземних легковиків, з другого, одразу за міліцейською «мигалкою», вилазить статечний, вродливий пан — це наш прем’єр-міністр Віктор Андрійович Ющенко, колишній Вітько, пастух Рябухи. Він щойно з урочистостей у сусідньому, Роменському районі, під селом Пустовітівка, присвячених закладанню каменя його, прем’єра імені «з нагоди початку відбудови Троїцької церкви — пам’ятки архітектури державного значення, спорудженої у 1773 році коштом останнього отамана війська низового Запорозького Петра Калнишевського».

(В дужках зазначимо, що з часу закладання іменного каменя минуло вже понад півроку, прем’єр за цей час устиг стати екс-прем’єром, а «відбудова» так і не розпочалася).

По широкій дорозі до столиці наш прем’єр вирішив пройтися стежками свого босоногого дитинства, згадати... Давно немає норовистої Рябухи. А степ той самий. І чотирикутник ні на краплиночку не змінився, і напис на ньому... Наразі Вітькові, даруйте, Віктору Андрійовичу постав перед очі Париж, Палац інвалідів, а в тому Палаці могила Наполеона, а навколо могили золотими літерами усі перемоги імператора, від великих до найменшої, у тому числі й взяття Москви. Росіяни, присутні на тій оказії нашого прем’єра, обурились: чому не вказано, що в тій же Москві тому ж Наполеонові набито морду, а невзабарі російські війська (до речі, за відчутної підтримки українських козаків) увійшли в Париж? Помірковані французи терпляче пояснили нерозважливим північним гостям: для патріотичного виховання свого народу негативні приклади з рідної історії не годяться, більше того — вони шкідливі, деморалізуючі...

— Чому ж ми такі, не патріоти своєї землі? — ненароком зірветься з уст Віктора Андрійовича, і він тикав пальцем у чавунний напис, а написів подібних, треба тут сказати, непатріотичних, відверто антиукраїнських на обелісках, на пам’ятниках, на меморіальних і немеморіальних, тимчасових дошках по всій Україні тисячі й тисячі.

— Шановний Вікторе Андрійовичу, — вихопився із «свити» один з «хазяїв» району, один з «батьків» сорокаградусної «Недригайлівської», за сумісництвом заступник голови райдержадміністрації Микола Михайлович (подібних микол михайловичів по всій нещасній Україні теж тисячі й тисячі). — Це ж, так би мовити, історичний факт, а, як мовиться, з пісні слів не викинеш, така вона, як мовлять французи, селявушка.

«Французи й інше, і не так говорять», — хотів було сказати прем’єр, але тільки з йому самому відомих причин промовчав, махнув рукою. А вже через багато місяців потому Віктор Андрійович і вже не в як прем’єр, а екс-прем’єр, погодившись очолити передвиборний блок «Наша Україна (?)», у зверненні до співвітчизників скаже:

— Прагнучи кращого майбутнього, ми не повинні забувати, хто ми є.

«Краще пізно, ніж ніколи». Є така обтічна, анемічна формула для тих, хто тільки говорить, гасла виголошує, а хтось інший має плуга перти. Слід «не забувати, хто ми є» не тоді, коли кермо забрали з рук і «ми» лишилися при бубнових інтересах, а тоді, коли це державне кермо міцно обіймаємо обіруч. Тоді народ не просто «прагнутиме» кращого майбутнього» під випарами історичної сорокаградусної «Недригайлівської», а істинно житиме в ньому, кращому. І, до речі, всі останні десять років незалежності теж.