Iсторія «доброго самарянина»

Пройти до свого кабінету Віктору цього ранку було важкувато — багато людей чекало на прийом. «Як швидко минає час», — подумав голова райдержадміністрації. Мимоволі з’явилося роздратування — не хотілося вислуховувати жалібні прохання фермерів, підприємців та мешканців району. «Колись я насолоджувався думкою, що комусь можу допомогти», — згадав Віктор. Той період здався теж чимось надзвичайно далеким — із іншої епохи його життя.

«Він іде, іде...», — почулося перешіптування людей, що очікували на нього. Солодкими колись здавалися такі коментарі, особливо в ті часи, коли робота на посаді голови лише починалася. Зараз же дратували навіть несміливі погляди, сльози в приймальні, дрібні, взагалі несуттєві, як здавалося Віктору, проблеми, прохання. Дні прийому здавалися безглуздою ідеєю, обтяжливою працею.

Яскраво освітлений кабінет надзвичайно сильно контрастував із темною кімнатою, в якій чекали люди. Вентилятор у кабінеті вже працював. «Ірочка потрудилася», — зауважив Віктор із певним задоволенням. Тут з’явилася сама Ірина.

— Доброго дня, Вікторе Івановичу, будете каву?

— Привіт. Може, але міцну...

— ... і без цукру, — впевнено продовжила секретарка. Перед дверима згадала. — Усі документи на підпис — у вас на столі. На прийом записалося 18 осіб. Покликати ваших заступників зараз?

Точність і акуратність при виконанні роботи — за це цінував Іру Віктор. І не лише за це — за усмішку, за розуміння. Але і секретарка набридла. Не як секретарка, а як частина роботи, як невідривний шматок щоденного життя. Рутина. Без свіжого повітря. Відвівши погляд від вікна, Віктор вгамував свою роздратованість і по якійсь хвилі спокійним, характерним басом сказав:

— Так. Прийом починаю за півгодини — нехай з’являться. Іра, принеси список із приймальні. А всі справи, пов’язані із соціальним забезпеченням, — відразу до Прохорової.

— Але люди хочуть з вами побачитися особисто...

Роздратування Віктора вилилося у довгому глибокому «Ір-ра».

Без зайвих слів секретарка покинула кабінет.

Віктор повернувся до вікна. Сонце вже освітлювало невеличку вуличку районного центру. Зелена липа навпроти починала цвісти.

Довго простояв так, дивлячись на липу. Згадав, що колись, будучи учнем, написав про липу вірша. Маленького, коротенького. Прочитав його мамі. Згадалося її радісне обличчя. Проте приємний момент був перерваний приходом тата з роботи. Мама, забувши про сина, тоді заметушилася навколо тата. Малий Віктор намагався похвалитися віршем татові. Суровий батьківський погляд зупинив його. Страх, що тато засудить його вірш, сором’язливість показати щось дуже «своє» зупинила. Мама ж не настоювала. Вона розігрівала обід татові...

Іра принесла кави, насторожено подивилася на свого шефа. В кабінет водночас зайшов заступник по аграрній частині й привітався:

— Доброго дня, Сергію Вікторовичу, — напівавтоматично відповів голова.

Реальність повернулася. Починався робочий день.

Справи, з якими люди приходили на прийом, були до болю знайомі. Типові ситуації, пов’язані з нестачею грошей, неможливістю виплатити податки, проблеми спадкування, стосунків у робочих колективах — все до голови. Заступники починали діяти. Віктор їх і підбирав за принципом — аби вміли працювати, хоча й «поради» знайомих та колишнього голови бралися до уваги під час підбору колективу.

Не вникаючи у суть справи, Віктор думав, що хоча б команду він зумів сформувати. Колись це здавалося для нього надзвичайно важливим. Хотілося, щоб «машина адміністрації» запрацювала. Запрацювала. «А для чого? Який сенс?» Раніше мріялось про те, що сила та енергія будуть використані для утвердження справедливості на світі. Потім Віктор просто хотів допомогти людям району, щоб їхнє життя покращилося. Сьогодні нічого, окрім власного благополуччя та влаштованості дітей, не здавалося вартим уваги. Гроші, діти, квартира і знову гроші. На здоров’я скаржитися не доводиться. Гроші, гроші, гроші...

Від останніх думок стало якось неприємно. Зайнявши іншу позу в кріслі, Віктор почав прислуховуватись до розмови. Маленький сивий чоловічок з природним болем розповідав про свою проблему із житлом. Він, мовляв, вибудував будиночок у селі на залишеній кимось ділянці. Зарослий фундамент став основою зведеної ним будівлі. І по 18 роках проживання з’являється власник ділянки і загрожує в судовому порядку забрати будинок. «А в мене ж троє дітей, зять, онуки, дружина, — бідкається чолов’яга. — Куди йти? Кого просити? А моєї пенсії на суди не вистачить. Та й куди мені темному, неосвіченому?»

Історія старого здалася нецікаво-типовою, але щось Віктора розчулило. «Що могло викликати в мені такі емоції?», — подумав. — «Зрозумів: сиве волосся. Геть сиве, як у мами... Треба її провідати наступного тижні».

Віктор майже фізично відчув погляди присутніх і відволікся від своїх думок. «Так, так, — зам’явся він. — Займіться цією справою, Ігорю Сергійовичу», — звернувся до заступника. «Але ж...». Віктор не дослухав, але настояв: «Займіться цією справою, прозвітуєте щодо результатів». Заступник промовчав.

Віктору здалося, що зроблено щось не так. Але вникати у суть не хотілося абсолютно.

Прийоми. Обідня перерва. Нарешті робочий день закінчився.

Спускаючись сходинками, Віктор уявив, як сідає в авто, вмикає музику. Машину він любив. Любив, як мигають фари авто, реагуючи на натиск кнопки. Хотілося вірити, що машина його дійсно чекала цілий день і раділа тому, що Віктор повертається.

Втомлений голова райдержадміністрації відчинив дверцята і раптово почув своє ім’я. Озирнувся. Неподалік стояв той чоловік, який зранку був на прийомі.

— Чи можна з вами поговорити? — запитав, підійшовши.

Віктор подивився з розчаруванням на машину, на неввімкнуте радіо. Незадоволений погляд зупинився на неочікуваному гостеві. «Сиве волосся, як у мами». Слова про встановлений графік прийомів застряли в горлі: «Я вас слухаю».

— Я сьогодні приходив з питанням про свій будинок. Точніше, який я збудував, — почав пояснювати сивий чоловік. Віктор ствердив, що пам’ятає.

— Ви мою справу передали пану Григоренку...

— Так, так. Ігор Сергійович цим займеться і прозвітується переді мною.

Чолов’яга з благанням подивився на Віктора. — «Я з ним говорив. Він сказав, що щось придумає... Але на що мені сподіватися? Нас же можуться виселити кожної хвилини. Я не знаю, що і як мені робити. Куди ще звернутися? Чи зможе пан Григоренко мені допомогти? Що робити?»

Це вже нагадало тисячі схожих прохань, чужих болів, які йому не боліли аж ніяк. Війнуло рутинним запахом держадміністрації. Змучений від усього цього, він вирішив, що найкраще, що може зробити, — сісти та поїхати. Вирішено. «Ігор Сергійович вам напевно допоможе», — сказав, сідаючи в авто.

— Але що я скажу вдома? Як їм пояснити? — кинувся до машини чоловік.

— Усе буде вирішено. Все буде добре. — відповів, закриваючи двері, Віктор.

— Дякую вам, — засвітилося обличчя чоловіка. — Дякую за вашу доброту.

Слова голови райдержадміністрації «Все буде добре» здалися для сивого обіцянкою і гарантією вирішення справи. Хто ж не хоче вірити, що «все буде добре»?...

Вдома напруга після цілого дня роботи не спала. За вечерею донька сміливо запитала: «Тату, тобі зараз погані новини чи потім?» Віктор внутрішньо напружився, чекаючи якоїсь дійсно неприємної новини чи майже нездійсненого бажання доньки. Дорослішаючи, вона все більше і більше починала нагадувати дружину. Ця думка підсилила тривогу.

«Давай зараз», — втомлено відповів.

«О’кей, мене виганяють із універу, — ображено протягнула Віка, скрививши гарненький ротик. — Все це той декан. Він до мене постійно придирається, думаю, що чекає на хабара». Віктор очікував продовження, знаючи, що сказано ще не все. Віка зловила погляд батька і застосувала свій «старий» прийом — винувато посміхнувшись, сказала: «Татусику, я не хочу йти звідти. Ти ж знаєш, що лише рік залишився до отримання диплома. Допоможеш, а?». Віка обійшла стіл, обійняла батька руками за шию. «Це має подіяти безвідмовно», — була впевнена вона.

Віка була його улюбленицею і чудово про це знала. Вже не вперше його донька потрапляла в ситуацію, про яку він би ніколи і не здогадувався. Здавалося, що вона вже доросла, свідома людина, вміє контролювати свої дії, але, але, але...

«Розповідай, що там».

Віка обурено почала звинувачувати викладачів, декана, а вона, мовляв, учиться, але її не розуміють...

Відділяти правду від неправди в словах доньки Віктор навчився. Проте ніколи не показував, наскільки проникливим може бути. Віка говорила нещиро. Злякати недовірою доньку не хотілося, хоча й ситуація була неоднозначно цікавою — відрахування з університету, куди внесено стільки коштів, заради доньчиного навчання в якому об’їжджено стільки інстанцій... Сердитися, кричати, вимагати пояснень, а тим більше думати про покарання — не було методом виховання, характерним для Віктора. Він лише стомлено подивився на доньку, коли вона вже втретє повторювали те, з чого починала, використовуючи інші слова. «Добре. Спробуємо чимось зарадити».

Довечерювали мовчки. Віка швиденько доїла і побігла до своєї кімнати. Віктор напевне знав, що донька побігла «посидіти в чаті». Він і не сумнівався, що вчитися його донька не буде. Та й викладачі вузу, де вона вчилася, досить поблажливо ставилися до студентів. Занадто навіть. Віктор згадав свої студентські роки. Вчитися хотілося...

Треба було негайно зателефонувати другу, а той без зайвих питань пообіцяв допомогти у справі Віки. Передзвонив за 5 хвилин.

«Слухай, Віть. Там у навчальній частині людей позмінювали. І декан — нова людина. У нас з ним контактів немає. Сина Бабкіна теж погрожують виключити. Той вже спробував щось підвезти, але не допомагає. Якість «правильні» поприїжджали». Віктор зрозумів нестандартність ситуації. Треба було діяти. Але як? Як діяти, коли навіть Бабкін спробував і не допомогло, а куди вже йому — простому голові райдержадміністрації? На другому кінці трубки співрозмовник, вловивши паузу і точно її розтлумачивши, спробував порадити Віктору. «Віть, не ламай голови, якось ми це вирішимо». Подібні слова і його заступник Григоренко сказав сьогодні старому діду з приймальні. Віктора, звичайно, така аналогія не заспокоїла взагалі. Розмова закінчилася.

Наступного ранку робочий день почався з декількох телефонних дзвінків до знайомих. Віктор намагався дізнатися, що ж все-таки робиться в університеті, де навчається Віка. Не вдалося дізнатися чогось особливо нового, і останнім рішенням було зателефонувати безпосередньо до декана факультету.

Неприємна розмова. Зверхній тон декана не сподобався Віктору, але емоції треба було вгамувати — тут не він «замовляв музику». Спроба домовитися про зустріч теж до радісних результатів не привела — декан пообіцяв, що колись, можливо, знайде час.

Віктор хотів діяти рішуче — таких кроків було в житті вже багато. Більшість ризиків виправдовувала себе. Хоча й поразки були. Але завжди Віктор хотів більше, та й тут шляху назад не було. Все-таки вирішується питання доньки, сини самі за себе можуть постояти, не даремно довірив їм свої фірми. Тепер нехай собі живуть, працюють, а доньку треба «ставити на ноги».

Робочий день ще не скінчився, а Віктор покинув кабінет і поїхав у обласний центр до університету. У приймальній йому сказали, що декан щойно закінчив робочий день і дві хвилини тому залишив кабінет, збираючись їхати додому.

Віктор хутко спустився ліфтом і вибіг на подвір’я. Лише одна людина в цей час сідала в автомобіль. За швидким описом зовнішності, наданим секретаркою, було зрозуміло, що це і є декан. Віктор, не використовуючи манер начальника, набутих на посаді голови, миттєво перетворився на батька, дитина якого потерпає, кинувся до машини.

— Перепрошую, чи ви — Сергій Валерійович? — перепитав.

На ствердну відповідь Віктор коротко розповів, хто він і з якою метою прийшов, а потім запропонував піти й порозмовляти за чашкою кави. Декан роздратовано вислухав, його відповідь виявилась недвозначною: «Подивіться, коли у мене години прийому і приходьте. Зараз мій робочий час скінчився. До побачення».

Віктор відчув себе не лише приниженим, а просто втоптаним у багно цією відповіддю. Він відчув, як від обурення червоніє його обличчя. Двері авто закрилися, і машина почала повільно від’їжджати. Віктор вгамував свої емоції. Здалося, що він пам’ятає цю ситуацію, ніби пережите щойно повторювалося не вперше, а, може, й не вдруге. Але де і перед ким він так принижувався? Коли ще Віктор міг відчути таке безсилля, поєднане з бажанням допомогти власній доньці та впертою злобою водночас?

Задзвонив телефон. Віктор, обшукуючи кишені, через кілька хвиль відповів: «Так». Телефонувала Віка, питала, чи її татусь щось вирішив у справі з деканом, бо, мовляв узавтра у її одногрупників останній іспит, а вона до його складання не допущена. Покидати університет не хочеться...

«Скількох помилок я допустив у вихованні доньки», — подумав Віктор після розмови.

Машина привітала Віктора миготінням фар. Він стомлено подивився на годинник і ввімкнув радіо, налаштоване на місцеву радіохвилю. «Все буде вирішено якнайкраще», — заспокоював він себе.

За місяць Віка відпочивала на морі, не турбуючись про виключення з університету, адже татусь усе влаштував: вона залишилась вчитися, мало того — прискіпливий декан зник у невідомому напрямі, а новий був привітний і не збирався продовжувати «реформи», розпочаті попередником. Віка знала, що тут не обійшлося без Бабкіна, але вірила, тато зіграв дуже важливу роль у цій справі.

А Віктора тривожили нові думки. Вчорашня пропозиція Бабкіна його хвилювала, відмовляти не хотілося. Довго він просидів, роздумуючи переваги та недоліки запропонованої посади голови облдержадміністрації. Адже це місце йому обіцяли ще 5 років тому, коли вперше призначили головою районної держадміністрації. А зараз саме такий момент — здавалося б іди! І Бабкін сказав: «Ми з тобою один одного зрозуміємо. Єдине — пам’ятай, що покірне телятко двох корів ссе». Віктора саме остання фраза насторожувала, адже бути покірним телятком — не для нього, тим більше в такому віці. Бабкін молодший від нього, а висуває такі вимоги.

«Але навіщо мені противитися? Принаймні мої діти матимуть кращий старт у житті, ніж я мав», — подумав Віктор. — «Без питань. Заради дітей варто. Гроші зайвими не бувають».

«Ну що, Ірочко, не залишишся тут надовго, — заявив Віктор своїй секретарці наступного ранку, після повідомлення рішення щодо переходу на іншу посаду. — Заберу тебе в новий офіс, лише зачекай».

«Сумуватиму за цим кабінетом», — зрозумів, оглядаючись навколо Віктор. Повільно підійшов до вікна. Липа навпроти знову нагадала про дитинство. І дійсно, тоді хотілося всіх зробити щасливими, примножити добро: «Чого ж я не зробив усього, що хотів? Нічого! Нехай інші роблять, а я йду».

Їдучи в машині, Віктор із явним задоволенням подумав, що вже за тиждень у кріслі голови обласної райдержадміністрації сидітиме не хто інший, а він. Уявилися заголовки в газетах.

Віктор ввімкнув радіо. Після пісні розпочалися новини. «Внаслідок пожежі вчора вночі у селі Н. згорів будинок та загинула сім’я з восьми осіб, серед яких були дворічний та чотирирічний хлопчики. За попередньою версією, підпал вчинив господар будинку — пенсіонер, батько сім’ї. Два дні тому суд виніс вирок про незаконне присвоєння ділянки, на якій майже 20 років тому було збудовано даний будинок. Сім’я повинна була виселитися...».

Віктор рвучко переключив на іншу радіохвилю. Щось кольнуло у серці, і в роті стало гірко. Внутрішній голос сказав: «А мені то що? У кожного своє життя. Усім допомогти — неможливо». Віктор голосніше ввімкнув музику, щоб не відповідати на питання того ж внутрішнього голосу: «А кому і коли ти взагалі допоміг? Чи той старий із сивим волоссям випадково не найбільше потребував твого втручання. Чи ти міг змінити хід подій? Він спалив себе, дітей, а ти... отримав нову посаду... Твориш добро? Змінюєш світ?»

«У мене діти», — волав у відповідь другий внутрішній Вікторів голос.

«У старого із сивим волоссям теж діти були... і онуки... дворічний та чотирирічний хлопчики...»