Iз Севастополя до Дніпропетровська за чотири роки

Iснує думка, що українці за своєю вдачею — нація практичних домувальників, які віддають перевагу тихому та спокійному життю в родинному колі, не схильні до небезпечних пригод і далеких мандрівок. У дніпропетровця Сергія Гордієнка, який обрав шлях професійного мандрівника, на це інший погляд. У свої 45 років він встиг побувати майже на краю світу — на Північному полюсі, в Антарктиді, на гірських вершинах Непалу і в Амазонії, а крім того, пройшов суходолом і проплив річками понад 17 тисяч кілометрів. Зараз український екстремал готується до ще одного суворого випробування — одиночної навколосвітньої подорожi, розрахованої на чотири з гаком року. Стартувати в експедицію за назвою «Молотранс-глобаль» він збирається цієї осені.

У ДОРОГУ ПОКЛИКАЛИ ГЕНИ

Свої мандри світом Сергій Гордієнко не вважає ані дивацтвом, ані примхою, хоча нерідко ловить на собі іронічні погляди зі сторони. Досліджуючи свій родовід, Сергій дійшов висновку, що потяг до мандрівок і пригод, можливо, закладено в генах, які дісталися йому від запорізьких козаків Гордієнків за батьківською лінією і роду видатного анархіста Петра Кропоткіна — за материнською. Хоч би як там було, але він свято вірить у те, що в кожної людини є своє покликання згори — воно й визначає життєвий шлях. «За «совка», — ділиться роздумами мандрівник, — ми жили як у стародавньому Єгипті: за принципом «життя — це підготовка до смерті». Радянська людина народжувалася для того, щоб стати піонером, комсомольцем, активним будівником комунізму, а пiд старiсть отримати пенсію. Так і я раніше жив — як усі!» Після школи отримав робітничу професію, відслужив у армії, багато років працював у міліції — був дільничим, кінологом, оперативним працівником у карному розшуку. Попутно закінчив історичний факультет Дніпропетровського університету, частково тому, що завжди захоплювався краєзнавством. Свою дипломну роботу він присвятив проблемам міграції та асиміляції народів, які населяли Україну — готів і слов’ян. І навіть дійшов висновку, що легендарна столиця Готської держави — Данпрштадпр — розташовувалася біля нинішнього Дніпропетровська. Свої історичні дослідження Сергій мав намір опублікувати окремою книгою. Зрештою, і сам Тур Хейєрдал шукав спільне коріння вікінгів і козаків.

Проте головним захопленням С. Гордієнка завше були мандри. Ще в школі він зайнявся спортивним туризмом, опанував техніку виживання, ходьбу на далекі відстані, водний слалом, веслування, вітрильний спорт і альпінізм. Починаючи з середини 70-х років, Сергій устиг побувати в багатьох частинах колишнього Радянського Союзу — вздовж і впоперек пройшов Кольський півострів, Ямал, Таймир, Якутію і Чукотку, був на Алтаї, в Примор’ї і Казахстані. Цікаво, що служба в міліції, де, як відомо, часто немає ані вихідних, ані свят, зовсім не стала перешкодою заняттям туризмом і далеким мандрам. Навпаки, говорить Сергій, при такій роботі нагромаджувалися відгули, які можна було «пристебнути» до чергової відпустки. В одному з походів він познайомився й зі своєю майбутньою дружиною — Наталею.

Історія їхнього знайомства романтична. Якось у горах дві альпіністські групи об’єдналися для штурму перевалу. При підйомі у Сергія перетерся страхувальний трос. Довелося покликати на допомогу кого-небудь згори, а звідти красивий дівочий голос поставив «ультиматум»: «Одружишся — подам кінець!» Так і зазнайомилися. Тепер у родині Гордієнків підростають дві дочки — Вікторія й Аліса. Батько визнає, що його домочадцям з ним нелегко. Проте і дружина, і дочки до його захоплення ставляться «з розумінням», хоч і не бачать главу родини іноді понад рік. «Трапляється, — говорить Сергій, — що ми ходимо і в родинні походи. Наприклад, Аліса пішла в серйозний лижний похід, коли їй було лишень сім років». На честь дочки С. Гордієнко назвав відкритий ним у Антарктиді невеликий льодовик, який на англомовних міжнародних мапах тепер носить ім’я Еліс.

БЮРОКРАТИЗМ ГІРШИЙ ЗА СТИХІЮ

Початком своєї кар’єри професійного мандрівника Сергій вважає лижний похід на Північний полюс, де він уперше встановив український синьо-жовтий прапор. Про полюс Гордієнко, за його визнанням, мріяв давно, оскільки ще за радянських часів обійшов «все узбережжя Льодовитого океану». Таку можливість вiн отримав навесні 1995 року, коли під егідою МНС Росії туди з 84-ї паралелі відправилася група бувалих полярників. Сергій вважає, що йому поталанило завдяки багаторічним знайомствам із російськими мандрівниками-екстремалами, хоча в складі експедиції були також угорці, румуни, словаки. Посвідчення про відвідання Північного полюса, завірене главою МНС Росії Сергієм Шойгу, С. Гордієнко зберігає як дорогу реліквію.

На іншому кінці Землі — в Антарктиді — йому довелося побувати вже наступного року, як учасникові першої української антарктичної експедиції. Про перебування на шостому континенті та станції «Академік Вернадський» С. Гордієнко згадує зі змішаними почуттями. На його думку, склад експедиції з 12 осіб добирався поспішно й невміло — з фахівців, які не стали однією командою. «У результаті на станції, — говорить Сергій, — вже незабаром виникла важка психологічна обстановка. До рукопашної не доходило лише тому, що люди зібралися інтелігентні». Тим часом жити і працювати поряд довелося близько року. Сам С. Гордієнко на станції виконував функції польового метеоролога і фахівця з техніки виживання. Ці навички в Антарктиді знадобилися йому не раз, особливо під час тривалого переходу, коли Сергій вимірював товщину криги. «Через складні погодні умови, — розповідає він, — центр управління нашою експедицією наказав мені відмовитися від переходу. Але я був упевненим, що справлюся, і блискуче виконав завдання. За отриманими результатами британська антарктична служба видала цілу брошуру».

Однак витівки природи — лютий мороз чи підступні крижані тріщини, вважає Сергій, — аж ніяк не найстрашніше. Зовсім не цим запам’яталася йому ще одна спроба підкорення Північного полюса і Арктики, зроблена 1998 року полярною експедицією під керівництвом Володимира Чукова. Того разу група спортсменів- полярників із чотирьох країн зробила спробу лижного переходу через полюс до Канади. «Подібні походи, — говорить Сергій, — річ дорога: потрібна хороша екіпіровка, продукти харчування, і без допомоги спонсорів тут не обійтися». Допомогу пообіцяла влада Дніпропетровська, про що було заявлено на спеціальному брифінгу в міськвиконкомі. Оргкомітет експедиції, в якому було представлено вельми відомих і шанованих людей на кшталт президента Асоціації мандрівників Росії Юрія Сенкевича, розпочав листування з дніпропетровськими урядовцями і також отримав запевнення. Проте участь єдиного українця в престижній експедиції закінчилася повним конфузом. Обіцяні напередодні гроші так і не надійшли. «Вже в районі Північного полюса, — говорить С. Гордієнко, — керівник експедиції В. Чуков запросив до себе в намет і пояснив ситуацію. Робити було нічого, і мене вертольотом відправили на материк. Тим часом у Канаді експедицію зустрічали представники української діаспори, але свого земляка так і не побачили».

З не меншим почуттям гіркоти Сергій розповідає і про те, як дніпропетровські чиновники «підставили» його при організації експедиції за маршрутом «із варягів у греки». Висунувши та обгрунтувавши цю ідею, він незабаром опинився «за бортом», а керівництво експедиції виявилося в руках зовсім інших людей. «Після цих двох випадків, — говорить С. Гордієнко, — я зарікся мати справу з нашими чиновниками. За моїми спостереженнями, їх часто хвилює не престиж країни, а власні інтереси». У похід «із варягів у греки» Сергій вирушив один, причому стартував не з Балтики, а від Льодовитого океану. І за декілька місяців минулого літа, де пішки, а де на старенькій розбірній байдарці, подолав шлях від Мурманська до Севастополя довжиною в шiсть тисяч кілометрів.

ІЗ КЛІЗМОЮ ПРОТИ ВЕДМЕДЯ

Одиночні мандрівки, за словами С. Гордієнка, — заняття небезпечне. Тому в усьому світі на пальцях можна перерахувати екстремалів, які ризикують поодинці штурмувати Північний чи Південний полюс, перетинати континенти чи океани. Найбільш відомі серед них — норвежець Б’єрн Осланд, австралієць Ерік Крокер, росіянин Федір Конюхов та англієць Роберт Меснер. Деякі з «одинаків» вже поплатилися життям. 2001 року загинув знаменитий японський мандрівник Міцуро Обо, а минулого — американець Джекі Фелсбі. Проте, вважає С. Гордієнко, такі люди роблять велику справу, розкриваючи потенційні можливості людини. Першим із українців він має намір здійснити одиночну навколосвітню мандрівку — пішки пройти від Севастополя до Владивостока. Потім через Японію та Камчатку потрапити на Аляску. Пішки подолати Канаду і США, «форсувати» на надувному каяку Атлантичний океан, а там і додому через Західну Європу «недалеко пройти». Йти і плисти, за найскромнішими підрахунками, доведеться чотири з гаком роки. Саму «технологію» пересування суходолом і водою Сергієм давно відпрацьовано. «Для перевезення необхідного вантажу — продуктів харчування, одягу, намету та іншого, — розповідає він, — я розробив спеціальний візок, який, як рикша, тягну за собою». У навколосвітню подорож мандрівник має намір взяти свого лабрадора на кличку Румб — вдвох веселіше, а окрім того, величезного пса можна запрягти у вiзок з поклажею. Лихих людей у дорозі Сергій не боїться. Як колишній міліціонер, він запевняє, що людина небезпечна в містах, а на природі люди тягнуться один до одного, очевидно, відчуваючи свою слабкість і потребу у взаємовиручці. «У дорозі, — згадує С. Гордієнко, — мені доводилося зустрічати і бомжiв, і навіть в’язнiв-втiкачiв, але ніхто з них не заподіяв мені шкоди». У Карелії на великій трасі українського мандрівника зупиняла озброєна «братва», яка промишляє пограбуваннями вантажоперевізників. Довідавшись, звідки й куди прямує дивак із рюкзаком і візком, вони добре пригостили його вином і шашликом, а на дорогу дали сто «баксів».

Схожа історія трапилася і на одній із річок у Росії, коли Сергій причалив на території президентського мисливського заповідника: перевіривши документи, мандрівника оселили в готельному номері, де він зміг виспатися й помитися, а на дорогу дали продуктів. Теплий прийом Сергієві не раз надавали і в Білорусі, і в Україні. Хоча траплялося й таке, про що не хочеться згадувати, — на Дністрі один місцевий мешканець відмовився перевезти на човні через річку і потім мовчки спостерігав, як мандрівник, зв’язавши саморобний пліт із пластикових пляшок, форсував водну перешкоду вплав.

Головні небезпеки в дорозі, говорить С. Гордієнко, може піднести сама природа, перед обличчям якої людина слабка. Під час своєї останньої мандрівки «з варягів у греки» на території Білорусі він потрапив до зони лісових пожеж, де горіли торфовища. «Майже півтора місяці, — згадує Сергій, — я задихався від диму. Боявся, що вранці можу не прокинутися, помру уві сні. Але Бог милував». Бувало, що під час сплаву річками перекидався човен і насилу вдавалося вибратися з води. Але більше за все в лісах докучали... ведмеді, яких вабить чи то цікавість, чи то запах продуктів. Позбутися клишоногих буває дуже непросто. А часом це навіть небезпечно! Для боротьби з ведмедями у Сергія є свій оригінальний засіб — звичайна клізма, «заряджена» червоним перцем. «Як тільки ведмідь починає наближатися, — розповідає бувалий мандрівник, — назустріч йому розпилюю перець. Нюх у ведмедиків дуже тонкий, а тому вони починають пирхати і відразу ж ідуть подалі».

Подібного «ноу-хау» у С. Гордієнка чимало. Наприклад, кращим засобом від комарів він вважає часник, адже «комарі його не люблять, як усі вампіри». Ефективного засобу поки що немає хіба що від вовків, які останніми роками розплодилися не лише в лісах Росії і Білорусі, але й у степовій Україні. Одного з них Сергій прийняв за звичайного собаку, який плентався слідом за ним лісовою дорогою. Невідомо, чим би це закінчилося, якби вовка не розпізнали місцеві мешканці, що якраз нагодилися.

З БІБЛІЄЮ В РЮКЗАКУ

І все ж, навіщо йти кудись за тридев’ять земель, шукати для себе небезпек і труднощів? Таке запитання ті, хто зустрічається на дорозі, обов’язково ставлять українському мандрівникові, зустрівши його, втомленого, брудного і зарослого бородою, на великій дорозі. Для себе Сергій Гордієнко давно знайшов відповідь. «Іноді, — говорить він, — кожному з нас треба побути віч- на-віч із собою для того, щоб зрозуміти, як необхідні люди один одному і як їм потрібен Бог».

З певного часу, побувавши у різних ситуаціях під час своїх мандрів, Сергій обов’язково кладе до свого рюкзака Біблію. «Світ наш, — філософствує він, — дуже тендітний і ненадійний. Людина як була, так і залишається «дитятею природи» — абсолютно беззахисною перед стихією. Це ілюзія, що цивілізація надійно захистила її, досить пригадати, що відбувається під час землетрусів чи повеней, від яких не гарантована навіть благоустроєна Європа. Для того, щоб вижити, людина не повинна забувати своє місце в природі». Як інструктор із техніки, чи навіть мистецтва виживання, Сергій Гордієнко працює з молоддю, читає лекції, передає досвід. Він вважає, що людина має жити в гармонії з природою, отже — з самою собою, людьми і Богом. Свої роздуми Сергій має намір опублікувати в книзі під назвою «Страх, чи Сповідь зайця». Втiм, якщо встигне закінчити її до того, як вирушить у навколосвітню мандрівку. Стартувати ж він збирається, навіть якщо не знайде необхідних коштів, причому не раніше листопада: в холодну пору року, пояснює він, його псу-лабрадору буде легше переносити всі дорожні знегоди. За себе досвідчений мандрівник, який має намір своїми ногами обійти земну кулю, особливо не переживає.