Кавовий дотик
Поки людина допитлива і здорова — вона завжди молода, отже, молодих значно більше, ніж думають юні. Інша річ, якщо у парі — це дар божий, і якщо безцінність дарунку усвідомлюється творчо, то варто розвивати і підтримувати ці якості щодня вже власною працею. Можна заплатити 500 гривень за годину консультації модного психолога (журналістам і не снилося), можна половину літа провести в Європі, знати всі модні парфумерні лінії й, звичайно, користуватися ними, можна позбавити лоб зморшок — тепер це легко. Та все ж — зморшки всередині глибші, б’ють більш влучно та більш винахідливо, і врешті-решт всі розуміють — навіть якщо в застояну воду підкинути сотню бульбашок, шампанського не створити.
У фахівців, які ведуть різні курси і практики, подібні міркування викликають неприязнь. Адже їхня допомога поставлена на потік, і, як будь-який нормальний бізнес, вона вимагає все більшої кількості тих, хто потребує поради. Пацієнти-учні потрібні, оскільки готові нести гроші, шукаючи полегшення у своїх проблемах. Зазвичай жадібно ловлять кожне слово, кваплячись замісити і своє життєве тісто за особливими правилами. Але часто курси прослухані, гроші сплачені, а проблеми — тут як тут. Похитнувшись один-два рази в бік полегшення, знову займають своє місце, згідно з пропискою, в наданому їм тілі. Напрочуд однакові ситуації часто зустрічаються і у багатих, і у досить скромних матеріально сім’ях, якщо вже оселяється там тьмяність у стосунках. Багаті, правда, йдуть до дорогих фахівців, підключають курорти і начебто тримають фасад. Безгрошові ж терплять все довго-довго через страх. Коли ж ситуація стає нестерпною — біжать навіть з маленькою дитиною в нікуди, або до такої ж бідної мами, як у випадку, про який розповім.
Конкретність даної проблеми в тому, що 48-річний, більш ніж зрілий чоловік, ставши вперше батьком у третьому шлюбі, віртуозно навчився руйнувати, висушувати і пресувати жінку, яка поруч, тобто матір його начебто довгоочікуваної дитини. Все йому було не так: то крісло не можна близько присувати до батареї, то миючих засобів витрачається сила-силенна — неекономно, то готує не так, то ванну миє не за його схемою... Бувало, в гостях при всіх почне її принижувати — хіба ти так зумієш приготувати шампіньйони? Вже 40 років, а нічого не знаєш. Варіантів так багато, що й не передати.
Останній його ультиматум може претендувати навіть на ексклюзив. Дружина злегка підфарбовувала волосся, додаючи попелястий відтінок своєму від природи білявому волоссю, а він бігав і кричав: «Я сказав — ти будеш брюнеткою, значить, будеш!» Виявляється, дві попередні його дружини були брюнетками і нещадно командували ним. Тепер же, вже дозрівши і зміцнівши, командував він, але вирішив, що задоволення буде значно гострішим, якщо зможе перед собою бачити брюнетку. Зануда був упевнений — його рабиня нікуди не подінеться.
Патологічно терплячі жінки, гарячково вчепившись за свій задушливий шлюб, навіть не знають, як швидко можуть вони звільнитися, розрубавши лещата свого пекла, як швидко, навчившись задовольнятися малим, почнуть облаштовувати свій новий побут, як стануть легко прокидатися, як зміниться колір їхнього обличчя.
Суп, правда, стане скромнішим, але енергія, навіть по-здоровому надлишкова, нестримно набере сили і допоможе «розрулювати» проблеми.
Заїжджа сваха з близького зарубіжжя, приїхавши у нас проводити свій майстер-клас (телеефірів їй вже замало), впевнено дала б звично приземлену пораду, яка у чомусь принижує нормальну жінку. Щось подібне до нашого — адже не б’є, гроші на дитину дає, взуття після вулиці знімає... Терпи. Треба цій свасі віддати належне — вона і зі свого домашнього мордобою вибиває грошенята немалі, розповідаючи, як зуміла пробачити. Ніколи не думала, що на власному каятті можна так багатіти.
Не можна убогі поради впроваджувати у змучену постійним пресуванням свідомість, не можна жити чужим розумом за свої ж гроші. Ось і моя героїня втекла до мами зі своїм трирічним сином і відразу пригадала, що має професію викладача музики. Благо — рояль від мами і не вивозився, почала помалу заробляти, робити все, аби син не бідував, а головне, не виріс таким самим занудою, як його батько. До того ж жінка явно почала краще виглядати, і ніхто не примушує її стати брюнеткою.
Частенько в сім’ях дружини вечорами мовчать, але яке воно різне — це мовчання. В одних — просто розслаблення після робочого дня. Втім, вони вже при зустрічі підтримали одне одного тактильно, поцілувавшись, обійнявшись. В інших — мовчання роками живе у штучно підтримуваних стосунках. Здається, воно багатотонне, й одного дня впаде, придавивши всіх домочадців, цю сім’ю, яку зберігали, щоб було як у всіх.
Розчарування — не конструктивно, і якщо жити з ним роками, неповноцінність обов’язково почне годувати чийсь бізнес, орієнтований саме на осіб, які вирощують свої проблеми до розмірів, несумісних якщо не з самим життям, то з нормальним станом вже точно.
Одна моя подруга, чарівна ведуча новин, зізналася, що понад усе цінує рівновагу в сім’ї. — Ми з Сірим (так вона називає свого чоловіка Сергія) теж частенько мовчимо. Після вечірнього ефіру я приїжджаю пізніше за нього, він чекає вже з готовою вечерею. Обов’язково мені щось розповідає про свій день, я поступово відходжу від денної балаканини, мовчки слухаю. Мені так затишно, все на своїх місцях, можу нарешті помовчати. Адже не обов’язково у все вникати, аби скористатися плодами. Головне, мій чоловік поруч, і мені так добре. Ось знову захотілося в’язати — перша ознака моєї гармонії.
Хоч як це дивно, але щаслива, по-справжньому щаслива у шлюбі жінка — не найкращий порадник. Адже вона не знає «сонних» стосунків, байдужості до себе, дня без лагідних слів... І навіть якщо все стає минулим, коли відлітає чиєсь життя, зберігаючи мотор стосунків у пам’яті, аромат ранкової кави і бенкет спілкування удвох — можна бути щасливим стільки, скільки живеш.
Можливо, не зовсім доречною буде одна італійська приказка, яка мені здається досить мудрою, отже, уловлюючи її філософський підтекст, спробую вивести формулу щасливого сімейного життя. Звучить вона так: «Взуття так само хороше, як і твоє ліжко, оскільки коли ти не в ліжку, ти у взутті».
Щасливі — настільки самодостатні, що й не намагаються просочуватися через дірочки сиру, аби обов’язково сподобатися всім-всім.
Навіщо? Світ двох не любить метушні.
