ХАРАКТЕР
І ще одне міркування: світ ловить Сергія, хоч він уже пійманий у його віршах.
— Сергію, ти пам’ятаєш, коли написав свого першого вірша?
— Так, щоб свідомо, щоб я зберіг його на папері — десь у старших класах.
— Що спонукало до того?
— В мене ж тітка — літераторка, вона видала дві книги в 80-х. Я з дитинства до професії письменника ставився з інтересом, бо мав тоді живий приклад перед очима. Так що, вважай, родинна традиція.
— І про що той вірш був? Про кохання?
— Оце вже я не пам’ятаю. Потім в останніх двох класах писав доволі регулярно, але ті тексти не збереглися, про що абсолютно не шкодую, бо вірші були погані… А вперше опублікували в якомусь дитячому журналі, як поета-школяра. Хоча я тоді вже мав років 15, не такий вже й школяр.
— Тобто дорослішав, римуючи.
— Так, а потім переїхав у 1991 році до Харкова і вже знав, що писатиму вірші.
— А до того де жив?
— Я з Луганської області, народився та виріс на самому кордоні з Росією. Десять кілометрів — і вже Росія.
— Таке повітове містечко…
— Старобільск — не просто повітове містечко. То була столиця Махна. У нас взагалі анархістсько-козацькі місця, там стояв Острогозький полк. А Махно залишився лікуватися в 1920 році, коли його дивізія пішла брати Перекоп, я бачив хату, де він жив. Він навіть хотів після перемоги зробити Старобільск столицею анархістської республіки. Наші його підтримували дуже, десь до середини 20-х анархістський рух не вщухав. Така волелюбна територія.
— Ким ти ще хотів стати?
— Коли я почав думати, ким я хочу стати, для себе визначив, що буду відомим українським письменником (сміється). Мене така перспектива влаштовувала цілком. В дитинстві, звичайно, були мрії стати космонавтом або генералом авіації, але в дуже ранньому. Я просто щасливий, що це не справдилося, враховуючи стан нашої авіації.
— З життєвим призначенням ти дійсно щасливий, бо багато людей і до 40 років не знають, що їм робити.
— Я мав багато добрих вчителів. Не соромлюся це визнавати. Завжди були люди, котрі могли мені сказати хороше та розумне слово. І мені вистачало сумління дослухатись до них. Найголовніший, крім тітки, — Валерій Бондар, харківський художник, мій персональний гуру. Знайомство з ним багато чого змінило в моєму житті. Він оформлював кілька моїх книжок, на днях ми робили в Харкові вечір до 110-річчя Семенка, Валерій спеціально зробив його чудовий портрет.
— Я бував у Харкові не раз, і мені здалося, що це жорстке місто. Наскільки воно сприяє поетичній роботі?
— Харків дуже легко може не сподобатися, відкинути, таке часто трапляється. То місто з великим фільтром. І коли той фільтр проходиш, то розумієш, що це насправді місто дуже потужної енергетики, зокрема літературної, фактично, це місто поетів, ба більше, розстріляних поетів, що додає йому особливої ваги. Я страшенно люблю Харків, і любив його від самого початку. Себто, я не маю почуття географічної прив’язки до якоїсь території, осідлості. Я так нещодавно думав, що більшість часу таки припадає на подорожі. Але Харків — то місто, куди я повернусь. Йдеться навіть не про прописку, а про те, що мені там добре.
— А ти не почуваєшся там чужинцем зі своєю україномовністю?
— На відміну від Луганська чи Донецька це місто — етнічно українське. Тут багато народів, Харків — мов суходільна Одеса, раніше були колонії німців, греків, мусульман, жили цигани, росіяни, євреї, але основу все ж складають українці. Ба більше — Харків толерантне місто, лише на початку 90-х, коли була ця псевдонаціональна революція, траплялися, точніше, провокувалися такі речі — коли хотілося дати в пику за російську чи, тим більше, за українську мову. Тепер це минулось. Я розумію, чому ти це запитав — існує уявлення про Харків як про русофільске й антиукраїнське місто. Насправді це стереотип, котрий не відповідає дійсності. Я думаю, що просто політики роздмухують всі ці фішки з двомовністю. Але то все політика, лайно…
— Щоб вже з лайном покінчити. Ти сказав — псевдореволюція. Чому?
— Я насправді дуже скептично ставлюся до цього проекту України, її державності — а, точніше, до його реального виявлення, до перебігу останніх 12 років в нашій історії. Ось приклад. Кілька років тому в рамках опозиційних акцій ми робили вечір поезії з КПУ. Вечір комуністичної поезії, називався «Сталь і ніжність». І більшість знайомих, відвідувачів наших вечорів, зазвичай патріотично налаштовані люди, сказали, — як ви можете щось із комуністами робити, це ж антиукраїнці. Ось у цьому найбільший парадокс: вважається апріорі, що українське мистецтво має бути пов’язаним із націонал-демократичним рухом. По-моєму, це абсолютна лажа, не відповідає нагальним потребам, мені це не подобається. І якщо казати про псевдореволюцію, мені не подобаються ані націонал-демократичні, ані соціал-демократичні рухи, взагалі всілякі ліберальні ідеологічні штуки. От все, що я можу сказати. Втім, власне, я політикою не займаюсь.
— Ти зараз маєш відбути до Відня. Що там робитимеш?
— Я вже був майже рік у Відні на стипендії за рекомендацією Андруховича, написав там дві книги, вони зараз мають вийти у видавництві «Критика». А тепер знову маю їхати туди на кілька місяців, займатися перекладацьким проектом.
— Ну, і які враження від Старого Світу?
— Ти знаєш, до Європи, тим більше сучасної об’єднаної, ставлюся доволі скептично, оскільки вона багато чого втрачає. Позаяк часто доводиться бувати в Австрії та Німеччині, тамтешній стан речей дуже нагадує ситуацію там-таки в кінці 20-х. Розквіт лібералізму, який обов’язково закінчиться Бухенвальдом. Вся ця тенденція до об’єднання, взагалі ці речі з політкоректністю, подвійними стандартами — не найкраща альтернатива тому, що відбувається тут, ну, і навпаки теж.
— А крім Харкова, є ще улюблені міста?
— Страшенно люблю Берлін, це фантастичне місто, Нью-Йорк, Москву теж, але менше.
— Навіть Москву? Важко повірити…
— Я там вперше побував в 1991 році, себто радянську Москву не знав, і це допомагає мені любити Москву теперішню. Маю там багато друзів, і до них із радістю заїжджаю. Мені взагалі подобаються величезні космополітичні мегаполіси. Завжди пригнічує, коли перебуваєш у центрі міста і вже бачиш околицю, бачиш, як місто закінчується. А по Берліну, Нью-Йорку можна ходити як по окремій країні цілими днями.
— Ваш «Маскульт» (див. «День» від 23.01.2003 р. — ДД) мав великий успіх. Чи може, на твою думку, ця акція дати старт відродженню велелюдних поетичних вечорів?
— Навряд чи хтось ще, крім Андруховича, збере стільки народу. Це була одноразова акція, яка не може свідчити про якісь тенденції. Аби зростав інтерес до літератури, і то добре. Тому що нашою літературою традиційно цікавляться лише літератори та спеціалісти-філологи.
— В тебе є вірш «Кінець української силабо-тоніки». А що після кінця?
— Конкретно цей вірш присвячено 30-м, генерації, що тоді постраждала. Але, мабуть, тепер я можу підтвердити, що настав кінець української силабо-тоніки. Поетика в рамках літератури має мінятися системно. Ніби українська поезія хороша, є геніальні поети. Але якщо розглядати вітчизняну поезію як явище, що живе та розвивається, то вона надто замкнена на собі. Тут багато проблем, які зсередини, може, непомітні, але в контексті того, що робиться за межами України, одразу впадають в очі. Порівняння тут некоректні, не можу сказати, що маємо літературу гіршу, ніж у світі, але те, що я хотів би бачити її інакшою, — це правда.
— Все-таки, охарактеризуй сучасний стан нашого красного письменства.
— Доволі хаотичний. Більшість літераторів замкнені на себе, що відразу накладається на всю систему. Вони — люди закриті, це й відштовхує. Може, через це українською літературою і цікавляться лише літератори.
— Як на мене, маємо ще одну проблему: у нас поетична традиція більш-менш стала, хай там що, а от проза, котра складає грунт кожної літератури, — часто-густо на маргінесі.
— Відсутня тяглість, тому немає прози. Це ж не емоція, а думка як тривалий інтелектуальний процес, що не може сьогодні з’явитися, а завтра зникнути. Проза — це робота, а скільки літераторів працює у нас професійно?
— А що таке верлібр? Щось посередині між прозою та поезією?
— Я би доволі обережно вживав це слово. Ми на «Маскульті» цим погрішили. Бондар закинув фішку, що це в нас жорсткий урбаністичний верлібр, але його насправді треба прив’язувати до часу, коли він з’явився й існував власне як цей термін. Натомість те, що нас трьох із Андруховичем і Бондарем поєднує, — зміни у власних поетиках. Це була, по- перше, відмова від силабо-тоніки, по-друге, орієнтація на зовсім іншу традицію — радше, поетику бітників; до них, звичайно, не можна все зводити, але зокрема і це. Можна, мабуть, це назвати верлібром.
— А чи можна сказати, що ваші поетичні змагання опозиційні стосовно основного масиву українських поетичних текстів?
— Безперечно. Моя остання книга вся така. Не силабо- тонічна, не римована, і я час від часу чую від людей, яким мої попередні вірші подобалися, що вони не можуть сприйняти новий стиль. Але це нормально, гірше, коли літератор починає прив’язуватися до читача і виходити з його смаків. Треба правити мізки читачам, тоді з усього цього може вийти щось справді розумне й путнє.
— Виходить, «публика — дура»?
— Ні, але не треба самому бути дурнем перед публікою. Вимахування, загравання з глядачем може дуже легко дати успіх, але і легко обертається на свою протилежність. Просто стаєш заручником всього цього, починаються самоповтори. Це я дуже добре відчув кілька років тому, коли зрозумів, що насправді пургу несу, потрібно щось міняти. Я і змінив. У собі.
— І у віршах теж?
— Звичайно, повністю. Я абсолютно не шкодую, вважаю, що вчинив правильно, і мені подобається те, що я тепер роблю. Ба більше, багато своїх старих речей не сприймаю. Мені за них не соромно, але дивно, як я міг таке писати.
— Щодо темного минулого — чи не впливав на тебе Бродський?
— Нісенітниця. Наша критика, й нині тупувата, у нас дуже мало хороших критиків, — адже критик має бути набагато розумнішим за письменника, а в 1995 році, коли вийшла моя перша книга «Цитатник», це був просто жах. Можливо, тоді хтось і побачив римування, формально подібне на Бродського. І коли одним критиком запускається, мовляв, отут вплив Бродського, ясна річ, двійко інших критиків, що є в Україні, це підхоплюють. Насправді — дурниця. Можливо, в якийсь період десь років 10 тому, він мені подобався як поет. Але останні років 5 — 6 я навіть не відкривав його книг. Він мені зовсім чужий, як на мене, холодний, без емоцій, і, головне, без драйву.
— Чому ти раптом взявся за вертеп? Потягнуло на драматургію?
— Рік тому ми з театром «Арабески» робили рок-оперу, харківський гурт «Люк» записав саундтрек, вона йде і тепер. Але цей вертеп не є драматургійним твором, бо ж створювався під конкретну виставу — як лібретто. А справжню п’єсу я планую писати для тих-таки «Арабесок», сценічний бойовик — «Водка оптом». Всілякі кримінальні речі там будуть.
— Які тобі жанрові форми найбільше до вподоби?
— Різні. Адже я філолог за освітою і літературу люблю всю разом. Наприклад, написав нещодавно книгу оповідань. Вона теж скоро має вийти. Цілком можливо, наступним буде роман — от поїду до Відня та засяду писати.
— Класично письменницька ситуація: сховатися — і за роман.
— Так, тому що в Україні останнім часом я писати не можу. Оскільки все це тут перетворюється на побутовий алкоголізм, систематичне розкурювання «драпу», тож можливостей для писання немає. Раніше все це якось міг суміщати, а тепер маю сісти, щоб мене ніхто не чіпав, і тоді справді можна щось написати.
— У Саши Чорного був такий вірш-скарга на безкінечних друзів...
— Отож життя перетворюється на побутовий бедлам, зранку хтось тобі телефонує, кудись намагається витягнути і починається якесь колобродіння. А за літературний статус треба відповідати життям.
— В останній збірці, як мені здалося, в тебе переважає меланхолійний настрій. І наскрізна тема — смерть. Чому так?
— Остання книга дійсно написана про смерть і любов. Дві теми, насправді. Але ці нові вірші не зовсім характерні для мене. Мабуть на цей момент я себе так відчуваю, загальний настрій меланхолійний. Чи навіть депресивний. Просто в твоєму житті трапляються якісь речі, котрі потім відбиваються в тому, що ти пишеш. Інакше все було б нечесно. Треба, як на мене, писати про те, що знаєш, що сам пережив. Інакше виходить туфта.
— Але, визнай, є така дистанція між життям і поезією, яку не перескочиш?
— Так, але мені цікавіші практики, коли ці речі поєднуються хоч у якихось пунктах. Коли ти бачиш, що автор не просто пише, а проживає це, коли це написано, пафосно кажучи, кров’ю, тоді це мені подобається.
— Чи має поет Жадан улюблені слова і які?
— Слова-паразити, але вони є в кожної людини… Мені подобається мова мас-медіа. Вона жива, і я часто її експлуатую, використовую попс і «мило». Наприклад, моя книга оповідань називається «Біг Мак» — дуже подобається, як то звучить.
— А якщо роздивлятися світ як текст, то що це за текст, на твою думку?
— О-о-о... Ну, то мав би бути паліндром, який можна було б читати туди і назад, без кінця і початку. Я насправді не уявляю собі світ як текст, намагаюся вимахнутися і відповісти тобі якось особливо, але не можу.
— Скільки тобі вже років?
— 29-й.
— Все ж багато вдалося. Чи можна сказати, що тобі таланить?
— Ні. Я скептично ставлюся до таких понять як кар’єра, успіх. Це наносне та несуттєве, хоча кокетувати особливо не буду. Я ніби намагаюся робити те, що мені подобається. Частіше це вдається. Але є багато речей, котрі мені заважають, котрих би я позбувся, але не можу.
— А які заважають найбільше?
— Багато, починаючи з політичного устрою в Україні та системи, в якій мені доводиться жити. Мені було б набагато зручніше чи цікавіше жити в інший країні в інший час. Але це знову починається вимахування, котре навряд чи прив’яжеш до реального життя. Ну й купа різних проблем, котрі в кожної людини є. Створюю, а потім героїчно долаю.
— Яким ти себе бачиш у майбутньому?
— Не маю жодного уявлення. Підозрюю, що воно якесь буде, але не заморочуюсь.
— Ти скептично налаштований до багатьох речей… Мабуть, твій апостол — Хома Невіра.
— Ну, в принципі, якщо апостол — то подобається. Це ти добре сказав. Можу погодитись.
— Без цього питання наостанок, мабуть, не обійтись: яке маєш хобі?
— Я футбольний фанат. Ми навіть великою групою, душ двадцять, ходимо на всі домашні матчі харківського «Металіста», і в фанатському секторі на стадіоні ми часті гості. Харківські футбольні екстремали, скінхеди мої дуже хороші приятелі. Так що футбол люблю по-справжньому. В дитинстві сам грав. Ми навіть вигравали чемпіонат району. Я стояв на воротах і брав 11-метрові. Я був хорошим воротарем. Ось ти на початку питав, ким я ще хотів бути. Так от, єдине, можливо, за чим я шкодую — що не став професійним футболістом.
