«Хочу ще!»

Милих куточків, що зачаровують, на Подолі — безліч, але всі зазвичай шукають якісь особливо надцінні, ми ж любимо простоволосі, беззахисні, боязкі й такі, що зовсім не претендують і на абзац у туристичному путівнику. Ми йдемо слідами життєвих цитат, інколи їхніх розвалин, для яких головним візажистом за власною ініціативою інколи стає дикий виноград. Разом вони починають грати з уявою так вправно, без будь-яких хитрувань, що забуваєш, навіщо й прийшов, просто зчитуєш іншу реальність в їхніх рідних декораціях. Барвисті гостросюжетні пропозиції в різних куточках світу ще й як хвилюють, не сперечаюся, але вони акуратно проіндексовані під курс євро: заплатив — отримуй порцію або півпорції вражень, а тут, у неходженому ракурсі відкриттів, підключається задоволення слідопита, що й підживлює бажання. Воно, треба сказати, добряче загострює зір. Власне, більше нічого й не потрібно. Туристична мішура відсутня, як доречно!

Користуючись не зовсім, може, доречними порівняннями, бачу то вигадливу оборочку на фасаді, то особливу складочку, то чарівну доріжку наче з гудзичків, які додають шарму будинкові, й ось на нашій мапі з’являються свої адреси, підглянуті картинки з порослих виноградом подільських двориків, які своєю мальовничістю могли б, як і їхні заморські однолітки, ще заробляти гроші. Вони ж, мабуть, люблять життя незаяложене, не вжалене непотрібним піаром, отже знають: можна замінити сукню, спогад — ніколи. Хай, буває, й заблукає потрібне слово, тоді підставить плече фотографія і разом, думаю, вловимо обсяг вражень.

НА ПОДОЛІ СТАРОВИНА СУСІДИТЬ ІЗ СУЧАСНІСТЮ, І НЕ ЗАВЖДИ ЦЕ РІЖЕ ОКО

Треба було бачити, як ми намагалися зазирнути, а потім потрапити до одного напівзабутого двора на Ярославській. Кілька років тому вже блукала тут і пам’ятаю цей мальовничий острівець, але вхід вже задрапований якоюсь цератою, що оптимістично змальовує достаток, а під нею — ще й щільно підігнані дошки. Хотілося сфотографувати те, що залишилося від цікавого будинку у формі каре, помилуватися через об’єктив заокругленими лініями потенційних кутів, численними переходами, всілякими завитушками, щоправда, в стані напівнепритомності, різьбленими віконницями, вірніше їхніми недогризками, але хоча й неможливо, зрозуміли, зайшовши у двір поруч, що будов, які немовби живуть, зачепившись за небо, тут більш ніж достатньо, і за ними може вже виглядати свіжий цілком європейський особнячок. На Подолі своя філософія — якщо, скажімо, від якоїсь старизни залишилася стіна, біля неї відразу утворюється маленький «шанхайчик» — альтанка, лавка, місце для машини й звідкись парканчик. Тут порожнеча швидко, схоже, прибирається до рук, подолян життя навчило миттєвої реакції. Будь-який простінок не спить — хай темний і незатишний, але ж тут може сушитися білизна. Хай і без сонця, але пахнути все одно буде свіжим повітрям — і добре.

Будинок на розі Хорива та Костянтинівської досить відомий, фотографії його, впевнена, в багатьох мандрівників у мобілці, аж надто оригінальний, — він то відбудовувався, то знову зависав, як зараз. Вишуканість, звичайно, насичує, але розговорившись із мешканкою комфортного нового будинку, що у дворі цієї старої будівлі, зрозуміла — відчуття міри дещо зсунулося. «Одного дня вийшла на свій балкон, — розповіла жінка,  — і не зрозуміла, що там, в розвалинах бігає. Слід сказати, що мій будинок розташовано так, що зустрічатися поглядом вимушена з цими руїнами. Придивилася — це великі жирні щури. Їх навіть коти не чіпають, бояться. Отже нам, оскільки ми живемо поряд, зовсім не до замилування».

НА ПОДОЛІ ВМІЮТЬ ЧАСТУВАТИ!

Поки гуляли центральним Подолом, читала оголошення й зрозуміла, що можу навчитися тут багато чого: арабським танцям, техніці печворка, створенню авторської ляльки в різних техніках, а побачивши, як його назвали, пам’ятник хорошому апетиту — більшу за зріст людини ложку, вилку й ніж, відразу відчули втому, адже ходимо вже години чотири. Сівши біля кінотеатру «Жовтень», до речі, й у вихідні дні — робітники на даху, відразу відчули під ногами сильну вібрацію від працюючого метро, а неподалік, вузенькими вуличками, повз зовсім подільську назву ресторану «Проходимецъ» деренчав щосили трамвай. Зрозуміло — жити тут непросто.

На Подолі, якщо придивитися, так багато чудових фасадів, прикрашених барельєфами, маскарончиками, витонченими скульптурами, але все це, м’яко кажучи, брудне. Лазневий день потрібний Подолу, що поверне йому гідність, а людям бажання милуватися, шукаючи настрій, але в атмосфері міської ощадливості до найстарішого київського району.

ПОДІЛЬСЬКІ ДВОРИКИ

Поки ділилися враженнями, стоячи біля якоїсь старої стіни, навіщось, мабуть, інтуїтивно підняла очі й обімліла — стіна вельми помітно повелася, ніби зробила два кроки назад і ось-ось може впасти. Хтось із подільських оптимістів біля неї ще й припаркував машину. Так, екзотика куражить, але не до такої ж міри, але все-таки, не підпускатимемо до себе нудьгу — задоволення попри все — соковите. Інакше чому весь час тягне сюди й так і хочеться порушувати особистий простір Подолу й заново із чогось дивуватися. Завжди хочу ще.

Ми ж зустрінемося за новим поворотом і знову потрапимо до незнайомого полону київського шарму.