Книга про родину
Газета «День» на своїх шпальтах часто розповідає про долі пересічних, на перший погляд, українців, відкриваючи тим самим незвичайні історичні сюжети. Якби сформувалася офіційно прийнята доктрина газети, одним із її постулатів було б: щоб пізнати історію своєї держави, потрібно вивчати історії окремих її представників. При цьому знайти таких представників не важко — вони серед нас.
Під час одного зі своїх візитів до Острозької академії редактор «Дня» Лариса Івшина під час розмови з проректором із адміністративно-господарської частини університету Миколою Грищуком дізналася, що він дослідив свій родовід і написав про нього книжку. Подарував її своїм найменшим онукам, щоб знали своє коріння та історію свого роду. Вчинок Миколи Володимировича може стати прикладом для багатьох, адже ми часом втрачаємо унікальний шанс розпитати наших ще живих дідусів і бабусь про їхнє життя. А вони могли б розказати так багато...
— Миколо Володимировичу, як з’явилася ідея дослідити історію свого роду?
— Коли мені було 50 років, до мене прийшла тітка й сказала, що мій прадід Марко Герасимович теж працював в управлінських структурах міста — керівником міста чи його частини. Адже на той час, окрім міської управи, ще існували гміни — територіальні одиниці місцевого самоврядування у межах вулиці чи кількох вулиць. Мене це зацікавило, оскільки сам довгий час працював міським головою, і я почав уточняти інформацію у ще живих на той час старших членів своєї родини.
— А коли інформацію про прадіда знайшли, це стало поштовхом до написання книги?
— Спершу я не брався за написання якоїсь історії, а вирішив скласти родинне дерево. На сьогодні у моєму родинному дереві близько трьохсот осіб. У нас велика родина, члени якої сьогодні проживають у різних країнах, хоча значна частина — тут, в Острозі; також у Рівненській області, Волинській, у Росії. Я почав розповідати про це родинне дерево різним членам родини, і це зміцнило зв’язки між родичами: ми почали частіше спілкуватися, збиратися разом, особливо у поминальні дні. Родина стала по-іншому відчувати себе, у розмовах йшлося вже не тільки про підтримку зв’язків, а й про допомогу один одному. Ми стали думати про пошук тих членів родини, про існування яких нам було відомо, але з якими ми ніколи не зустрічалися.
Одного разу дядько розповів мені, що в нашій родині ще повинні бути діти дідового брата на Вінниччині. Я знайшов цих людей у Жмеринці. А це при тому, що про брата мого діда Олексія моя родина нічого не знала ще приблизно з 1925 року. Може здатися, що пошук родичів за відсутності точної інформації — надзвичайно складна справа. Насправді, якщо продумати практичні кроки, нічого особливо складного немає. Я звернувся до районного відділу зв’язку Жмеринки і назвав прізвища. Зрозуміло, що брат мого діда вже помер, а живими залишилися ще двоє його дітей: син Євген та дочка Ніна. Я зателефонував до цих своїх родичів, пізніше ми зустрічалися, і вони приїжджали до нас у гості. Звичайно, це, перш за все, багато емоцій. Адже діти діда Олексія думали, що залишилися самі, а тут у них така велика родина. Як виявилося, їхній батько служив у військовій частині фельдшером, у 1937-му році мав необережність сказати кілька слів проти влади, був репресований і помер у концтаборах у 1943-му. Так діти втратили зв’язок із рештою родини. Але завдяки дослідженню історії роду ми знайшли цю загублену гілочку.
— Знаходження своїх рідних — це, безумовно, приємний момент в історії роду. Але цьому моменту передували страшні поневіряння. В Україні прикладів таких окремих сімей, на жаль, чимало. А як решта вашої родини пережила страшні роки репресій та війни?
— Родина має і дуже страшні сторінки у своїй історії, які відображають ситуацію по всій Україні: зневажливе ставлення до особистості, знущання над нею. Окрім репресованого Олексія, був разом із родиною вивезений до Красноярського краю брат мого діда Миколи по батьковій лінії, Михайло — за відмову вступати до колгоспу. Це зрозуміло, адже земля для українця — святе. Віддати землю діда Михайла примушували побиттям, ламали руки, ноги. Врешті-решт серед ночі приїхали військові, конфіскували майно і вивезли діда з України разом з родиною. На засланні він і помер, причому похований був у канаві, а рідним не дозволили ні ховати його по церковному обряду, ні ставити на місці поховання хрест.
Важкою була доля мого батька, якого призвали до польської армії у 1937-му (на той час Острог знаходився під владою Польщі), а повернувся він додому в середині 1946-го. На цей період його життя припали війна, німецькі та радянські концтабори. Уявіть собі, яким жахливим було ставлення держави до своїх громадян, якщо тих, хто захищав свою землю, з ворожих таборів відправляли у свої власні, і ще півтора року з’ясовували, чи можна цю людину відпускати додому, аж поки делегація з Острога не відвезла всі необхідні документи про призов до армії і так далі.
Коли родинне дерево було завершене, я ще довго працював в архіві, переглядав церковні книги, щоб уточнити деталі, перевірити інформацію. Дуже добре, якщо у дитини є дідусь, бабуся, а тим більше — прадідусь чи прабабуся. У нашій родині відбувся розрив між поколіннями. По батьковій лінії я не знав свого дідуся й бабусі. Саме в архіві я отримав цю інформацію і прочитав про те, що мій прадід Марко Герасимович був головою гміни Острога.
Вивчаючи історію однієї родини, можна зрозуміти особливості життя цілого міста. Наприклад, острожани у кінці позаминулого століття, не маючи в місті великого виробництва та землі, шукали пристановища в інших містах України. Таким чином члени моєї родини потрапили у Жмеринку, Мелітополь, Санкт-Петербург, на Волинь. У той же час, острожани, які жили у районах, де можна було отримати земельні наділи, робили все можливе, щоб купити більше землі, наприклад, брат мого діда Михайло з дружиною постійно складали копійку до копійки, щоб придбати землю. Уявляєте, яка трагедія стається в життя людини, коли цю придбану такими стараннями і самопожертвою землю у неї забирають.
Були у моїй родині й такі представники, які, розуміючи виклики часу, старалися будь-що дати своїм дітям освіту. Ці діти виживали у проблемні післявоєнні роки і потім допомагали своїм батькам. У нашій родині збереглася історія про дружину брата мого діда. Сам брат діда, Микола, загинув на війні під Ямполем (його мобілізували у 1944-му і, ненавченого, з вадами зору, кинули в регулярні війська). Його жінка самотужки дала освіту трьом своїм дітям. І це надзвичайні відчуття, коли збираєш в єдине ціле оці живі розкидані історії, які всі разом вимальовують перед тобою правдиву історію країни у певний період.
— А яким чином ідея родинного дерева трансформувалася в ідею написання книги?
— Ідея книги визріла в мене вже пізніше. Книгу я побудував як розповідь від початку роду, від прапрадіда Герасима, знайшов фото прадіда Марка Герасимовича, дізнався, що він був учасником братства Костянтина Острозького, дізнався і ім’я прабабусі, раніше ми його не знали. А далі описав життя подальших поколінь нашої родини. Цю книгу ще потрібно доопрацьовувати, це поки що такий сімейний варіант. Я розіслав цю книжечку всім своїм родичам на Різдво та Новий Рік, а також подарував на День народження своїм онукам. Ви не уявляєте, скільки було у всіх емоцій. Можливо, моя історія дасть комусь натхнення на пошук своїх рідних та дослідження своєї історії.
