Коли мир стає мрією

Життя сім’ї Циганенків перевернулося з ніг на голову відтоді, як повернення в рідне місто на Донеччині стало неможливим. Із шістьма прийомними дітьми Роман і Наталя вже понад рік поневіряються Україною. Останній їхній притулок — Запоріжжя. У місто сім’я переїхала в травні цього року. До цього родина побували ледь не в усіх куточках України. Звістку про те, що додому краще не повертатися, вони отримали за сотні кілометрів від малої батьківщини.

ДЕ ДВОЄ, ТАМ І ШЕСТЕРО

Наталя та Роман вперше подумали про те, щоб взяти під опіку чужу дитину, коли їхній син виріс, а в будинку стало тихо й не так затишно, як колись. Без довгих вагань подружжя вирішило взяти із дитячого будинку двох дівчаток Аліну й Даринку. Коли на Донбасі почав розгортатися збройний конфлікт, в управлінні захисту прав дітей Наталі та Роману запропонували прийняти ще трьох дітлахів, які залишилися без батьків. Подружжя погодилося.

«Я молилася, щоб нам не довелося вибирати, щоб Бог послав дітей, і все. Ми приїхали в дитячий будинок й одразу сказали, що заберемо перших трьох дітей, — розповідає Наталя. — Тоді ні суд, ні виконком не працювали, і оформити опіку не було як, та ми все-таки забрали їх до себе. Рішення вже згодом приймалось ледь не в телефонному режимі. А в травні дітлахи офіційно стали нашими».

Діти Наталі й Романа водночас схожі та дуже різні: найменша, шестирічна Альбіна, любить малювати й уже встигла зробити родинний малюнок. Семирічний Артур та дев’ятирічний Алан цікавляться футболом та обожнюють грати в шашки. Аліна, котрій 13 років, уміє смачно готувати і грати на піаніно, а її 12-річна сестра Даринка займається гімнастикою. Найстарший, 13-річний Ілля, захоплюється грою на гітарі та малюванням.

ВІДМОВИТИСЯ ВІД РІДНОЇ ДОМІВКИ...

У червні минулого року сім’я Циганенків вирушила із Зугреса на Донеччині до літнього табору на Київщині, а потім у Бердянськ. Тоді воєнні дії місто не зачіпали, всі жили ще в спокої й ніхто всерйоз не думав, що за півроку Зугрес буде майже зруйновано. Та й того, що мандрівка затягнеться надовго, ніхто не передбачав. Аж доки Наталі не зателефонували знайомі й не сказали, що повертатися в місто дуже ризиковано.

«Коли ми виїжджали в табір, у Донецьку тільки почали обстрілювати аеропорт. Тоді я вперше відчула всю моторошність ситуації, насправді було страшно, — розповідає мати. — Ми їхали поїздом і не знали, виїдемо чи ні. Та й діти тоді були дуже перелякані, бо вперше почули звуки пострілів. Коли настав час повертатися додому, нам сказали, що їхати зараз не варто. Лише тоді я зрозуміла, наскільки все серйозно і страшно. Я не знала, як можна не повернутися додому, ніби й близько, та все одно туди зась».

Із рюкзаками на плечах, з одним лише легким літнім одягом, діти й батьки приїхали на Дніпропетровщину, де знайшли притулок у Новомосковській церкві. Завдяки чуйним мешканцям міста родина влаштувалася в чужому, але небайдужому місті.

«Люди не тільки в церкві, а й у всьому місті виявилися дуже чуйними. Я не очікувала такої доброзичливості. Нам дали необхідні речі, зібрали дітей до школи. Перший час усім нам було важко звикнути до нових умов, відмовитися від домівки, де ти знаєш, що там комфорт і затишок», — згадує жінка.

ЗАМІСТЬ МІСТА — РУЇНА

Після підписання перших Мінських домовленостей напруженість у зоні АТО послабилася, і в жовтні сім’я вирішила повернутися в Зугрес. Те, на що перетворилося колись безтурботне містечко після численних обстрілів, уже важко було назвати містом. Напівзруйновані будинки, знищена школа та розбиті снарядами дороги — все це не справляло гнітюче враження. Попри засмучення від того, що довелося побачити, сім’я залишилася в Зугресі до зими.

«Замість міста ми побачили руїну: в багатоповерхівках дахів немає, вікна забиті дошками та плівкою, — згадує Наталя. — Школа і технікум теж зруйновані. Місто поросло бур’янами, бо нікому доглядати: всі ховалися в укриттях та підвалах. Дуже гнітюче видовище. Жити там морально важко».

АЛЬБІНА РАЗОМ ІЗ АРТУРОМ ПОТРАПИЛА ПІД ОБСТРІЛ ТА ЖИЛА В ПІДВАЛІ. ЦЕЙ ТРАГІЧНИЙ ПЕРІОД ЗАЛИШИВ ВІДБИТОК: ДІТИ ПОГАНО СПЛЯТЬ ТА ЛЯКАЮТЬСЯ ГУЧНИХ ЗВУКІВ

Найменшим діткам, Альбіні та Артуру не пощастило найбільше — їм довелося потрапити під обстріл і жити в підвалі. Цей трагічний період залишив відбиток на психіці малюків: діти погано сплять і лякаються гучних звуків.

«До нашого міста майже весь час долинають звуки стрілянини з кар’єрів, де відбуваються навчання, і з Донецька й Горлівки, — розказує бабуся Людмила Степанівна. — Якось ми з Альбіною та Артуром пішли на гойдалку. І щойно дівчинка почула стрілянину, одразу схопилася втікати, ні мене, нікого не помічала й не чула. Я за нею, кричу їй услід, а вона мені: «Стріляють!» — У паніці біжить, сама не знає куди. Артур залишився біля мене, а Альбіна ні — втікала щодуху...»

Щоб шестирічну Альбіну не охоплювала паніка від звуків обстрілів, Наталя заспокоювала дівчинку, що то салюти. Після того як цій малечі довелося ночувати в підвалі, вона втратила спокій. І хоч час іде, бідолашним діткам досі увижаються темні приміщення підвалів.

«Артурчик ночами кричить, ми беремо його на руки, заспокоюємо. У Зугресі люди живуть у підвалах, а їм вистачило однієї ночі... А днями Артурчик збудував із «Лего» будиночок і запитує: «Мамо, вгадай, де двері?» — Я шукала-шукала і не знайшла. Запитую, де вони, а він: «Ось, зверху. Це підвал, бачиш дверцята, щоб туди хватися, коли стріляють...» Начебто вже й рік минув відтоді, як йому довелося день перебути в підвалі, проте все одно це глибоко затаїлося в його душі. Альбіна кожного вечора молиться, щоб люди не жили в підвалах, щоб не стріляли», — із сумом розповідає Наталя.

Довго в Зугресі родина не витримала. За тиждень до Нового року їх запросили на три місяці в Закарпаття. Їхати знову з домівки сім’я не хотіла, проте відсутність заробітної плати та постійна тривога не залишали іншого вибору. Тоді ж вони забрали з собою і бабусю.

«Ми дуже хотіли залишитися дома: в одного сина скоро мав бути день народження, та й до новорічних свят уже прикрасили ялинку та оселю — хотілося свята в сімейному колі. Коли ми вже виїхали, нам друзі розповіли, що жоден банк не працював, магазини закрилися, зарплату так досі й не виплачують», — каже Наталя.

Крім того, жінці довелося покинути улюблену роботу. Наталя працювала вихователем подовженого дня в Зугреській школі, а Роман — на шахті. Зараз знайти роботу дуже складно.

«НАПРОШУВАТИСЯ НІ ДО КОГО НЕ ДОВЕЛОСЯ»

Думати, як жити далі, сім’я почала, ще коли була в Закарпатті: телефонували знайомим, шукали в оголошеннях, де можна винайняти будинок. Здебільшого люди відмовлялися здавати квартиру великій сім’ї, проте знайшлися ті, які надали житло безкоштовно.

«У Запоріжжі нас дуже добре прийняли, напрошуватися ні до кого не довелося. Усім, чим можуть, допомагають нам і волонтери, і церква, та й пересічні люди. Ми за це дуже вдячні», — каже Роман.

Нещодавно Наталя разом зі старшим сином Іллею їздили в Зугрес забрати речі. Щоб не чекати кілька місяців на перепустку, взяли в міськвиконкомі рекомендаційного листа. Але на одному із блокпостів виникли проблеми — без перепустки жінці із сином проїхати далі не дозволили. Повернувшись до найближчого міста, Наталя та Ілля переночували у церкві, а зранку вирушили в Артемівськ за перепусткою. Рекомендаційний лист зіграв велику роль — за годину мати отримала перепустку і змогла дістатися домівки і забрати необхідні речі.

«Коли ми в’їжджали до Донецької області, все було розбомблено — заправки та будинків майже немає. А в Донецьку ніби й нічого не відбувається — все чисто й гарно. В Зугресі теж є багато зруйнованого, нас нечасто бомбили, але сильно», — розповів Ілля.

Повернутися до Запоріжжя виявилося ще складніше, бо блокпости закрили, а автобусам заборонили їздити. Як розповіла Наталя, довелося три дні ходити на вокзал дізнаватися, яка ситуація з автобусами. Врешті-решт, не дочекавшись, доки пустять автобуси, Наталя та Ілля завдяки знайомим дісталися до Артемівська, а звідти до Запоріжжя.

За рік переїздів із регіону в регіон діти змінили чотири школи, що не могло не позначитися на їхній поведінці: вони стали замкнутими й гірше вчитися.

«Щоразу дітям доводиться вливатися в новий колектив, звикати. Від цього погіршилася й їхня успішність у школі. У кожній школі свої вимоги: в одній пишуть умови задачі, в іншій — ні, там стільки-то відступають рядків, тут уже по-іншому. Дитині важко швидко пристосовуватися до нового», — говорить Наталя.

Діти сподіваються повернутись додому в Зугрес, де залишилися їхні улюблені іграшки і найкращі друзі. Сім’я регулярно відвідує церкву та молиться за мир і за людей, котрі залишилися в зоні АТО.

«Хочеться вірити в диво. Мені весь час здається, що зараз все зміниться, що все налагодиться. Хочеться, щоб усе відновилося й було, як раніше, щоб знову був мир, щоб вільно можна було повернутися додому», — каже Наталя.