Коли рятують сміхом

Одужання важкохворих дітей залежить від їхнього емоційного стану. Сміхотерапія як засіб лікування вже давно укорінилася не лише у США та Європі, а й у Росії. В Україні ж вона лише починає свій розвиток. Лікарняні клоуни — люди, які рятують дітей сміхом. Рівненський аматор Тарас Обоїста — один із перших спеціалістів у цій галузі. Півроку тому, побувавши у Москві, він вирішив створити у Рівному осередок лікарняної клоунади. І от уже кілька місяців разом із ним працюють його учні.

«Анестезію, анестезію! Пацієнт просинається!.. О, печінка. Вирізаємо. Гіпоталамус? Теж!» Розмова шокувала б кожного, хто тільки чув, але не бачив операційної. Кілька хлопчаків із захватом допомагали оперувати сумку-іграшку двом лікарняним клоунам — Бабайці та Тяпу (Тапу або ж Біму). Тарас Обоїста, Корній Демидюк, один з найкращих мімів на Західній Україні, та їхні учні щотижня так проводять своє дозвілля — граючись із дітьми Рівненської обласної дитячої лікарні. У медзакладі їм раді, особливо діти з онкогематологічного відділення. Для онкохворих, які місяцями можуть лежати на Київській, 60, прихід клоуна — можливість забути про хворобу.

У Рівному вже кілька місяців діє школа лікарняних клоунів. Під керівництвом Тараса Обоїсти більше 10 учнів. Поділитися досвідом його запрошують у сусідні області, адже лікарняна клоунада надає терапевтичний ефект — покращення загального стану хворого.

— Я навчався на історичному факультеті, — розповідає Тарас Обоїста. — Проте ще з університету займався театром, зокрема долучився до створення молодіжного театру в Рівному. Тоді ж почав здобувати ази клоунської роботи. Вчителів у мене не було. Усі фокуси вивчав самотужки, черпаючи базу з Інтернету. Дуже відкриті для навчання європейські та американські клоуни. Розпочав я із дитячих будинків, саме тому лікарняну клоунаду називаю соціальною. Самому виходити до дітей дуже важко, особливо якщо їх багато. Тому зі мною працював напарник — Артем Олексеєв. Ми з ним побували у багатьох дитячих будинках області. Деякі вражали до сліз. Діти там були змученими, не за роками серйозними, проте навіть вони із шаленим запалом у очах гралися, бігали за нами, веселилися.

Рік тому дитячі будинки надихнули Тараса Обоїсту піти до лікарень. Відтоді він там улюблений гість. Виступає, як і його учні, безкоштовно. Фінансові питання (для виступів потрібні кульки, мильні бульбашки, м’ячики) допомагає вирішувати благодійний фонд «Скарбниця надії», який у липні допоміг Тарасу побувати і на семінарі з лікарняної клоунади в Москві.

— Після того як повернувся з Москви, вирішив у Рівному відкрити школу лікарняної клоунади. До неї можуть долучитися усі, хто бачить у собі гротескні риси (а вони, повірте, є у кожному) і хто зможе працювати у лікарні. Головне — не «згоріти». За нормами, кожен лікарняний клоун повинен навчатися не менше шести місяців: три з них — це, так би мовити, теорія, і ще три — стажування. Проте перші учні почали працювати після кількох занять.

Загалом проблема дітей у лікарні — не так сама хвороба, як нудьга, розповідає пан Тарас. Дітям немає чим зайнятися і куди вивільнити свою енергію. Тому лікарняні клоуни часто єдині, хто може розкрити дитину, відкрити її почуття. Діти відповідають взаємністю.

— З лікарні завжди виходиш фізично стомленим, але емоційно зарядженим на 100%, — продовжує Тарас Обоїста. — Найскладніше у спілкуванні з дітьми — перший крок. Завжди обережно проводжу знайомство, аби не налякати дитину. А коли бачу, що перший контакт налагоджено, знаю, що далі все буде добре. Проте правилом для усіх лікарняних клоунів є не входити у тісний емоційний зв’язок із дітьми. Адже, на жаль, трапляється, що діти помирають, тоді сам клоун може «зломитися». У багатьох приходить емоційне виснаження, коли людина не може більше виступати перед хворими. Проте виходячи з кожної палати, клоун повинен струсити із себе всю негативну енергію.

— Дітям важливо, щоб із ними поруч хтось був. Ми бігаємо по лікарні, навіть на процедури часто йдемо разом. Аби дитина не боялася, ми дозволяємо лікувати себе, ще і ще випрошуючи уколи. Клоун має дати дитині можливість побувати у казковій країні. Він повинен відкривати у кожній речі щось особливе, з цікавістю підходити до всього, перетворювати буденні предмети на казкові.

На лікарняних клоунів чекають. Ще не встигають вони переступити поріг відділення, як батьки хворих малюків просять: зайдіть до нас, у моєї донечки (синочка) геть настрій підупав... Тарас Обоїста сподівається, що лікарняною клоунадою зацікавиться чимало людей.