Колишній гірник створив «незалежну державу»

Будинок Олександра Лози дуже примітний. І справа зовсім не у монолітності будови, не в її розмірах — цим сьогодні вже нікого не здивуєш. І двір, і будинок видаються привабливими, незвичайними, ба, навіть такими, що виходять за межі звичного уявлення про житло шахтарського селища. Територія садиби подібна скоріше до механізаторського двору КСП, ніж до провінційного подвір'я. Трактор дивної конструкції, цистерни, резервуари, металеві башти і ще багато усілякого добра, про цінність якого може судити тільки така людина, як Олександр.

У недалекому минулому господар дому працював на шахті «Брянківській», яка сьогодні закрита згідно з програмою реконструкції вугільної галузі. Офіційно він, як і сотні його товаришів, залишився без роботи, однак ця обставина не зламала йому життя, на відміну від більшості його колег, які поринули у відчай і безвихідь. Він не покладав надії на допомогу держави, розуміючи, що доля, благополуччя, нарешті — майбутнє сім'ї: залежать тільки від його уміння, праці й таланту. А те, що ця людина має особливий талант — і доводити не треба. Варто тільки подивитися на його господарство й оцінити його винаходи. На 19 сотках розмістилося все необхідне для життя — будинок, город, басейн, курник, гараж, свердловини для води та газу, вітрова електростанція і ще купа різних побутових пристроїв. Вийшла така маленька незалежна сімейна держава, політика якої спрямована, насамперед, на виживання. У 44-літнього Олександра двоє дітей. Дочка вчиться у Горлівському інституті іноземних мов і на її навчання щороку потрібно, як мінімум, двi тисячі гривень. Син іще школяр, та вже через кілька років продовжить навчання у вищому або середньому навчальному закладі. Доведеться оплачувати і його навчання. При цьому дружина, працюючи телефоністкою на Брянківському рудоремонтному заводі, не отримує зарплати вже кілька місяців. Словом, саме життя змушує крутитися, метикувати, виживати.

Спочатку Олександр побудував... міні-гідроелектростанцію. Поруч із будинком протікав струмочок, до якого зливали шахтні підземні води. Потік був таким сильним, а місце розташування річечки таким вигідним, що будівництво електростанції просто напрошувалося. Мешканці селища з приводу такої ідеї іронізували: мовляв, не вистачить у Лози кебети. І тільки хлопчаки, стягуючи рiзний брухт, були раді стати у нагоді дядьку Сашкові. Кебети у Лози вистачило, і гідрочудо він, на подив усім, змайстрував, залишалося тільки його запустити. І тут спала вода. Шахту закрили — потік підземної води припинився. Хтось занепав би духом, та Олександр не з таких.

Став міркувати: його садиба розташована на горі, продувається всіма вітрами (а донбаські вітри відомі своєю силою та постійністю), значить — треба майструвати вітряк. Спеціальної літератури з вітроустановок взагалі мало, а в Брянці її тим більше не дістанеш. Та Лоза таку книженцію дістав. Цілу зиму працював над конструкцією і навесні вітряк поставив...

Ще два роки тому, пробиваючи першу свердловину для питної води, він наштовхнувся на пазуху з метаном. Вихід газу на поверхню — звичайне явище у цій вугільній місцевості, тим більше зараз, коли шахти закрилися і підземні пустоти заповнює вода, витісняючи метан на поверхню. Олександр вирішив «приручити» газ, тим більше, що його концентрація дозволяла це зробити (першого року вона становила 60— 70%). До речі, почувши про це, співробітники Макіївського НДІ приїхали пересвідчитися і були вельми здивовані, оскільки такої концентрації ще не зустрічали (звичайно, вона становить від 2-х до 30%). А тут усі 60!

Як гірник, Олександр розумів, що запаси метану будуть невеликими, і розпорядився ними так. Прямо із свердловини проклав труби і підключив до казана — це для обігріву будинку. Для користування газовою грубкою вигадав окрему систему з накопиченням газу у великий резервуар. Перші два роки навіть за найлютіших морозів температура в будинку не опускалася нижче за 24 градуси тепла. Як розповідала Наталя Лоза, кури в сараї всю зиму ходили з відкритими дзьобами — їм було жарко. А ось цього літа почалися проблеми. Через засуху грунтові води стали відходити, засмоктувати до свердловини повітря, і концентрація метану почала розріджуватися. Газ горить уже не так стабільно. Та Олександра це не налякало, оскільки він передбачав ці проблеми, тому й узявся майструвати вітроустановку. 36 «крил» діаметром 9 метрів давали такі оберти, що за тиждень видавали потужність у 4 кіловати. Втім, винахідника такий показник не влаштовував — мало. Хоч цього було досить для енергопостачання, він хотів добитися більшого ККД. Скажімо, 6 кіловат. А тут іще «допомогла» негода. Якось розігралася така буря, що маточина, виготовлена з крихкої сталі, не витримала — вітряк зламався. Олександр вирішив установку вдосконалити за зразком тих вітряків, які раніше були в українських селах. Потрібну конструкцію знайшов у ще довоєнній книжці. Старим конструкціям Олександр довіряє більше, ніж сучасним винаходам, які, за його словами, «тільки на картинці добре виглядають, а почнеш по схемах збирати — абракадабра виходить». Нові лопаті винахідник уже заготовив, метал дістав. Тепер чекає зими, щоб нову вітроустановку зробити. Влітку і восени за це ніколи взятися, треба гроші на навчання дочки заробляти. Тож Олександр не цурається ніякої роботи: будує для людей будинки, басейни, оре городи трактором власної конструкції. Трактор у нього, до речі, вже шостої моделі. Останню він довів до такої досконалості, що машина може вискочити з будь-якого болота і працювати на будь-якому схилі.

Ось так і живе Олександр у своїй «державі», із власною водою, власним газом і електроенергією. Трудиться, не нарікаючи на долю, і ні від кого не залежить.

— Ви відчуваєте, що міцно стоїте на землі? — запитала я на прощання в Олександра.

— Покладати надії на рідний уряд сьогодні не варто, — відповів він, — країна доведена до такого стану, що немало років піде на те, щоб підняти життєвий рівень людей. А в нас, у Брянці, де закриті майже всі шахти, ще довше доведеться чекати економічного просвітку. За таких обставин, я вважаю, людина повинна сподіватися на себе. Що я й роблю. За найскромнішими підрахунками, у цьому році я зекономив десь 2 тисячі гривень. Якраз, щоб заплатити за навчання дочки. Так що самі визначайте, наскільки міцно я сьогодні стою на цій землі.