Країна глухих і відкритий світ

Ми зустрілися з президентом Асоціації перекладачів жестової мови Мариною Ліферовою на заході TEDxDonetsk «Комунікації: віртуальне та реальне в житті сучасної людини» в Донецьку. Марина приїхала з Києва, щоб розповісти про важливість цієї комунікації, яку в нас незаслужено вважають неповноцінною. Ліферова наполягає: ця мова збагачує людину і, якщо говорити про фізіологію, то в того, хто «говорить», одночасно працюють дві лобові долі замість однієї. До того ж, говорить вона, для того, щоб спілкуватися з усім світом, їй не треба вивчати кілька десятків мов, досить однієї. Свій виступ вона почала зі слів: «Жестова мова — моя рідна». При цьому жінка може чути й говорити. Парадокс?

— Я вважаю, що жестова мова популяризується дедалі більше, — почала розмову Маріна Ліферова. — Є дуже цікаві теми. У нас є клоуни, які не чують, кухарі, художники, архітектори й так далі, наприклад, у Києві метро будує глуха людина Олексій Нашивочников. Він побудував не одну станцію метро. І в усіх своїх інтерв’ю він зазначає: жестова мова, образи та багатовимірність — усе це йому допомагає в роботі.

За радянських часів на території України були три підприємства, на яких працювали люди з вадами слуху. Одне з них, до речі, в Донецьку (Донецьке виробниче підприємство Електромагніт Українського товариства глухих працює й нині. — Авт.). Був певний розподіл праці. У мене це викликає одну реакцію — гетто. Я писала в багатьох статтях про те, що не можна ізолювати від суспільства глухих людей — це неправильно. Треба бути відкритим суспільством, інтегруватися в світову спільноту. Зрозуміло, що за радянських часів було держзамовлення, яке слід було виконувати. Сьогодні це замовлення виконують в’язні. Ті, хто не чує, зараз обирають те, що їм подобається. Вони подорожують країнами в пошуках цікавого для себе місця. І найголовніше — світ для них відкритий. Перші підприємства в Україні, що почали брати на роботу глухих, — мережа магазинів МакДоналдс і гіпермаркет «Ашан», який пішов далі, — тепер глухі люди можуть працювати й на касі. Це вже прогрес. Приклад Нашивочникова теж показовий. Він знає кілька іноземних мов, досконало володіє інтернетом і професією архітектора і потрібен у суспільстві.

«РОЗУМІТИ ЖЕСТИ — НЕ ОЗНАЧАЄ БУТИ ПЕРЕКЛАДАЧЕМ»

— Наскільки пристосовані міста до людей, які не чують?

— Я народилася за радянських часів у сім’ї батьків, що не чують. Мене завжди запитували: як твої батьки чують дзвінок у дверях? Мій тато зробив лампочку, яка, коли натискали на дзвінок, запалювалася. Інший приклад: у мене, наприклад, особисто як у перекладача жестової мови в першої з’явився телефон у класі. Чому? Тому що глухі побачили, що можна писати есемес. Нехай вони пишуть безграмотно, але це спосіб зв’язку. І короткі повідомлення почали зближувати людей. Нові технології вони намагаються використовувати самі для себе. Для себе організовують церкву в інтернеті, для себе організовують курси мови, онлайн-кінозал з титрами тощо. Усі потрібні для себе речі люди, які не чують, роблять самі, оскільки знають, що ніхто про них більше не потурбується: порятунок потопаючих — справа рук самих потопаючих.

Інша ситуація — це спілкування з обслуговуючими органами: нотаріусом, лікарями, міліцією тощо. У цьому випадку без перекладу ніяк не можна обійтися. І тоді питання стає в графу «гроші». Якщо така людина не входить до спілки глухих, їй має надаватися платна послуга перекладу. Але тут теж є своя заковика — кваліфікованих перекладачів жестової мови в Україні випускають, але куди вони потім діваються, я не знаю.

Є курси жестової мови при товаристві глухих. Навчання на них триває 3—4 місяці, після цього людина отримує сертифікат, який засвідчує, що вона є перекладачем. Але розуміти жести — не означає бути перекладачем. Це набагато складніша робота, ніж здається. Синхронний переклад, який став би справжнім осмисленим текстом, а не просто набором знаків — зробити важко. Я, наприклад, вчуся цього все життя. Я їжджу світом, постійно спостерігаю за людьми з різних країн і вчуся в них. Більше того, жестової мови вчуся у дітей, оскільки вважаю саме їх носіями. Я часто провожу ігри з дітьми, під час яких вони роблять для мене нові відкриття, які я поширюю далі.

— Якими є відмінності жестових мов у світовому просторі?

— У жестової мови є дві системи, як, наприклад, кирилиця та ієрогліфи. Це пов’язано з системою показу. Коли я показую за допомогою обличчя й тіла — це французька система показу. Коли фалангами пальців — це англійська система жестової мови. Скільки людей якою системою користується? Тут треба дивитися на історію. Уся Європа (крім Англії) розмовляє французькою системою; Азія, Австралія, Британія та колишні її колонії — це англійська система.

«МОВА ЖЕСТІВ ЗМУШУЄ ДУМАТИ»

— Наскільки часто людина, яка чує, вирішує вивчати жестову мову, з чим це пов’язано?

— Я знаю лише двох людей, які вирішили вивчати жестову мову лише тому, що вона їм подобається. Один з них — Олександр Стрикін, сурдоперекладач телеканалу СТБ. Мову він вивчав по телевізору радянського періоду, оскільки був закоханий у сурдоперекладачку, яка показувала по телебаченню новини. Потім він приїхав до Києва на курси й залишився тут. Друга історія — коли людина підійшла до глухих і попросила їх навчити розмовляти жестовою мовою. Інших історій я не знаю. Чи вимушено вивчають жестову мову ті, в кого в сім’ї глухі? Просто так складається. Колись, у чотири чи п’ять років, матуся привела мене до жінки, яка мені щось казала, а я потім це показувала матері. Відтоді я стала перекладачем. Мої сестри теж розуміють мову, можуть поверхово поговорити з батьком, не на теми культури, політики — вони не володіють такими глибокими знаннями мови.

У всьому світі жестова мова — друга за популярністю. У Канаді, наприклад, на другому місці серед перекладачів, після іспанської — жестова.

У нас вважається, що це неоплачувана робота. І до того ж у нас немає системи навчання. Курси не передбачають, що ти станеш професіоналом. А професіоналом можна стати лише тоді, коли ти думатимеш цією мовою.

— Ви казали, що навіть у вас у сім’ї не всі знають цю мову. Виходить, що через відсутність повноцінного спілкування людина почувається самотньою?

— От тому я кажу, що країна глухих — це країна, в якій усе зроблено для таких людей. Ось, наприклад, я розмовляла вчора з жителем Тунісу за допомогою скайпу. Я говорила своєю мовою, він — своєю. Але при цьому у нас одна система жестів — нас об’єднала мова. А те, що в нас немає словесної мови — інший аспект, абсолютно логічний. І той факт, що у нас не одна країна, абсолютно не свідчить про те, що ми різні. Ми живемо в одній країні — країні глухих, хоча я не глуха людина, я — кажан.

— А що вам особисто дає жестова мова?

— По-перше, в мене кут зору більший. Мова жестів змушує думати. Вона дуже образна. По-друге, я чітко відчуваю емоційну складову людини окремо, а також будь-якої розмови. Я як людина, яка володіє жестовою мовою, не люблю розмовляти по телефону — я не бачу очей співбесідника. Мені це дуже важливо. Завдяки жестовій мові я об’їздила весь світ. І все це завдяки професії, якої не існує.

Коли ми створювали «Спілку» перекладачів жестової мови, робили акцент саме на цьому слові, оскільки хотіли підкреслити, що це «Спільне мислення», «спілкуватися» від слова «спільно». Ми хотіли показати, що ця мова гарна і її може вивчити кожен — приклад Наталі Портман і Джоні Деппа є підтвердженням цього. Наприклад, кілька років тому був фільм Тодоровського «Країна глухих», що теж не для кожного. Він швидше для перекладачів жестової мови. До мене тоді приходили як глухі, так і ті, хто чує, щоб я їм переклала всі нюанси. Чому? Тому що фільм не мав титрів і рівно половину стрічки герої говорили, рівно половину — використовували жести.