Кирило ВИШИНСЬКИЙ: «Політики повинні контролювати себе навіть уві сні»
Однак щодо «Насправді» в період президентської гонки 1999 року, то її тональність дещо зашкалює за рамки сатиричного огляду. М’яко кажучи, передача була тенденційна. Грубо висловлюватися не будемо. Згодом програма змінилась. По- перше, творчий малюнок передачі став більш об’єктивний, а по-друге, коли програма перестала відповідати певній політичній меті, вона почала ефективніше виконувати своє головне завдання — смішити.
Тому ми й прибули на річницю сатиричної передачі-довгожительки (для сатиричної програми в Україні й чотири роки — вічність) «Насправді».
Насправді виявилося, що дев’ятнадцятого лютого день народження не тільки у програми «Насправді», а й у її фундатора — Кирила Вишинського.
Привітавши його з подвійним днем народження, ми вирішили поговорити про творчі муки творців проекта. Однак у Вишинського настирливо заверещав мобільник. Угукнувши в апарат, він вибачився перед нами і сказав що приєднається до розмови за п’ять хвилин. А поки ми можемо поговорити з редактором програми Сергієм Косарьовим. Ми так і зробили.
«СІМ’Я ОДНОГО ДЕПУТАТА,ДІЗНАВШИСЬ ІЗ НАШОЇПРОГРАМИ, ЩО ВІН НЕ БРАВХАБАРІВ У ЛАЗАРЕНКА,ОБУРИЛАСЯ»
— Розкажіть про історію створення вашого проекту.
С.К.: — Передача «Насправді» з’явилася спочатку на дніпропетровському ТБ. Пізніше, перед президентськими виборами 1999 року, нам запропонували попрацювати в Києві.
— Хто є автором «Насправді»? Список прізвищ, що мигтить із космічною швидкістю в кінці програми розібрати неможливо.
— Це в нас така фішка. Швидкі титри — перше, про що написала преса після виходу програми в ефір. Над сценарієм працює цілий колектив. «Насправді» складається із сюжетів, сценарії яких пишуться нашими авторами. Текст ведучого пишеться спільними зусиллями: власне, ведучим і шеф-редактором. Програма являє собою складний синтетичний жанр.
— Згадуючи тернистий шлях Шендеровича, запитуємо: до суду на вас подавали?
— Аякже! І не один раз. Останній раз сума, яку було заявлено в позовній заяві народного депутата Нечипорука, сягала п’яти мільйонів гривень. Йому не сподобалося, що в програмі було сказано, що він не брав хабарів у Лазаренка.
— І що ж йому не сподобалося? Він брав хабарі?
— Точно не відомо. Але у нього, ніби через наш сюжет, зіпсувалися відносини в сім’ї. Очевидно сім’я, дізнавшись, що він не брав хабарів у Лазаренка, але мав таку можливість, обурилася.
— Їх можна зрозуміти. От ми зараз надрукуємо це, а вони, чого доброго, і на нас до суду подадуть?
— Ця історія річної давності. Не вдаючись у юридичні подробиці, скажемо: позивача матеріально не задовольнили.
— Навіть на десять гривень?
— Ні. Просто мирно розійшлися .
«В УКРАЇНІ НЕБАГАТОПОТЕНЦІЙНИХ ГЕРОЇВДЛЯ САТИРИЧНОЇ ПРОГРАМИ»
— Хто улюблені герої вашої програми?
— Героями програми були і президенти США, Росії, України. Фігура героя залежить від того, що відбувається в країні та світі. но: наскільки їхні висловлювання суперечать власним деклараціям.
— Ви намагаєтеся рівним світлом освітлювати події своїм «прожектором перебудови»?
— Це залежить від того, наскільки серйозний мотив. В Україні небагато потенційних героїв для сатиричної програми. З наближенням виборів основною темою програми стає передвиборна гонка та її головні дійові особи.
— Як ви ставитеся до останніх скандалів: крадіжка ТБ-вагона на вокзалі, відставка Омельченка?
— З приводу крадіжки ми заявили, що соціал-демократи тепер підуть на вибори без платформи — у них її вкрали.
А метушня навколо Омельченка, можливо, додасть його партії кілька десятих відсотка. Але чи вистачить цього для того, щоб вона пройшла 4-відсотковий бар’єр — невідомо?
«МЕР ЗОБОВ’ЯЗАНИЙ ЗАЙМАТИСЯ ЧИСТОТОЮВУЛИЦЬ, А НЕ ПІДІЙМАТИЗА ТРИВОГОЮ КИЇВСЬКУМІЛІЦІЮ»
— Шендерович намагався уникати контактів із політиками, щоб не мати до них особистих почуттів. Щоб сатиричне зображення було більш об’єктивним. Він зізнався, що після знайомства з Віктором Степановичем Черномирдіним (коли той весело потис руку своєму поролоновому двійнику) він відчув до нього симпатію. І тепер вставляє в передачу його лінгвістичні перли з непотрібною часткою співчуття.
До розмови підключився Кирило.
К.В.: — Ми дійсно з багатьма політиками знайомі. Але це не дуже близьке знайомство. Один приятель ще в 1996 році порекомендував близько «не товаришувати» з політиками, щоб потім не виникало комплексу провини перед ними.
Політики — люди публічні. Отже, повинні відповідати за свої слова. Потім вже мало кого влаштує виправдання: «Я погарячкував». Свого часу так пояснив своє антисемітське висловлювання Макашов. Він біля ліфта розповідав про те, що жидів потрібно вигнати з парламенту. Сцену було знято НТВ. І пішла величезна хвиля на російському телебаченні. Невзоров зазначив із цього приводу: «Хлопці, навіщо такий шум підіймати. До цього потрібно ставитися спокійніше. Буває людина випадково зіпсувала повітря в громадському місці — не карати ж її за це? Взагалі-то Макашов хороший! Тільки трохи розслабився».
Саме тому політики повинні контролювати себе навіть уві сні. Ми показуємо політиків не такими, якими вони хочуть, щоб їх бачили. А такими, якими вони виглядають збоку. І хочемо про це розповісти в іронічній формі.
— Навіщо?
— Наш обиватель-виборець вже оглушений псевдооб’єктивною передвиборною інформацією. Ми виходимо з одного простого постулату: наскільки висловлювання того чи іншого депутата відповідають елементарному здоровому глузду. І логіці. Коли наслухаєшся наших кандидатів — дійсно стає моторош
Останній яскравий приклад — історія з Омельченком. Київський мер виявився настільки великим діячем сучасності, що зібрався підпорядкувати собі навіть міську міліцію. Хоч вона повинна бути в парафії МВС. Мер зобов’язаний займатися чистотою вулиць, командувати двірниками, робити бруківки, ремонтувати каналізацію. Але коли через те, що він отримав указ, який йому не сподобався, він починає підіймати по тривозі київську міліцію — стає смішно.
— Нормальні князівські замашки.
— В тому й річ. Сан Санич настільки «роздувся», що відчув себе поза межами. Проблема в тому, що демократія — це, насамперед, рівність. Якщо ти декларуєш, що ти — демократ, це означає, що ти знаєш межі своєї компетенції. Потрібно обмежувати себе! Демократія передусім — самообмеження.
— Але мер Лужков також не тільки двірниками командує.
— Лужкова, до речі, поставили на місце. Статус мера Москви, по- моєму, не повинен дозволяти йому приєднувати до Росії Севастополь. До того ж він це подавав, як державні заяви. Але приїхав Путін і сказав, що Севастополь — українське місто. І Юрій Михайлович не став йому заперечувати. Хоч спочатку з цього приводу не варто було висловлюватися — це не входить у його компетенцію.
«ЖАРТУВАТИ—НЕ ПРОСТА СПРАВА.І НЕ ТАКА СМІШНА,ЯК ЗДАЄТЬСЯ НА ЕКРАНІ»
— Яке надзавдання стоїть перед вами?
— З нашою допомогою люди повинні перестати ставитися до політиків, як до істот, які знають щось більше за них.
— На мою думку, вони вже давно так не вважають...
— Я не можу тоді зрозуміти, чому 20 відсотків населення досі голосують за комуністів? Скільки можна наступати на одні й ті ж граблі?
— Немолодий науковий робітник голосує за комуністів, тому що за них він мав пристойну зарплату, а зараз — мізер. Це хіба не здоровий глузд?
— Я сьогодні розмовляв із жінкою-медиком, яка заробляє небагато. Вона говорить, що ніколи не проголосує за них, тому що боїться наслідків. Їй 60 років. Її діда розстріляли — він був куркулем.
Усі хочуть їсти, але невже вони живуть тим, щоб вранці встати і думати про ковбасу? Є набагато серйозніші речі.
— Для людини, у якої немає ранкової ковбаси, це — найсерйозніша річ.
— Це неправда.
— Правда — ці 20 відсотків.
— Проте людям потрібно пояснювати, хто є хто в українській політиці. Перед виборами це особливо важливо. Ми розповідаємо про ідеї тієї чи іншої партії. Але й не забуваємо принцип: одного разу збрешеш — хто тобі повірить. Представник блоку «Наша Україна» в Кіровограді викликає оператора, який знімав його, і вимагає стерти три хвилини запису. Я тепер не повірю, що він стане утверджувати демократичні принципи в парламенті.
— Можливо, вашою другою метою є викликати сміх?
— Природно. Емоційно забарвлена інформація завжди сприймається набагато легше й приємніше.
— Тоді розкажіть що-небудь смішне. А то вийде, що Вишинський щоразу жартує по двадцять хвилин в ефірі, а тут вже сорок хвилин розповідає, як правильно жити.
— Найсмішніше, як виглядає робота команди КВК, коли вони готуються до виступу! У маленькій прокуреній кімнаті сидять п’ятнадцять злих чоловіків і з камінними обличчями пишуть дотепи. У нас приблизно те ж саме.
Найсмішніше, коли в липні на вулиці 32 градуси, а ви сидите в студії, в якій температура вдвічі вище. І коли ви встаєте зі стільця, то на спині великі сольові розводи. В таких випадках я згадую свого армійського старшину, який говорив напередодні свята 7 листопада: «Що ви, хлопці, розумієте? Для солдата свято, як весілля для коня — голова в квітах, а спина в милі». Це до того, що жартувати — не проста справа. І не така смішна, як здається на екрані.
