«Летят алмазные фонтаны...»
Визнаймо, ми звикли їх не помічати. І не дивуватися з їх розкішності (котра останнім часом вельми потьмяніла), як не дивуємося сьогодні взагалі ні з чого. Ну, фонтани. Ну, вода. Ось пару років тому, на Оболоні — це я розумію: до фонтанних вод запустили щуку, так вона там і прижилася. Жалісливі матусі підгодовували її, водили до неї на екскурсію дітей. Щука стала районною визначною пам’яткою, і вже велися розмови про зарахування її в книгу, чи то Червону, чи то Гіннесса. У кого все ж таки на неї піднялася рука, про це історія мовчить.
А фонтан цей, як і безліч інших у Києві, включаючи знаменитого Самсона з левом, що здається саме від спраги роззявив свою пащу — також мовчить. Сучасні фонтани — це їх відсутність, але навряд чи щось радикально змінить революція у міському водопостачанні. І веселі струмені задзюрчать в унісон один одному, а поети знову почнуть їх оспівувати. Замість «стеклянных крон загадок». Дивно, що деякі фонтани все ж таки працюють. Однак у відповідь на нашу байдужість їм не залишилося нічого кращого, як зануритися у власну самодостатність і уявну досконалість. І заперечити ми нічого не можемо: «останній сплеск» фонтанного мистецтва припадає на так звані «роки застою», коли фонтани обгорталися музикою і слугували місцем променадів.
Моя ж власна прогулянка Києвом, навіяна недавньою спекою, виявила, проте, не лише зони «фонтанної дискримінації» (такі, наприклад, як Поштова площа чи Татарка, а також, у зв’язку з відомими причинами, Хрещатик), але й невмирущі різновиди «фонтанного існування». Ні, ставити хрест на них ранувато. Особливо, коли на очі потрапляють.
Фонтани архаїчні й поважні. Являють собою кілька не перекинутих бенкетних чаш із левовими масками й рогами достатку. Неважко здогадатися, що фонтани ці — старорежимні, і приємні вони для душі та ока навіть бездіяльні. Так і є: «Завод Гермена, 1899 р.». Біля них з особливою охотою прилаштовуються дитячі майданчики — від дерев’яних містечок з «ворітцями» та гойдалками — до величезних набірно-розбірних конструкторів. Подальша доля їх різна. У одному випадку вони є притулком для молодих матусь із цигарочкою (і каламутний погляд бронзового Чкалова їх зовсім не бентежить). У іншому — на них спочиває дух суворої діловитості, й маленький фонтанний Sity служить місцем для ділових зустрічей. Років зо три тому я ще міг пити з горла шампанське зі своєю приятелькою, відмовляючи її від одного фатального рішення (не відмовив!). Сьогодні подібні сюжети тут, біля Золотих воріт, просто немислимі. Респектабельне, дуже респектабельне кафе під жовтими парасольками (пиво за 7 гривень — як вам це подобається) витіснило за межі скверика всіх мрійників, фланерів і тих, хто просто швендяє тут. Варто лише вчора було сісти на дві хвилинки, як тут-таки підсіли панночки, запрошуючи на рекламну презентацію якоїсь фірми — коли б лікерогорілчаної — а то медичної!
Фонтани, схожі на зали очікувань. Як правило, вони розташовані біля трамвайно-тролейбусних зупинок. Не дивлячись на казуси окремої пишності (пристойний водяний каскад біля Будинку торгівлі), враження вони залишають безрадісне. Жінки й діти мляво кусають фруктове морозиво, а «серйозний контингент» нудьгує, очікуючи свого номера. Під час одного з нападів липнево-серпневої спеки я побачив за лавкою страждаючого пса, що перекинувся на спину, з лапами, застиглими в повітрі. Він теж чогось чекав.
Фонтани «пернаті». Назву свою отримали завдяки присутності поряд дивного жерстяного птаха, чи то пелікана, чи то чорногуза. (Власне, фонтан — миршаві цівки, котрі просочуються з іржавого, залізного штирка.) Один такий шедевр, страждаючий «ревучими шістдесятими», я відшукав на Обсерваторній (а колеги підказали як мінімум трійку подібних у різних районах міста). Звичайний їхній ескорт непрезентабельний: група доходяг із «клунками» глухо бурмочуть між собою на своїй традиційній лавці. Зрідка забігають на перекур лолітки в зелених босоніжках і з сережкою в носі, але довго тут не затримуються: прилетіли — відлетіли.
Фонтани-егоїсти. Вони — на зразок «речі в собі» чи «без повідомлення не заходити». Зарозуміла водяна піраміда, окільцьована гранітом. Ні вмитися, ні сісти — найближча лава за 30 метрів звідси, овіяна смогом і пилом. І діти тут не ходять; один-таки ризикнув (власними очима бачив) — потоптався на травиці й дав драла: лячно! Все стане на свої місця, коли я вам повідомлю місце прописки цього фонтану. Будівля банку «Фінанси та кредит». Коментарі зайві.
А ось фонтани-нахлібники мене, зізнаюся, потішили — хоча виявлені були в однині, по вул. Воровського, біля фудмаркету. Нахлібники знаходяться на території бістро, вони ж його й породили (а не навпаки). Розміром такий фонтан у половину людського зросту, з гідністю струмує на іграшковому уламку коринфської капітелі (імітація мармуру). Ну, лиха біда — початок! І я там був, мед-пиво пив. І до рота — потрапляло!
Майже переможений песимізмом, збирався нарікнути в кінці: перестали ми, добродії, у фонтанах купатися. (Ау, «Солодке життя» — ау, Аніта плюс Марчелло!) І давно вже не намагаємося влучним фуком зліва зіштовхнути свого опонента під освіжаючі струмені (улюблений мотив радянських кінокомедій 50-х рр.) — ми навіть ногами у воді бовтати соромимося! Навзамін — пропоную вам коротку бувальщину, що переконливо спростовує міф про нашу «фонтанну байдужість». Приїхав до нас у незапам’ятні роки гість із Шауляю. Якось він опинився біля ресторану «Лейпциг», де наштовхнувся на той самий фонтан — «архаїчний і поважний». Далі відбувався примітний діалог. Гість:
— Ех, мені б такий, до себе в хату!
— А коли він не пролізе в двері?
— Тоді через димар!..
— У вас що, фабрика?
— Ні, сауна.
