Львівській галереї мистецтв — сто років!

Урочиста академія в оперному театрі, виставка «Біля витоків галереї», презентація видань, присвячених мистецькій колекції і, нарешті, відкриття відділу європейського мистецтва в Палаці Потоцьких — ось далеко не повний перелік імпрез, присвячених ювілею Львівської галереї мистецтв, який в місті Лева, принаймні інтелігенція, святкує як визначну дату. Адже значною мірою саме галерея робить Львову славу міста-музею! Часом сюди їдуть власне, щоб оглянути мистецьку збірку, розташовану в центрі міста і в численних філіалах — старовинних замках та палацах Львівщини. Сюди їдуть з особливим піднесеним настроєм, щоб повільно і шанобливо схилити голову перед красою…

ІСТОРІЯ — ЯК ЗАХОПЛЮЮЧИЙ РОМАН…

…Однак якщо дещо заглибитися в історію створення й подальше буття Львівської галереї мистецтв, то можна стверджувати, що вона, ця історія, варта уваги авторів авантюрних романів та кінематографістів. Бо можна поставити прекрасний пригодницький фільм — з героїчно налаштованими патріотами Львова і людьми, які з легкістю видавали бажане за дійсне, з пострілами і тайнами. Зі сльозами і сміхом, які завжди присутні там, де вирує життя.

А життя у Львові на початку століття для колекціонерів було благодатне — у зв’язку із хаосом, що панував у Російській імперії у 1905—1907 роках, через Львів нескінченним потоком «пливли» тисячі мистецьких речей, які спритні антиквари скуповували. Треба визнати, дещо залишалося у Львові і для Львова — у величезних кімнатах міського архіву громадились під стінами сотні творів, закуплених або подарованих для майбутньої міської галереї. Ще у лютому 1902 року одна з витратних позицій міського бюджету означена була так: для придбання творів мистецтва. Щоправда, вперше про необхідність створення у Львові такої музейної інституції заговорили публічно й голосно ще у 1862 році, коли польський художник Корнелій Шлегель в одній із львівських газет написав про це статтю. Він, скоріше за все, висловив думку багатьох міщах, однак для того, щоб ідея почала втілюватися, пройшло ще майже 50 років.

І ось наприкінці 1906 року урядовці магістратури, засиджуючись допізна, ламали собі голови: чи віддати 225 тисяч корон, або 90000 рублів, на придбання колекції цукрового промисловця Івана Яковича? Величезні на той час гроші! Складалася ця приватна збірка з 2000 предметів, серед яких було 400 живописних робiт, переважно старих майстрів. Комісія від магістрату рушила в село Сітківці, що на Вінниччині, де мешкав Якович, і таки придбала колекцію. Збірку контрабандою, адже тоді між Австрією і Росією по ріці Збруч проходив кордон, перевезли до Львова і розташували в залах Художньо-промислового музею. І перша виставка відкрилася 14 лютого 1907 року.

Як стверджує завідувач відділу фондосховищ Львівської галереї мистецтв Ігор Хомин: «Відразу ж розгорівся величезний скандал! Адже такі імена, як Леонардо, Рафаель, Рубенс і таке інше не відповідали дійсності! (Львів’яни їздили світом і знали вже їхній справжній почерк.) Скандал був таким, що його вже затушувати не вдавалося. І тоді запросили мистецтвознавця з Відня, який частину не підтвердив, а частину підписів підтвердив, щоправда, є і така інформація: за звичайнісінького хабаря… На сьогоднішній день з 250 одиниць жодне ім’я не підтверджено, лише одна картина «Воскресіння Лазаря» Ніколя Пуссена іде, як «школа Ніколя Пуссена». Щоправда, я був у Парижі і бачив кілька «пуссенів» і так виглядає, що навіть до його школи полотно й не належить…»

Однак, попри цей скандал, варшавський часопис «Ілюстрований тижневик» надрукував справедливе зауваження: цей набуток врешті зрушив справу створення міської галереї — від фантастичних планів до реальності, навіть якщо за нього і заплачено завелику суму…

Отже, експонати вже існували, потрібно було приміщення. У 1913 році помирає львівський письменник, новеліст, вчений Владислав Лозинський, який заповів місту свою збірку мистецьких творів, а будинок, в якому вони знаходилися, віддав своєму племіннику. Валерій Лозинський через деякий час продав і будинок магістрату. Цей колишній палац Ізабелли Дідушицької на Стефаника, 3 до цієї пори є головним корпусом Львівської галереї мистецтв. Він також є свідченням того, як міські урядовці часом можуть пошановувати мистецтво і дбати про те, аби було що передати нащадкам в сенсі суспільному, а не лише родинному. (Та чи було це лише у давні часи!?)

На 1914-й галерея мала усього 1,5 тисячі експонатів. Однак вже було подаровано багато цінного. Дарунок колекціонера Михайла Тепфера став основою великої колекції автопортретів польських художників. Родина Пшибиславських віддала у вічний депозит колекцію з 417 медалей. Свою збірку віддав Болеслав Ожехович, який близько 30 років збирав живописні полотна, рисунки, мініатюри, велику колекцію монет, зброї, меблів, бронзових виробів. Коли у 1914-му російські війська розташувалися в його садибі в Кальникові, що неподалік Львова, він звернувся до магістрату з проханням врятувати колекцію від можливого розкрадання. Збірку завантажили на 15 возів і привезли до міста Лева.

Події 1939 року теж не залишили життя галереї без змін. В одному з документів, датованих 40-м роком зазначено: «До складу новоствореної Львівської державної картинної галереї — базою якої стали Публічна галерея міста Львова та колишній український національний музей, увійшли також націоналізовані збірки магнатів Дідушицьких, Голуховських, Любомирських, Боваровських, Бадені, графа Пінінського та ін., а також твори образотворчого мистецтва з музеїв Ставропігійського братства, Духовної семінарії, Архідієцезіального музею, замків у Красичині, Підгір’ях, та ін.» Упродовж одного тільки 1940 року збірка галереї шляхом «націоналізації» збільшилася на 4188 цінних експонатів.

Однак підчас війни колекція картинної галереї зазнала великих і, на жаль, непоправних втрат. Німці забрали 150 картин, які так і не повернули. Картина Рембрандта «Автопортрет» попрямувала в Краків, «Портрет дами» Госсарта — до приватного помешкання губернатора Вехтера, до Нового Вісніча поїхали 5 скринь iз 98 картинами західноєвропейських та польських художників. Як переховували працівники галереї найцінніше, що вдалося врятувати, у фондах історичного музею, в підвалах монастирів Домініканів, підвалах монастиря Бернардинів, теж, без всяких сумнівів, вартує пера романіста. А що вже говорити про величезну подвижницьку роботу галерейників, коли її очолив Борис Візницький! В експедиції Галичиною їздили мало не щодня і рятували від знищення твори сакрального мистецтва. Що витягували з вогнища, що зі смітника і звозили все на старій вантажівці. Не собі в домівку, а в Музей! Треба віддати належне, чимало й купувалося, держава на це виділяла кошти, сьогодні це робиться дуже в рідкісних випадках.

Зараз тільки колекція живопису становить близько 8 тисяч одиниць. Скульптура — приблизно 6 тисяч одиниць, величезна колекція медалей та медальйонів польських та західноєвропейських авторів (понад 1200 одиниць 300 т авторів). Якщобрати живопис, то у всіх відділах виставлено близько тисячі, скульптури виставлено значно менше. Медалі практично не виставляються. Загалом, якщо 10 відсотків виставлено, так це добре. Зрештою, так, як у багатьох музеях світу.

Звичайно, тут немає таких відомих італійських імен, як Леонардо, однак, що стосується зарубіжного європейського мистецтва, то рівних львівській галереї мистецтв в Україні немає. Колись на теренах Союзу вона поступалася хіба що Ермітажу та Пушкінському музею. А є цілі колекції, яких в Союзі і не було. Приміром, збірка австрійського мистецтва. Шедевр світового значення, перлина збірки — це Жорж де Ла Тур («Платіж»), кінець XVI — початок ХVII століття, причому картина ніколи не була реставрована і добре видно, якого мистецького рівня був цей художник. Такої колекції рисунків, акварелі, пастелi, станкової графіки, офортів ніде в Україні теж немає (близько 10 тисяч одиниць збереження). Причому зберігається все на належному рівні. Звичайно, дещо потребує реставрації, потрібно зняти старий лак, однак , щоб під знаком знищення — в жодному разі! Тут Візницький і весь колектив відразу б’ють на сполох!

ДАРУНКИ ДО СВЯТОЧНИХ ДНІВ

Сьогодні Львівській галереї мистецтв музейники України, та й не лише її, будуть заздрити не лише через багатство, а й тому, що, нарешті, отримала вона якісну друковану продукцію, яка дає широке уявлення про цінність та значення для нашої держави усіх її коштовностей. Відразу ж два великих репрезентаційних видання представлено на суд громадськості. Перше — «150 шедеврів польського живопису у збірці Львівської галереї мистецтв» — стала спільним творчим доробком України та Польщі. Автор текстів — заввідділу фондосховищ Львівської галереї мистецтв Ігор Хомин, а для підготовки репродукцій та інших технічних робіт виділило гроші Міністерство культури Польщі, видавництво ж здійснила державна галерея мистецтв у Сопоті. Головним ініціатором та прихильником проекту став її директор — Збігнєв Збуський. До кожної iз 150 репродукцій картин польських художників подається польською мовою коротка біографічна довідка автора та докладний опис-анотація твору. Невдовзі має вийти і англомовний варіант книги.

«Цікавим це видання є ще й тому, — говорить Ігор Хомин, — що там серед інших подані твори, які досі ніде не репродукувалися. Приміром, зустріч Франца-Йосипа в Кракові. Він робив таку візитацію по Галичині, адже після Кракова поїхав до Львова. Через великий її розмір (картина зберігалася у валках) в Польщі навіть не знали, що така робота у нас є, а дізнавшись, допомогли з матеріалами для реставрації картини. Чи, наприклад, «Здобич Круків» Марцелі Герасимович, яку ще не бачили сьогоднішні відвідувачі галереї. «Смерть Ацерна» Вільгельма Леопольського існує в трьох варіантах. Один зберігається у нас, один у Вроцлаві і один в Познані. На реставрацію львівського варіанта дав гроші королівський замок в Авелі. Тепер Міністерство культури Польщі висловило бажання допомогти з реставрацією великих полотен — «Битва під Віднем», що зберігається в Олесько, і «Битва під Парканами». До речі, презентації цього альбому відбулися в кількох містах Польщі — в Познані, Кракові, Вроцлаві, Сопоті та Варшаві. І, як повідомили мене польські колеги, жоден музей Польщі не має такого серйозного видання — щоб у такій значній кількості і так якісно було репродуковане мистецтво, представлене в них.

Другий мистецький альбом на 240 сторінок — «Львівська галерея мистецтв. 112 творів зі збірки» готувався в Україні, причому досить довго, майже 4 роки. Друк мистецьких каталогів в Україні є взагалі дуже рідкісна річ — задороге задоволення. Однак генеральний директор компанії «Гердан» Орест Шейка вважав за потрібне взяти на себе всі витрати і подарувати львів’янам до ювілею книгу, яку можна було б із гордістю дарувати гостям України і шанувальникам мистецтва у власній оселі. Книга, обтягнена англійським льоном, у суперобкладинці. І хоч перший тираж є невеликим (1,5 тисячі українською і стільки ж — англійською), його активно розкуповують. Першим, хто надіслав кошти, стала «Індустріальна спілка Донбасу», придбавши для свої презентаційних потреб 500 примірників. Потім бажання купити видання висловило чимало львівських банків. А 10 відсотків від тиражу «Гердан» дарує львівській галереї.

Робота над цим виданням розпочалася досить символічно. Орест Шейка зустрівся з професором Миколою Бевзом і підписали в кафе «Дон-Кіхот» на серветці «угоду-зобов’язання» зробити щось для легенди Львова. І таким чином виникло два проекти — «Львів — пам’ятка історичної спадщини ЮНЕСКО», робота над яким ще триває, і другий — оцей. Однак компанія «Гердан» вирішила піти далі. Невдовзі вздовж проспекту Свободи стоятимуть 30 світлових табло, на кожному з яких можна буде побачити один мистецький твір, що зберігається в галереї, — «Щоб і львів’яни, і усі, хто сюди приїжджає, знали, чим ми володіємо!»

Однак чи не найбільшою подією, присвяченою ювілею, стало відкриття відділу європейського мистецтва в Палаці Потоцьких. Завідувачка відділу Оксана Козінкевич стовідсотково впевнена, що відкриття палацу є святом не лише міста, а, можливо, і цілої України: «Адже збірка, представлена у нас, має надзвичайно великий діапазон — від античності до ХVIII століття, і це твори першого ряду світового мистецтва. Задовго до відкриття до нас дзвонили і просили оглянути, і ми кілька разів відкривали для студентства і науковців зали, і переконалися — інтерес до мистецтва в Україні, особливо у молоді, є! Тому потрібно можливості нашого палацу використовувати якомога повніше, проводити по п’ятницях заняття із молоддю, залучаючи до цього відомих львівських художників, мистецтвознавців, істориків.

БЛІЦ-ІНТЕРВ’Ю

«Мистецький Арсенал» — це цікаво, але як я залишу Львів?»

І все ж таки, не дивлячись на святковий настрій, Борис Возницький, Герой України, директор галереї, що очолює її вже 45 років, виглядав дещо заклопотаним.

— Борисе Григоровичу, що не дає вам можливості мати повністю ювілейний настрій?

— У нас, даруйте, дах потік у Палаці Потоцьких. Не якісно були виконані ремонтні та реставраційні роботи. В державі ж ніхто не виконує законів України! А згідно закону всі реставраційні роботи мають проводитися через державний орган охорони пам’яток, Львів такого повноцінного органу немає. Появився лише відділ охорони пам’яток в обласній адміністрації, який не має жодних прав. А в ідеалі така установа мала б слідкувати за усіма нормами, вимагати дотримання закону і штрафувати в разі його порушення. Мала б займатися і реставраційною роботою. А у нас ним займається УКБ — Управління комунального будівництва. Там немає жодного спеціаліста саме з потрібної нам сфери. А треба замовляти виконання роботи, слідкувати, як вона виконується, і, звичайно, при цьому бути професіоналами. Я звернувся до мера, і Андрій Садовий направив сюди величезну комісію і вже, на щастя, починають сьогодні щось робити. А то вода текла аж до підвалів. А там у нас має бути фондосховище.

— Майже пошепки тут при святі говорять про Свіржський замок. Це, здається, теж не дає вам спати спокійно?

— Свіржський замок є невеликим. Однак великими є клопіт, породжений ним. Це ж один iз найцікавіших замків на теренах Західної України кінця ХVI — початку ХVII століття. Замок цей був переданий в 60-х роках республіканській спілці архітекторів. Вона почала реставраційні роботи, які велися активно в 70—80-х роках. Там вже підготовлено було велике приміщення під конференц-зал, 40 кімнат, приміщення під ресторан… Потім гроші закінчилися і почали шукати того, хто би мiг допомогти? Щось «Лісгосп» хотів робити, та не зміг. Охорона палацова вже подала в суд, що гроші не платять, і приступили вже до продажу меблів, щоб розрахуватися з боргами. У зв’язку з тим, що творча спілка не могла нічого там робити через відсутність коштів, ми підписали із нею угоду про спільне користування цим замком. Це мав бути всеукраїнський будинок творчості, там могли б відпочивати члени різних творчих спілок, проводити там різні конференції. Ми вже там і охорону поставили і почали щось робити… Та зараз замок хоче придбати якийсь бізнесмен, якому для повного щастя ще замку не вистачає. І наше обласне керівництво вирішило, що треба таки здати замок в концесію. А концесія, якщо подивитися тверезо, означає, що практично безплатно беруть. (Хоча смішно думати, що це для бізнесмена обійдеться безплатно). Та обласна держадміністрація все ж таки наполягає — передати на 50 років у концесію. Там повісять вивіску: «Приватна власність» і 50 років туди ніхто не підійде, а через 50 років невідомо, що буде.

Існує закон про концесію, в якому записано, що можна здавати лише будинки громадського призначення, якщо вони не знаходяться в рекреаційних зонах. А за замком Свіржським, є на те указ уряду теж, закріплено 22 гектари — стави, ліси навкруги… І серце моє болить. Адже я маю вже гіркий досвід втрат — замок в Новому Роздолі, де колись був розташований санаторій. А потім його продали за 460 тисяч гривень(!) разом з усіма приміщеннями — 12 гектарами парку, їдальнею, танцювальним майданчиком, тобто цілим комплексом. Та півмільйона гривень маленький особнячок під Києвом коштує!.. І цей власник побачив, що там є коштовні речі — 13 рельєфів, щоправда 10 копій, а три — мармурові, вартість яких бiля 4 мільйонів доларів. Однак п’ятий рік нічого не робить, уже дах там упав в одному місці. До речі, до мене він один раз приїжджав і я запитав його: навіщо ви це купили?

— «Та купив — продам потім…»

— А чого демонтували?

— Бо боявся, що розкрадуть…

Демонтував без дозволу, із забороною прокуратури. Його зараз потрібно штрафувати в 1000 окладів і повернути палац через суд у власність держави.

— Подейкують, вас кликав у Київ сам Президент?

— Очолити найбільший музей в Україні, що має розташуватися біля лаври. Це буде «Мистецький арсенал», розташований у величезному будинку кінця ХVIII століття. Дуже цікавий для мене проект — показати історію України протягом 20 тисяч років, від кам’яної могили, Трипільської культури… Погодьтеся, це ідея Президента і це престижно — очолювати такий музей, до організації якого підключені спеціалісти всього світу. Однак як я залишу Львів, коли тут так багато проблем? Зможу лише допомагати. У мене ж не закінчена маса роботи. Чотири замки — Золочів, Підгірці, Жовква і Свірж. Від останнього не відмовлюся і, можливо, доведеться говорити з Президентом. А зараз Ліга львівської інтелігенції написала великий лист до Президента, щоб не відбирали у народу цей замок.

— А коли галерея отримає статус національної?

— Ми в очікуванні. Львівська галерея мистецтв все ж таки — найбільший в Україні музей, і він вимагає статусу національного. Але для цього його потрібно поставити на державне фінансування. Зараз ми фінансуємося з обласного обласному і область того навантаження не витримує. Це ж 15 діючих музеїв! Тому Львівська облдержадміністрація рада буде, якщо ми опинимося під патронатом Києва. А Київ i собі дивиться — це ж нам підсовують 15 музеїв і величезну галерею?! Ось у таких лещатах опинилися. Ми й тут не потрібні, і там… Та ніби зараз вже 4 міністри підписали указ. Можливо, з наступного півріччя нам дадуть державне фінансування і галерея отримає, нарешті, статус національної.

— Борисе Григоровичу, йдуть розмови, що ніби при цьому можуть від’єднати замки від галереї і віддати їх іншому міністерству, будівельному?

— Так, я теж чув такі розмови, навіть у міністерстві, як і міркування про те, що може Возницький там половину позакриває? Ну що я закрию? Це ж для України створено за 45 років наполегливої діяльності!

— Уся Україна молить: не дай Боже, прихворіти Візницькому, бо все це піде крізь пальці…

— Колектив у нас потужний, тільки щоб не поставили такого директора, якого вмовлять чи пообіцяють йому щось… Була ж вже й такого характеру розмова: може віддати в підпорядкування Буського району Олеський замок? До речі, тодішній районний голова говорив: «Та Візницький не вміє працювати, я б у башті Олеського замку влаштував готелик і чимало закоханих пар там би мріяли переночувати… Брав би 200 доларів з парочки! Хіба такі не найдуться?» Але зроби таке лише раз і все посиплеться… Наразі намагаюся втримати все в кулаку. Тримати і йти далі. Щось новеньке кожного разу випливає. Останньої суботи кожного місяця з шостої вечора до 12 ночі в музеї Пінзеля влаштовуватимуться мистецькі вечори, підключатиметься філармонія, оперний театр та інші установи. І в Палаці Потоцького в залі потрібно організовувати щось подібне. І випускати хроніку галереї і збірник наукових праць… Багато задумів і, на щастя, вони потрошки втілюються. (Візницький дивиться лукавим оком) — Бог допомогає!